Євген Плужник, Недуга

Євген Плужник, "Недуга"

Той, хто чув про Євгена Плужника, здебільшого знає його як поета. Але він ще був драматургом, а також на спір із Підмогильним написав роман "Недуга".

Власне, хто читав "Місто" і "Невеличку драму" Валеріана Підмогильного, той віднайде багато спільного у них з "Недугою". Це такий собі класичний взірець українського інтелектуального роману 1920-х років. Часу, коли активно переосмислювалися багато явищ політичного, суспільного і культурного життя, зокрема й так зване "статеве питання".

Як відомо, на початку 1920-х років суспільство пережило рух до ідеї "вільного кохання", утім під впливом спалаху венеричних захворювань, швидко повернулося до традиційних сімейних цінностей. Але тепер їх більше розглядали як партійний обов'язок, не бажаючи мати нічого спільного із буржуазними міщанськими стосунками. 

І в цей же час ми бачимо багато зразків того, як молоді гарячі голови прагнули владнати "статеве питання" через холодний розум інтелекту, від чого у житті складалися просто драматично-комедійні ситуації. 

Ось і роман "Недуга" розповідає нам історію захоплення зразкового партійного діяча Івана Семеновича "нікчемною" буржуйкою співачкою Іриною. Впродовж усієї історії він мучиться, рефлексує, копирсається у собі (не в найкращих нетрях своєї душі), не викликаючи у читача співчуття. 

Кохання ми бачимо як щось таке, що суперечить здоровому глузду, що є справді "недугою", скоріше породженням тваринного потягу, який у житті набирає форму солодкаво-сентиментального водевіля. 

Але це скоріше погляд партійний, а ось що думав письменник? Особливо з огляду на те, що головний герой аж ніяк не викликає симпатій і прагнення до наслідування його вчинків. 

На мій погляд, Євген Плужник показав себе цілком вправним прозаїком, а роман "Недуга" аж ніяк не гірший за "Невеличку драму". Але чи буде він цікавий сучасному читачу - сумніваюся. Тут немає ні стрімкого оригінального сюжету, ні сучасних тем для обдумування, ні навіть яскравого відображення історичних реалій. 

Можу помилятися, але "Недуга" буде цікава читачу досвідченому, у якого вже є навіть якийсь науковий, дослідницький інтерес, прагнення вивчити історію української літератури.

Квіти війни, Jin líng shí san chai, 2011

І знову фільм Чжана Імоу... Я б хотіла йому співати сьогодні тільки дифірамби, але мушу визнати, що еволюція режисера іде шляхом втрати чарівності автентичності. І ось "Квіти війни" -  це вже цілком голівудське кіно. Хоча й хороше.

Коли фільм з'явився ще три роки тому, я страшенно спершу загорілася його подивитися. Але хотілося лише в хорошій якості, яку я довго чекала, а потім якось втратила інтерес... І ось недавня хвороба змусила мене перетрусити свою папку завантажень.

В основі історії покладено реальні події, які відбувалися під час японсько-китайської війни, а саме - "різанину в Нанкіні". Тоді, у 1937 році, японці впродовж шести тижнів вбили до 200 тис. людей. Особливо тяжкою була доля жінок, від малих до старих, яких гвалтували, а потім вбивали (близько 20 тис.).

І ось фільм розповідає про те, що на території монастиря опиняються, рятуючись, юні вихованки монастиря, цинічний гробар-європеєць та красуні із борделю. Вони розуміють, що цей острівець серед хаосу дуже ненадійний, але чи вдасться їм усім порятуватися із цього пекла?...

Творці фільму майстерно ведуть цілу низку сюжетних ліній. Тут, по суті, немає головного героя, хоча номінально ним виступає гробар (Кристіан Бейл). Також бездоганним є епічне полотно на задньому плані, не дарма режисер Чжан Імоу впродовж трьох років вивчав історію нанкінської різанини.

Але чогось мені не вистачило... Навіть не можу сформулювати, чого. Родзинки до торту?

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Жити, Huo zhe, 1994

Я справді кіноманка, і це означає, що я вже переглянула дуже багато фільмів. І більшість з них, так чи інакше, стираються з пам'яті. Але є ті, які не забуваються. Ось так виходить і з фільмами режисера Чжана Імоу. Раз по раз я повертаюся у думках до дивного світу китайського гарему у "Підміни червоний ліхтар" (1991), а "Під гілками глоду" (2010), на мій погляд, є взагалі одною із найкращих, найзворушливіших історій кохання всіх часів і народів.

Цього разу я подивилася фільм 1994 року - "Жити", і Чжан Імоу мене знову не розчарував. 

Це історія розпочинається, здається, із однієї із найдраматичніших сторінок сім'ї - чоловік програє свій родовий маєток. Але справжні випробування, як виявляється, будуть тільки попереду, а ця подія, чи не найкраще, що могло трапитися із чоловіком...

Провідною думкою, як на мій погляд, є ідея про те, що саме сімейні цінності є найголовнішими у життя. Фільм спонукає стійко витримувати удари долі і знаходити приводи для радості і оптимізму у повсякденних дрібницях.

Мабуть, це одна з найскравіших історій саме отієї "маленької людини", яка не є ні рушієм історії, ні відважним героєм. Як правило, мене ідеалізація "простої людини" дратує. Я люблю талант, неординарність і свободу. Але саме в цьому фільмі тему було розкрито делікатно, не нав'язливо.

Це стосується і сімейних цінностей. Передивившись нещодавно "Сім'янина" (2000), я розчарувалася у цій стрічці геть. Навіщо так наполегливо насаджувати ідею "або, або": або сімейне щастя, або кар'єрний успіх? А ось у "Жити" ідея трохи інша - були б близькі люди і ми здолаємо все.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Лілія Мусіхіна, Звичайник, 2014

"Старосвітський" роман Лілії Мусіхіної "Звичайник" розповідає про мандри поводиря Устимка і кобзаря Мартина. Дія розгортається у XVII столітті (хоча обкладинка натякає на ХХ ст.) і охоплює кілька місяців із життя хлопчика.

Відразу слід сказати, чого тут читач не знайде, бо ж нічого немає гіршого у такій справі, як невиправдані очікування:

- гострого пригодницького сюжету. Навіть у найдраматичніші моменти оповідь розгортається неспішно, маючи скоріше на меті не тримати у напруженому передчутті розв'язки, а занурити у світ кобзарів, наповнений міфами і легендами;

- цікавої любовної лінії, або любовної лінії як такої взагалі. Для мене це важить, бо я, як правило, маю примітивне популістське бажання читати про кохання.

Що читач тут знайде?

- цілий світ народної традиційної культури. Якщо ви любите село і вірите у його якусь особливу "просту правду", а не є таким дитям асфальту (чи лісу), як я, Вам ця книга буде дуже до смаку;

- філософію життя кобзарів, як тих, які несли Слово Боже. Кобзар Мартин викликає значно більше довіри і симпатії, він значно живіший і цікавіший, ніж ціла галерея Мирослава Дочинця. (Ок, це мій суто суб'єктивний погляд).

- хорошу українську мову і рівне полотно тексту, без провисань;

- у цілому цікаву історію (це я зрозуміла, коли мої очікування на "а ось зараз почнеться..." розвіялися, я розслабилася і віддалася текстові на поталу).

До недоліків видання, а не роману, я б віднесла анотацію, яка розкриває одну з інтриг... Навіщо так робити? Навіщо спойлерити? На щастя, з анотацією я ознайомилася наприкінці, після прочитання роману, що і Вам раджу робити!

Суб'єктивне враження: 4+/5.

(Мінус за ті перші 50 сторінок моїх сумнівів, коли я думала, читати, чи ні).

Ціна цукру, Hoe Duur was de Suiker, 2013

Другий за останні кілька місяці фільм на тему рабства, і, мабуть, один із найсильніших з усієї кіноколекції 2014 року, хоча, варто визнати, вона не велика, порівняно з дореволюційною епохою. 

Дія розгортається на цукрових плантаціях Сурінаму (зізнаюся, не знала про таку країну в північній частині Південної Америки). Саме там у другій половині XVIII століття за ідеєю творців фільму жили біла панночка Саріт і її рабиня Міні-Міні. Спосіб життя першої цілком визначав долю другої. Тому до певного моменту все крутиться навколо пошуку чоловіків невгамовною "мадам Боварі" - Саріт.

Але врешті доля розставляє усе на свої місця. І якщо мене запитати загалом, про що фільм, я скажу, що не про рабство, а про те, що таке справжня любов, і як досягнути сімейного щастя. 

Звісно, червоною ниткою крізь усю оповідь простягається тема рабства. Але це, на щастя, не "Будиночок дядька Тома". І хоча й не "Віднесені вітром", але протистояння білих і чорних, їхню взаємозалежність показано не у чорно-білих грубих мазках, а з урахуванням напівтонів.

Відтак час розгортання історії і неоднозначність оцінок єднає цей фільм із "Бель" (2013).

Фільм настільки якісно зроблений, що мені важко згадати якесь інше кіно, яке б мене останнім часом змушувало настільки співпереживати. В якийсь момент, я боялася, що з драматизмом передадуть куті меду, чи в кінці тунелю покажуть тільки зустрічний поїзд, але творці фільму виявили міру і мудрість у всьому, за що їм велика честь і хвала.

Ще один позитив: насправді до останнього не знаєш, чим закінчиться фільм, бо важко передбачити міру жорстокості режисера і сценариста.

Суб'єктивне враження: 5/5.

«Фелікс Австрія» Софія Андрухович.

На цю книгу я чекала з нетерпінням, обриваючи телефон книгарні «Є». Чому? Зізнаюся щиро, - ревність! Я ж бо ось-ось чекаю на вихід свого історичного роману. Відтак мені цікаво, як у моєї ровесниці (та ще й не історика! А я ж бо «кандідат»!) вийде така справа, як зображення початкуХХ ст.

Читала хапливо й прискіпливо, але, на жаль, чи на щастя, мушу визнати – Софія Андрухович безумовно талановита письменниця.

Текст зіткано вправно, без «дірок» і «вузликів», укладаючись у тонке вишукане полотно із химерними візерунками. Це єдине ціле без характерних для початківців слабких місць і «провисання сюжету». Утім, письменниця й не є початківцем.

Чому я говорю в першу чергу про текст? Тому що саме він й педантичне відтворення дрібничок повсякдення, а не сюжет є головним у романі.

Утім, роман важко назвати історичним, бо попри численні відомості з міського  побуту початку ХХ століття, текст занурює читача скоріше у міжчасся магічного роману. Відразу пригадується «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса із його віковічними дощами.

Попри це сюжет у романі присутній. Він проступає, ніби зображення на фотоплівці, спершу нечітко, а потім все виразніше й виразніше, завертаючись, ніби зашморг на шиї. Саме такі асоціації у мене виникли під час прочитання останнього розділу.

Не розкриваючи деталей, скажу – за такі кінцівки письменники погано завершують життя (це мені в пам’ятку Маргарет Мітчел). Звісно, я не хочу наврочити, це так... власні відчуття.

Кажучи прямо, роман «Фелікс Австрія» - це історія служниціСтефи та її господині Аделі, які проживають у Івано-Франківську у 1900 році. У історії вплетені елементи детективу, любовної інтриги і тонкої психології. Остання спершу губиться між пампушок і кнедликів, про які так щедро розповідає авторка, але потім несподівано визирає, вивертає усе спіднє назовні, обеззброює, розгублює... Мабуть, це одне з найталановитіших зображень типу старої дівки в літературі (а я знаю про що говорю J).

Книга, повторюся, написана безумовно талановито і викликає у мене дивне відчуття захоплення від розуміння того, що я так ніколи не напишу. Мій фактологічний розум історика не може так віртуозно писати ні про що, розсмаковуючи, розплямкуючи якісь незначні, на мій погляд і темперамент, деталі. Філологи, звичайно, у цьому неперевершені. І ті, хто любить ось таку густу прозу, наповнену ілюзорними сенсами, - отримають справжній вишуканий літературний оргазм гурмана.

Та все ж я не отримала свого повного задоволення від читання, чи то пак катарсису, бо люблю ось цю ницу і упосліджену масову літературу, яка звертається до несвідомого, і де як казав дядечко Фрейд, читачі впізнають у відтворених бажаннях власні напруження й згнічення та звільняються від них за допомогою авторового фантазування.

А «Фелікс Австрія» має претензію вже на щось вище, ніж на інстинкти, вона лоскоче не тваринне «я», а його величність розум.

Інтуїція, Анатолій Власюк, 2014

Книга Анатолія Власюка "Інтуїція" викликала у мене суперечливі відчуття, тому навіть не знаю, як почати свою рецензію...

Отже, цю повість заявлено як антиутопію, соціальну фантастику, детектив і любовний роман. Дія починається тоді, коли головний герой прокидається у якомусь закладі, схожому на витверезник і абсолютно не пам'ятає, хто він і як він сюди потрапив.

Можливо, мої деякі негативні емоції щодо книжки викликані невідповідністю моїх очікувань тому, що я отримала насправді. Адже повість важко назвати повноцінною антиутопією. Світ тоталітарної держави невиразний, накреслений штрих-пунктиром. А без переконливо відтвореної атмосфери альтернативної реальності справжню антиутопію  уявити важко.

Не побачила я тут і детективу. Цей жанр передбачає розкриття певної таємниці, пов'язаної із злочином, динамічний сюжет... Натомість головний герой "Інтуїції" шукав у першу чергу себе, та й то не наполегливо. 

Любовний роман? Хм... Невдале злягання старшого чоловіка із молоденькою дівчиною та побутові класичні сварки подружжя - це ще не привід називати твір любовним романом.

Отже, про що ця повість насправді? Я б охарактеризувала її, як пошук автора себе у власному і колективному несвідомому. Книга цілком лягає у постмодерністський і психоаналітичний дискурс, який тяжіє до звільнення від влади злої і величної Системи.

Не випадково й зображений "антиутопічний" світ показано так неясно й контурно, а текст здебільшого базується на суб'єктивних відчуттях автора. Тому сюжету тут як такого й немає, також майже відсутні описи зовнішнього світу. Тому й органічними є ремінісценції із дитинства, які б у іншому контексті вибивалися із загального ритму. Складається враження, що вся оповідь ведеться письменником, який лежить на канапці доктора Фрейда.

Навіть обладинка, ніби за "обмовкою" Фрейда говорить про те, що це глибоко суб'єктивний твір, де й головного героя звати, як письменника. Хоча, як на мій смак, фото автора ліпше розміщувати на звороті.

Зізнаюся, мені важко читати літературу, створену поколінням моїх батьків (чудові новелки моєї мами не рахуються). І на прикладі "Інтуїції" Анатолія Власюка я ще раз розумію, чому. У мене психологічна несумісність із цим безрадісним вузьким світом, у якому навіть справжньої надії немає. Де навіть фантастичні сюжети мають прісний смак буденності сала з часником й драних  колгот. Я про це вже писала у пості про творчість Людмили Тарнашинської, де згадувала також Євгенію Кононенко і Людмилу Таран.

Це не в докір письменнику, звичайно. Кожен є представником свого покоління.

Попри все, написане вище, я розумію, що повість написана добре. Текст органічний, цілісний (хай читача не бентежить останній розділ, він потрібний, і дуже добре показує єдність внутрішнього і зовнішнього світу), а ідея цілком розкрита. 

Водночас повість дає багатий матеріал для роздумів і власних рефлексій щодо особистого, внутрішнього життя, і тих соціально-політичних подій, які відбуваються зараз.

Суб'єктивне враження: 4/5.

Белль, Belle, 2013

Фільм "Белль" (2013) - класичний зразок доброго британського кіно. Розповідає про життя Дайдо Елізабет Бель - першої чорношкірої англійської аристократки.

Тему рабства я у кіно взагалі-то не люблю, тому що, як правило, це явище розкривається здебільшого однобоко. Ці заклики до революційного гуманізму і спрощене бачення світу, поділене лише на чорне і біле, чуже моїй філософській і глибоко консервативній натурі.

В останнє десятиліття все-таки намітилася позитивна тенденція у кіно не малювати світ чорно-білими мазками. Є спроба розглядати явища під різним кутом зору, і перевагою цього фільму є саме ось цей підхід.

Зокрема, що краще - бути багатою, але темношкірою, чи бідною і білою? Продаватися як рабиня, чи продаватися "до шлюбу"? (Шлюбні торги XVIII століття показано просто блискуче. У той час люди все-таки підходили більш прагматично до цього питання). Зазнавати дискримінації через шкіру, чи через соціальний стан? (Розкішно відтворено у ставленні Белль до простого сина священника).

У той же час, попри так вміло поставлені серйозні проблеми, увагу простого глядача привертає зрозумілий сюжет, за перипетіями якого цікаво слідкувати.

Взагалі мені подобається така елегантна подача матеріалу, коли глибокий зміст і простий сюжет ідуть поруч і взаємодоповнюють один одного.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Любов і піраньї, Макс Кідрук, 2011

Мабуть. у кожного письменника є така книжка, яку дуже важливо написати, але краще не видавати. Наприклад, у Любка Дереша це "Голова Якова".

Такі проміжні твори - це такий собі вододіл творчості, момент трансформації письменники і переходу його на новий етап.

Макс Кідрук увійшов в українську літературу як автор тревелогів, але останні два роки перейшов на технотриллери. І ось цією книгою-межею я можу назвати його "Любов і піраньї"...

Адже саме після неї наступним романом письменника став технотриллер "Бот")

Головне слово цього тревелогу "нудно", а краща назва могла б звучати так: "Чого не зробить письменник, щоб чимось урізноманітнити свою оповідь" - Навіть скупається у воді, яка кишить піраньями. Вірю, Макс Кідрук пережив у той момент одні з найхвилюючих хвилин у своєму житті, але, на жаль, сам текст книги від цього не став цікавішим.

Назва тревелогу говорить сама за себе "Любов і піраньї" - власне, це і є найцікавіше із того, що запропонує письменник своєму читачеві.

Ще один суттєвий мінус, притаманний, у принципі, більшості текстам Кідрука, - це надмірна деталізація. Інколи багато тексту не означає добрий текст. Я не поділяю тієї думки, що ми живемо у час, коли грубі книги втратили своє право на життя, але бувають випадки, коли великий об'єм себе не виправдовує.

Тому якщо вам вже так хочеться прочитати щось захоплююче про Амазонку, читайте ліпше Еда Стаффорда "Уздовж Амазонкою".

Якщо ви все-таки наполягаєте на чомусь українському, то ліпше обрати для читання того ж Кідрука, але "На Зеландію!" Це вже не класичний тревелог, але дотепно, весело й цікаво.

Суб'єктивне враження: 3/5

Планета мавп: революція, Dawn of the Planet of the Apes, 2014

Ніщо так не надихає на відвідини кіно, як гулящі чотири години часу. 

Отже, це продовження історії, яку глядачі бачили у "Повстанні планети мавп" (2011). І ті ліки, які у першій частині історії зробили мавп розумними, зараз знищили більшу частину людства. 

Цікаво, що сценаристи подали таку статистику:  виживав 1 із 500, тоді коли зараз вірус Еболи забирає життя 9 із 10 хворих.

Пройшло 10 років. Мавпи думають, що люди вимерли, люди забули про мавп. Але відбувається несподівана фатальна зустріч, яка руйнує затишний маленький світ обох спільнот.

Сценарій часом здається трохи пріснуватим, як у більшості видовищних фільмах, а часом схожий на документалку про світ природи. 

Також суттєвим мінусом була трохи заслабка (але не провальна) лінія  головних героїв з людського боку. Хоча й ніби то актори не погані. Але їм забракло екранного часу, якоїсь деталі, яка б прихилила до себе глядача. 

Але мені фільм сподобався з огляду на його актуальність сьогодні. Дуже добре розкрито дві ідеї:

- не важливо: ти мавпа, чи людина, головне - твої цінності і вчинки;

- війну легко розпочати, але важко припинити.

Суб'єктивне враження: 4+/5

Мантра-Омана, Вікторія Гранецька

До книги Вікторії Гранецької "Мантра-Омана" я підходила дуже довго, може, з часу її виходу, бо ж стежу за усіма новинками. Але, на щастя, прочитала її лише після "Тіло ТМ", другого, значно сильнішого роману письменниці. Таким чином я відчула не розчарування, а скоріше змогла простежити еволюцію авторки.

"Мантра-Омана" виразно "перший" роман. Яскравий, нахабний, але кутастий і незграбний, немов підліток. Відчутна і нерівність тексту, і провисання якихось сюжетних ліній, і певна гротесковість неправдоподібність усієї історії. Бурхлива фантазія авторки мчить стрімко, але часом пригальмовує на відверто банальних сценах.

Також відверто дратує стиль оповіді: не від "я", чи третьої особи, а через "ти". Це може бути хороший експеримент, але як експеримент доцільний лише у коротких формах, коли читач не встигає стомитися від відверто незручної форми оповіді.

Але попри відчутні недоліки я відверто симпатизую авторці і її роману:

По-перше, це хороший продукт жанру. Інколи хочеться чогось "такого". Мене після нещодавного перечитання роману із виразно позитивною героїнею (мого ахах), а також "Червоної зони" про хлопчика без яєць, тягнуло на щось "солоненьке", стервозне. Є все-таки у психіці людей така потреба, що змушує читати Стівена Кінга і дивитися серіали про зомбі.

Цю специфіку має враховувати потенційний читач: слабкодухим і орієнтованим на "позитив" - варто обирати собі щось у стилі якихось "теплих історій".

По-друге, мені подобається фантазія авторки. Вона справді уміє розгорнути стрімкий сюжет і закрутити його у несподівану сторону.

По-третє, я схвалюю "мовну політику" письменниці. Це хороша легка мова з філософським ставленням до лайки. Але не аж такого, як у Ірени Карпи, коли після прочитання тексту ще пів дня  замість "обридливої причіпливої мелодії" слухаєш у своїй голові уривки "русского могучєго".

Про що ж історія? Жила-була прекрасна блондинка Єва (Євпраксія) і всі навколо вважали її аморальним стервом. Брендований одяг, маленька машинка, некоханий "папік" і випадковий секс із незнайомцями. Але одного разу вона прокинулася із страхом заснути знову... І що було страшніше: таємничий Ловець снів, чи її власне минуле - ось це має з'ясувати читач.

Резюме: симпатичний треш для любителів "чорнухи".

Суб'єктивне враження: 4/5.

Артем Чапай, Червона зона

І

Нещодавно побачила світ третя книжка Артема Чапая "Червона зона". Це вже другий перехід в українській літературі автора тревелогів до іншого жанру. В пам'ятку Макс Кідрук, який почав писати технотриллери. Цього разу читач отримав таку актуальну зараз антиутопію.

Перехід в інший жанр - це завжди ризик, адже письменник, постаючи перед читачем у незвичному амплуа, може втратити вже набуте коло читачів. Але, на мій погляд, у даному випадку цей перехід був вдалий. Артем Чапай саме у третій книзі "виписався" із стилю хаотичних блогових записів до хорошого прозового письма: чітко структурованого, логічного, читабельного, у позитивному сенсі слова "легкого".

Артем Чапай описує недалекий світ майбутнього, де стерлися кордони між країнами, але межа між багатими і бідними набула чітких матеріальних форм високої бетонної стіни. Отже, світ поділено на зелені і червоні зони, а головному герою - молодому журналісту Антону Ципердюку - за вимушених обставин доведеться здійснити мандрівку червоною зоною. 

Що відразу упадає в око читачу, який знайомий із попередніми книжками автора, - це виразний автобіографічний характер роману. Зокрема, напрочуд легко впізнати у Тоні мандрівника із Чапаєвої "Авантюри" (2008). Це той самий романтик, дещо наївний, дещо слабодухий і напрочуд відвертий. Зустрічаємо і подібні мотиви, зокрема досвіду виживання в умовах безгрошів'я, участі у соціальних протестах у Латинській Америці, або ж історії кохання до "чужої" жінки.

Це друга антиутопія українського автора, прочитана мною за останні пів року, тому не можу втриматися від порівняння із "Далеким простором" Ярослава Мельника. Останній, як на мене, виграє у плані глибини і масштабності, але за рівнем відтворення атмосфери світу майбутнього письменники, як на мій погляд, рівні. Світ сліпих Мельника здається мені трохи цікавішим, але перевагою "Червоної зони" є вдале використання українського матеріалу (основна дія розгортається у Києві майбутнього).

У той же час обидві антиутопії відсувають "Хронос" (2011) Тараса Антиповича на третє місце у моєму особистому рейтингу антиутопій українських авторів. 

Книга може сподобатися і чоловічій, і жіночій аудиторії. Перших захопить практика виживання у екстремальних умовах, а також досвід соціальних протестів. Щодо жінок... хай, вибачають мене феміністки і пан Кокотюха, але мені хочеться у кожній книзі, якою не була б історія, читати про кохання, а зображувати нюанси взаємин чоловіка і жінки, вдається Артему Чапаю як ніщо інше ще із "Авантюри". Він уміє бути дивовижно ніжним і романтичним. З часу останньої книги автор став дещо цнотливішим у плані еротики, але не втратив майстерності у дрібницях помічати зворушливе.

Кожен письменник, що пише антиутопію, описує свої найбільші страхи. Ярослав Мельник описує, як страшно не знати правди, "бути сліпим" і не знати свого шляху. Натомість Артем Чапай пише про те, як страшно бути безсилим гвинтиком Системи і не мати виходу із ситуації.

Власне, для мене найслабшою під час прочитання була ідейна складова твору. Що поробиш - ліва ідеологія мені чужа й до певної міри відразлива...

Хоча для багатьох читачів бачення автора буде таким, що "зображує гострі соціальні проблеми сьогодення і сучасні загрози розвитку людства".

ІІ

(Суб'єктивна частина, яка (увага!) містить спойлери)

Звертає на себе увагу головний герой. Точніше не "герой"... Чому? Все у житті Тоні відбувається поза його волею: так складаються обставини, що він потрапляє у червону зону, у ній же він не має шансу вижити самостійно і весь час потребує допомоги інших людей (Уміди, Валєри, Романа). Він захищає батька у сутичці, не через переконання, а тому що "дуже хоче в туалет", він бере участь у протестах, бо так робить його нове оточення, працює на роботі, яку йому знайшли інші. 

Знову ж таки -  жіночі персонажі (ще одна подібність до "Далекого простору") - сильніші за головного героя. По суті, вони увібрали у собі риси "іншого", у тому числі Системи, як чогось сильнішого і такого, що підкоряє своєю волею Тоні: чи це утриманка Ніна із зеленої зони, чи прибиральниця Уміда із червоної.

Для такого героя важливо бути приналежним до певної "сім'ї", якоїсь спільноти людей, інакше він відчуває свою неспроможність впоратися із викликами життя.

Він психологічно неспроможний убити людину не тому, що це суперечить його внутрішнім принципам, не тому, що це погано, а тому що це його робить поганим.

Тому можемо побачити певну закономірність: демонізують Систему ті, хто найгостріше відчуває власне безсилля перед нею. Їм близька ідея протесту проти соціальної несправедливості, бо вони не вірять у власну можливість досягнення справжнього Успіху. Відтак і хепі-енд історії має гіркий присмак безсилля перед Системою, добре описаний у британському серіалі "Чорне дзеркало"...

Резюме: Утім мої суб'єктивні рефлексії не заперечують очевидних позитивних якостей "Червоної зони" Артема Чапая. Це хороший гостросюжетний роман, який безумовно увійшов у мій ТОП 10 книг з укрсучліту, який я буду рекомендувати для прочитання іншим.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Блондинка в ефірі, Walk of Shame, 2014

"Ганебна прогулянка", або "Блондинка в ефірі" - це саме те, що потрібно зараз наелектризованим дівчаткам, які сивіють від постів у ФБ. 

Я вже думала, що комедійна мелодрама вимерла, як клас, спохабилася на чорний тупий американський гумор, якого я не розумію, розвіяла свої романтичні ідеали тощо. Аж ось такий подарунок! Саме те кіно, коли хочеться відключитися, не думати на якісь серйозні геополітичні теми, і водночас яке не дратує тебе своєю примітивністю.

Навіть добра й вічна ідея в наявності.

Отже, жила-була прекрасна блондинка, але не звичайна, а розумна й скромна телеведуча. І перебувала вона на порозі прекрасних змін у особистому житті і кар'єрі... Але раптом усе полетіло шкереберть, а добрі подруги запропонували "вірний" вихід із ситуації - напитися і розслабитися.

Таким чином за 8 годин до важливої співбесіди вона опиняється на Троєщині у бандитському районі без документів, машини, грошей і телефона у гарненькому жовтому платті.

Легкий фільм, який зачіпає, як мінімум, дві серйозні ідеї:

• як ми оцінюємо людей за зовнішнім виглядом;
• і трохи - глибше - як відбуваються революційні зміни у житті. Спершу здається, що ось саме цей життєвий виклик перевертає все життя догори ногами, руйнує стабільне і тихе болітце. Але врешті-решт у підсумку із потрясінь людина виходить сильніша, мудріша і просто інша. Те, що здавалося, учора (тут у буквальному розумінні цього слова) важливим, втрачає свою цінність.

Суб'єктивне враження: 5/5 (у межах жанру, звичайно).

Резюме: для дівчаток і хлопчиків для спільного перегляду, релаксації і хорошого настрою.

На Зеландію! Макс Кідрук

Книга "На Зеландію!" Макса Кідрука заявлена як тревелог, але насправді це документальна пригодницька розповідь. Бо власне подорожей тут мало, а країни слугують лише декораціями до описуваних подій. Це із серії відповіді на традиційні журналістські запитання: "А розкажіть, будь ласка, що з Вами траплялося такого знаєте... кумедного і незвичайного?"

Ось це запитання і об'єднує, здавалось би непоєднувані історії: як потрапити у Каїр за кілька годин до революції, як посваритися із сирійським полковником таємної поліції і як відстоювати честь українок і вести боротьбу проти секстуризму в Україні.

Написано жваво, гарною українською мовою і дуже дотепно. Власне, це книга, яка мені на даний момент найбільше сподобалася із усього творчого доробку Макса Кідрука. 

Дуже добре, що тут не було традиційних Кідрукових широких повчальних відступів про країну і культурні пам'ятки (основна причина, чому я свого часу зависла на середині "Мексиканських хронік"). Звісно, базова інформація не буде зайвою, але в епоху інтернету, на мій погляд, зовсім не доцільно писати цілі трактати на тему історії, географії і культури. Тому що в тревелозі читача цікавить у першу чергу суб'єктивний погляд автора, його власні пригоди і рефлексії, а не те, що за бажання можна прочитати у будь-якому підручнику, чи Вікіпедії.

Єдиний мінус - це обкладинка. Не знаю, можливо, письменнику він такий собі подобається, але на людей діє відштовхуюче.

Суб'єктивне враження: 5/5

Резюме: усім, кому хочеться чогось веселого, легкого і дотепного (без романтики і надмірного психологізму)

Час Ліліт, Сергій Лобода

Коли всі шаленіли від "Коду да Вінчі" Дена Брауна я ліниво переглянула перші пів години екранізації, позіхнула і вирішила, що це не моє. Прочитавши книгу Сергія Лободи "Час Ліліт", я остаточно зрозуміла, що денобрауноманія - не для мене.

Отже, вже український автор береться досліджувати апокрифічні тексти Біблії та нумерології, витворюючи свою версію "як воно все було" і "звідки ноги ростуть". Тут вам і ангели сумнівної місії і моральності, і тема реінкарнації і розвиток ідеї "всі жінки відьми".

У головного героя, лікаря і науковця Єгора Дорна, щось не складається по життю: дружина померла, друзі теж надто часто помирають, з наукового проекту відсторонили. 

Врешті виявляється, що корені причини сягають аж біблійних часів, коли Бог створив Адама і його першу дружину - Ліліт.

У цілому, насправді автор непогано впорався із своїм завданням створення містичного детективу. Читається легко, текст не провисає, у кінці - пазл складається.

У своїй ніші і жанрі - книга хороша, більш-менш якісна.

Але мені чогось бракувало. І далі йде моє дуже-дуже суб'єктивне враження, суто на рівні відчуттів, які ледь можна пояснити словами:

• світ, створений письменником, не ожив у моїй уяві;
• я дуже скептично ставлюся до таких "ігор розуму", як висування письменником своїх теорій. Як не спеціаліст, я не можу оцінити ідеї автора тверезо. Я починаю сумніватися і це підриває мою довіру до тексту цілком. Взагалі, я люблю вірити книзі, а містифікації від початку вірити важкувато;
• надто багато описів почуттів, а також ідей, не інтегрованих у текст. Тобто думки ніби й записані у діалоги героїв, але ліпше їх було передати через події, чи якось іншим чином. Надто нарочито;
• головні герої книги мені виявилися нецікавими, співчуття і співпереживання у мене ніхто не викликав;
• книжка видалася мені якоюсь пластмасовою і прісною;

Мені здається, що частково винний ментальний розрив між мною і письменником. Я цю розбіжність інколи спостерігаю по відношенню до тих авторів, для яких світогляд у цілому сформувався у 80-х - 90-х рр. минулого століття. 

Що характеризує тих людей, які надто активно пережили "перебудову" і "бурхливі й голодні" 90-ті? Пережили, але якорі підсвідомості лишилися там. - Це якесь гнітюче відчуття безнадійності, яке розливається на дуже банальний і вузький повсякденний світ. 

От і в Сергія Лободи ніби й містика, а світ вузесенький, малесенький....А от у покоління, яке почало "якоритися" трохи пізніше, цього вже немає. Для нього світ - великий і сповнений можливостей. Так, у ньому є місце і розпачу, і безнадії, але світ - ВЕЛИКИЙ.

Власне, ось тому дуже багато із творчості хороших письменників для мене залишається закрито. І мені навіть не хочеться чомусь долати цей бар'єр.

Суб'єктивне враження: 4-/5.

Резюме: для любителів Дена Брауна, містики і сюжетної літератури загалом.

Робокоп, RoboCop, 2014

Фільм "Робокоп" (2014) дивилася суто із ностальгії за оригіналом. У пам'яті зберігся спільний з татом і сестрою перегляд цього класичного бойовика.

Враження дуже лаконічні:

• з одного боку, все зроблено якісно: картинка, підбірка акторів тощо.
• водночас  мене весь час переслідувало відчуття такої приторної банальності сюжету.

Я не апологет тієї думки, що все має бути обов'язково оригінально. Давайте зізнаємося чесно, більшість сюжетів вже прописано і були в історії людства, літератури, кіно. Часом навіть зумисне хочеться подивитися, чи почитати, "ось щось таке, тільки нове".

Але кожна повторно розказана історія все-таки повинна мати щось своє, свою родзинку. Ось у цій версії "Робокопа" (2014) - я її не побачила. 

Суб'єктивне враження: 3+/5.

Тіло ТМ, Вікторія Гранецька

Один молодий український письменник нещодавно почав себе позиціонувати "принцом жахів". При всій моїй симпатії до нього - не йому бути українським Стівеном Кінгом, бо справжньою "принцесою жахів" української літератури може, по праву, бути Вікторія Гранецька.

Беручи її книгу - "Тіло ТМ" до рук, я навіть не сподівалася, що така тендітна молода дівчина може так безсоромно витягати на поверхню всі людські страхи і жахи...

У історії про могутню міжнародну корпорацію "Тіло ТМ", яка за хороші гроші переселяє людські душі, переплелося безліч сюжетних ліній. Це справді повноцінний роман, де є багато персонажів, де густий насичений текст, ніби наваристий борщ; де хороша добірна мова майстерно слугує напрочуд ду-уже багатій фантазії авторки.

Однак... Так історично склалося, що коли книга мені сподобалася, я активно її поширюю серед своїх колег, друзів, знайомих. Художня література не затримується на моїх книжкових полицях. Цього разу я навіть не знаю, що робити, чия психіка з кола моїх знайомих витримає цей роман.

І це справді дуже вагоме зауваження - книга Вікторії Гранецької "Тіло ТМ" рекомендована тим, хто зможе подужати текст, щедро насичений кров'ю, катуваннями, убивствами, згвалтуваннями і насильством.

Хоча з іншого боку, той, хто відкриється найтаємничішим закуткам людської душі, бажанням, які не личить оприлюднювати, може пізнати й інше - що ця книга може подарувати і цікаві філософські інсайти і насолоду від справді якісного тексту.

Щастить мені останнім часом на книги, які не соромно внести у світову скарбницю літератури. Так було з "Далеким простором" Ярослава Мельника, так є з "Тіло ТМ" Вікторії Гранецької.

Резюме: для людей зі сталевими нервами і здоровою психікою, які полюбляють зазирнути у найтемніші закутки душі.
Суб'єктивне враження: 5/5.

Далекий простір, Ярослав Мельник

У неосяжному просторі колективного несвідомого є арехетип вічної боротьби Системи і Свободи. У астрології прекрасно описує суть цих явищ протистояння Плутона і Урану. Одним із яскравих зразків художнього осмислення цього архетипу в літературі є антиутопія. 

Як правило, у центр сюжету письменник розміщує протистояння особистості, її прагнення до свободи та її боротьбу із Системою (наприклад, тоталітарною державою). Наскільки я можу судити з мого скромного досвіду опанування світової культури, донедавна у масовій культурі панувала тенденція до абсолютизації ідеї Свободи, як сторони Добра, Світла і Правди.

Останнім часом ми спостерігаємо більш мудрий підхід, відображення усвідомлення того, що руйнування Системи, може породити подібну їй структуру, а наслідки руйнації можуть нести не тільки свободу, а й страждання для людей. Це, зокрема, такі антиутопії, як "Голодні ігри" Сьюзен Коллінз, "Заручені" Еллі Каунді.

Як бачимо, це книги, які вважаються такими, що призначаються для сегменту young adult, тобто для підлітків. І це не випадково, бо саме у цей віковий проміжок людина з'ясовує для себе питання Свободи, Системи і свого ставлення до них.

У романі Ярослава Мельника "Далекий простір" відтворено далеке майбутнє людства, де більшість людей проживають у Мегаполісі. І є одна особливість - це світ сліпих, де зряча людина вважається психічно хворою. Головний герой - молодий хлопець на ймення Габр - прозріває. І в цю мить починаються його пригоди, у наслідок яких він спробує знайти своє місце у трьох світах. 

Від першої третини книги я була приголомшена, адже такої якості антиутопія, на мій погляд, цілком заслуговує на те, щоб зайняти почесне місце не тільки в українській, а й світовій літературі:

• Хороше, майстерне письмо
• Блискуче відтворення атмосфери світу майбутнього
• Вдале розкриття теми істини, прозріння
• а також пошуку героя себе під тиском Системи

Окрім того, книга достатньо містить філософських роздумів і поетичних алегорій, щоб зробити крок від масової до інтелектуальної прози.

Це ж прописна істина, що, щоб бути визнаною серйозними критиками, книга повинна бути трохи занудною. :)

У другій половині книги, спостерігаючи за борсаннями головного героя у обтяжливій дійсності, я поставила один єдиний мінус письменнику, який, утім не впливає на загальну оцінку "відмінно": автор сам так і не знайшов виходу. Це завуальовано досить вдало, але, принаймні, мені було помітно.

Чому? Пояснюю: впродовж книги читач спостерігає однаковісіньку схему: нестерпна ситуація під тиском Системи/ усе вирішується за героя/ муки героя - втеча- потрапляння у іншу Систему/ все вирішується за героя - втеча... І так по колу. Як правило, герой у абсолютній безвиході був порятований фактором ззовні. Як правило, Жінка була обмежуючим чинником, яка підкоряє себе герою (цікаво, як цей механізм програється у житті письменника?). І врешті - ми так і не дізнаємося, чого насправді хотів Габр, окрім того, що прагнув бути вільним, що його кликав "далекий простір".

Чим усе це закінчилося, читайте, воно того варте.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Мелодія кави у тональності кардамону, Наталія Гурницька

Від прочитання книги Наталії Гурницької  "Мелодія кави у тональності кардамону" у мене лишилися дуже суперечливі відчуття.

Почну з негативу:

• Нічого особливого у плані побудови сюжету: банальна історія молодої коханки і старшого чоловіка, яка могла б трапитися століттями раніше, чи пізніше. Особисто я не люблю коханок, як явище. І свого часу, ще у школі, читаючи "Анну Карєніну", я анітрохи їй не співчувала. 
• До того ж авторка схильна до описовості у зображенні того, що відбувається. А я, як читачка, люблю співпереживати разом з героями. 
• Хоча описи складають значну частину книги, текст я б не назвала "густим" - це, здебільшого зображення банального повсякдення і почуттів героїні.
• Також ми не знайдемо у цій книзі яскравих діалогів - вони не характерні для письма авторки.
• Окрім того, від історії кохання старшого чоловіка-шляхтича і молодої бідної міщанки-сироти можна було б чекати більшої гри на контрастах, більшої інтриги, активнішого розгортання сюжету....
• Не можу й сказати про те, що авторка повністю справилася із історичним тлом. Особливо  погана справа із політичними подіями. Я думаю так, якщо не виходить вплести логічно у сюжет, то краще деякі моменти навіть не описувати, не зачіпати. 

Відтак виникає логічне запитання: якого біса, читаючи книгу зранку в метро, я ледь не пропустила свою станцію і мало не запізнилася на роботу?

Отже, щось у цьому романі є. Спробую розібратися, що.

• По-перше, справжньої реалістичної жіночої прози в українській сучасній літературі бракує. Так, є жінки письменниці, але це не означає, що читачці, якій хочеться романтики і почуттів, є що читати. А жінки, за свідченням статистики, як правило, прагнуть від книги не інформації, а емоцій.
• По-друге, у чому письменниця виявила неабиякий талант - це у зображенні еротичних моментів. Це у неї вийшло напрочуд чуттєво і вишукано. (Але любителькам пікантного - не сюди).
• Попри усе авторці вдалося "оживити" своїх героїв. Вони можуть не подобатися, дратувати, але у їхнє існування віриш, що є головним у письменницькому ремеслі.

Суб'єктивне враження: 4/5.

Резюме: жінкам про жіноче.

Впусти мене, Let Me In, 2010

Я довго танцювала навколо цього фільму, не знаючи, чи потрібен він мені, чи ні. Я не могла зрозуміти, що ж цікавого може бути у такому сюжеті...

Отже, є 12-літній хлопчик Оуен. Живе він у бідному районі. Батьки розлучаються. Мати потихеньку спивається. У школі травлять.

І раптом серед усієї цієї сірості з'являється друг - дівчинка Еббі. 

От тільки з часом виявляється, що це і не дівчинка зовсім, а справжній вампір...

Найбільша чеснота цього фільму - це його похмура реалістичність. Розповідь про те, як би це насправді могло би бути. Й таким чином життя дітей подано у значно жорстокішій формі, ніж у нещодавно мною переглянутій "Візантії" (2012), яку я так хвалила за реалізм.

У порівнянні з "Впусти мене" фільм "Візантія" взагалі видається мало не щасливою казочкою. І, звичайно, ця історія дуже далека до романтичних "Сутінків"...

(Хоча, кажуть, у екранізації пропущені надто провокативні і суворі автентичні епізоди). 

Походження цієї історії європейське. І це відчувається у відсутності моральної оцінки зображуваного й ідеї перемоги добра над злом, що характеризує класичне сучасне голівудське кіно. Європейці часто подають певну проблему, ніби промовляючи до глядача "ось так воно є" (варіація на тему "ось така фігня, малята"). Глибина подачі заворожує і дає підстави критикам говорити про "інтелектуальне кіно".

Але що мене при цьому дратує, так це відсутність варіантів виходу із цієї "глибини", яка, за звичай, є баюрою з лайном.

На щастя, відсутність моральної оцінки у даному випадку скоріше позитивно впливає на мистецьку вартість фільму. Врешті, любов всеприймаюча і всепрощаюча, перемагає.

Але глядачам, які вагаються, чи дивитися "Впусти мене", чи ні - варто на цей момент зважити

Також фільм абсолютно протипоказаний чутливим до насильства, вразливим глядачам.

Обираючи це кіно для перегляду, пам'ятайте, що загальний настрій історії буде до нестерпності мінорний. 

Фільм безумовно сподобається тим, хто шанує цей трешовий жанр і намагається віднайти рідкісні випадки якісного розкриття теми.

Суб'єктивне враження: майже ідеальна історія у межах жанру.

Резюме: 5-/5.

Візантія, Byzantium, 2012

Сьогодні пишу про підліткові кризи у виконанні Сірши Ронан. 

Поруч із постапокаліптикою - вампіри - моя друга гріховна любов, яка може викликати лише почуття сорому у того, хто претендує на звання інтелектуала. :)

"А чому б і ні?" - подумалося мені після перегляду "Візантії" (2012), фільму, який отримав неоднозначні відгуки у критиків і глядачів...

Це історія про двох вампірок - матір і дочку, які змушені переїздити з місця на місце і видавати себе за двох сестер. Старша вже 200 років займається проституцією, молодша усі ці роки намагається написати свою історію. Найцікавіше починається тоді, коли вона знаходить читача....

Отже, приводів для претензій достатньо:

по-перше, мене, як дівчинку, обурює Калеб Лендрі Джонс  у ролі коханого для вампірки молодшої. Якщо Роберта Патісона Паттінсона у ролі героя-коханця ще можна пережити, то оце хирляве, руде і кволе - просто знущання над почуттям прекрасного.

по-друге, де екшн? драйв? картинка в 3 D, надсила, зомбі...? Вампірки не бояться денного світла, не втікають від часника і цибулі, а також церковного розп'яття. Взагалі прісно якось, буденно.

Хоча я погоджуюся лише з першим пунктом. І на мій скромний погляд, фільм - розкішний.

У мене завжди викликали напади нудоти історії, побудовані на гротеску, фентезійності, клоунах і надувих кульках. Тому я так і не стала прихильницею Тіма Бьортона і Джонні Депа.

Найкраща містична, чи фантастична історія - це та, яка максимально наближена до реальності, настільки, що можеш відчути її справжність, нештучність атмосфери, логічність повсякдення.

Творці фільму "Візантія" використовують фантастичне і містичне по-мінімуму. Я б не сказала, що їм взагалі вдалося позбутися нарочитості, але, в цілому, вийшло непогано.

Вампірська тематика взагалі є не головною. Це скоріше відтворення етапу болючого розриву між матір'ю і дитиною. Мати опікується своєю дитиною і не говорить усієї правди. Дитина, позбавлена цілісної картини, робить хибні висновки. До того ж вона має своє типово підліткове завдання - через традиційний конфлікт усвідомити свою самість, зрозуміти свої бажання, стати самостійною.

От тільки у даному випадку дорослішання розтягнулося на 200 років. А приводом до ескалації конфлікту стало банальне підліткове кохання.

Резюме: для любителів жанру, які здатні пережити відсутність екшену і реклексії головних героїв.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Як я тепер живу, How I Live Now, 2013

На екранізацію роману Мег Розоф "Як я тепер живу" (2004) я очікувала із цікавістю. Книгу я не читала, але постапокаліптику дуже люблю. До того ж ще не виросла із молодіжних історій про кохання.

Фільм розповідає про п'ятнадцятилітню Дейзі, яка приїздить з США до Англії до своїх рідних, яких вона ніколи раніше не бачила. Світ стоїть на порозі війни, а дівчинка переймається власними психологічними проблемами (викликаними легкою формою ОКР), а також тяжкими взаєминами із батьком. 

Треба сказати, що взагалі будувати взаємини з будь-ким їй тяжко. Вона - типовий "важкий підліток".

І саме напередодні катастрофи Дейзі закохується у свого кузена Едмонда. Вони мають маленький медовий місяць на лоні природи (чомусь в останніх романах для підлітків, які я читала, 15 років - це ідеальний вік для втрати цноти), а потім до них діткається сувора дійсність у вигляді війни і вимушеної розлуки.

Чи витримає переше кохання усі недитячі випробування? - ось головне запитання фільму.

Перед написанням відгуку я передивилася трейлер, і треба визнати, що у ньому відтворено 80% усього сюжету. Таким чином, з одного боку, творці трейлеру дали більше, ніж потрібно, з іншого, - виявили одну особливість (не хочу сказати проблему, бо це не так) фільму - тут відсутній динамічний сюжет.

Головне у цій історії - відтворення атмосфери і психологічного стану героїні. Глядач навіть так ніколи й не дізнається, хто проти кого воював. Це виключно особистісна історія на мікрорівні.

Кохання і бажання бути разом з коханим стає головним трансформуючим чинником у внутрішніх перетвореннях Дейзі, у яких немає вже місця дрібним підлітковим психологічним проблемам. Таким чином ми спостерігаємо за явищем швидкого подорослішання.

Як на мій погляд, творцям фільму вдалося усе: відтворити вірну атмосферу, підібрати саме тих акторів і не нав'язливо, без пафосу і провисання сценарію, передати оцю цікаву внутрішню трансформацію.

Лаконічно і вишукано.

Фільм не підійде тим глядачам, яким вже просто не цікаво все, що пов'язано із підлітковим першим коханням. Також не отримають свого прихильники динамічного розвитку сюжету із розкішними сценками постапокаліптичного світу (бажано в 3 D).

Ще один важливий момент - фільм, як не дивно, не розрахований на надто чутливих осіб. Часом він напрочуд реалістичний і жорстокий. 

Резюме: хороший продукт у своєму жанрі.

Суб'єктивне враження: 5/5.