Благання, Guzaarish, 2010

Індійський фільм "Благання" (2010) розповідає про фокусника Ітена Маскаренхаса, який 14 років тому після травми став інвалідом. За цей час він пише книгу, веде передачу на радіо, але врешті-решт вирішує звернутися до суду за дозволом про евтаназію. От тільки одна маленька проблемка - в Індії "вбивство з милосердя" заборонено законом.

Відразу скажу, що дивитися цей фільм заради сюжету не варто. Власне, самих подій у фільмі надзвичайно мало і все більш-менш передбачувано. "Благання" в цілому вийшов "не індійським" фільмом, але є моменти, які час від часунагадують глядачу про "найкращі" мелодраматичні традиції Болівуду.

Але все ж ця стрічка все-таки варта уваги і на це є кілька причин:

- атмосфера. Події відбуваються на Гоа, дивовжному місці переплетінь індійської, португальської і англійської культур. Тому в самій атмосфері фільму є щось містичне, щось від магічного реалізму;

- фільм дуже красивий. Головні ролі тут виконують Рітік Рошан (в ролі інваліда-фокусника) і Айшварія Рай (в ролі медсестри Ітана. Софія Д'Суза 12 років без вихідних, нехтуючи власним життям доглядає чоловіка, якого кохає, але, ясна річ, з яким у неї немає майбутнього).

Ця акторська парочка мені сподобалася ще у надзвичайно красивому фільмі "Джодха і Акбар" (Jodhaa Akbar, 2008). Всім дівчаткам дуже рекомендую. Я розумію, що чоловік гарний тоді, коли хоч трішки кращий за мавпу, але саме в цьому фільмі я й закохалася в Рітік Рошана.

Ех... Щось моя рецензія поступово перетворюється у захопливий писк блондинки...

Щодо Айшварії Рай, то вона зі своїм образом може конкурувати із Сальмою Хаєк у фільмі "Фріда" ("Frida", 2002). Звісно, тільки щодо естетики образу. Адже індійський образ ідеальної жінки дуже далекий від мужньої Фріди Кало.

Резюме: всім романтикам і дівчаткам, які ще вірять в Велике кохання рекомендую.

Історія Аманди Нокс, Amanda Knox: Murder on Trial in Italy, 2011

Вчора переглянула фільм "Історія Аманди Нокс". Прогугливши історію його створення я була надзвичайно здивована, що на політкоректному Заході, який так боїться судових позовів, вийшов такий фільм.

У фільмі розповідається про недавні події 2007 року, які трапилися у Італії. Тоді Аманда Нокс приїхала з США до Італії, а через кілька місяців її арештовують як співучасницю жахливого злочину - вбивства її сусідки по кімнаті - 21 річної британки Мередіт Керчер. Суд в італійському місті Перуджія визнав американку, її коханого італійця Рафаеля Солечіто, і молодого баскетболіста і наркоторгівця Руді Гуеде винними. Аманда нещодавно подала на апеляцію, яку буде розглянуто, як зараз відомо, у травні 2011 року.

Тобто діло ще абсолютно неясне, а фільм уже зняли. :)

Очевидне свідчення браку сценаріїв у Голівуді.

Фільм, слід визнати, хороший. Але надто рано відзнятий....

Я ж до цього абсолютно не чула про цей гучний судовий процес, тому, як наївний глядач, очікувала на розв'язку в кінці. Ясна річ, її просто не могло бути. Адже у цій справі ще багато білих плям.

Виконавиця головної ролі, Хайден Панеттьєрі (на фото справа), викликали двояке враження. З одного боку, зіграла вона добре. Але в тому той справа, що відчуття було того, що вона "просто добре грає". Ну, не віриться, що вона та сама Аманда (див. на фото зліва) Адже якщо безумовних доказів провини Нокс кіт наплакав, то її спосіб життя аж ніяк не ангельський: алкоголь, наркотики, невпорядкований секс.

Натомість, Хайден дівчинка з янгельским обличчям, в центрі скандалу опинялася двічі: коли з'явився трейлер до фільму "Історія Аманди Нокс" і дещо раніше, у 2007 році, коли стала учасником екологічної акції протесту проти полювання на дельфінів у Японії...

Ще вона - подружка Володимира Кличка, але то вже інша історія...

Резюме: дивитись можна, доцільність перегляду - під питанням.

Таємне життя гейші, The Secret Life of Geisha, 1999

Грип серед весни змусив мене бути прикутою не скільки до ліжка, як до ноутбука....

Щойно подивилася документальний фільм ВВС "Таємне життя гейші". Досить таки нічогенько. Звісно, що нічого надтаємного з нього довідатися не вдасться. Але за півтори години глядач має можливість познайомитися із минулим і сучасним життям японських гейш.

Звісно, закрадається підозра, що фільм поверховий, що в ньому є неточності, які неочевидні європейському дилетантському оку. На це наштовхує той факт, що у якості консультанта там виступає сумно- чи славнозвісний Артур Голден. Він є автором книги, за якою було знято відому оскароносну стрічку "Мемуари гейші". Цей фільм став надзвичайно популярний у "білому світі", але мав певні огріхи. Тому гейша, яка допомагала Артуру Голдену збирати матеріал для книги, неперевершена Мінеко Івасакі подала на письменника в суд. І виграла справу. А у 2002 році вона написала власну книгу "Справжні мемуари гейші" (Її я раджу прочитати всім, кого приваблює саме жанр спогадів).

Цікаво, що головну роль у фільмі зіграла навіть не японка, а китаянка, чарівна Чжан Цзиі.

Ще один консультант "Таємного життя гейші" - Ліза Делбі, американка-антрополог, яка стала першою гейшею-неяпонкою. В свій час вона написала книгу "Гейша", яку мені також довелося прочитати. Як зазначає Вікіпедія, Делбі була запрошена консультувати творців фільму "Мемуари гейші", але до неї не дуже прислухалися.

Також у документальному фільмі є інтерв'ю сучасних гейш: найстарішої гейші (92 роки), майко і гейко, "мам"...

Місця для Мінеко Івасакі не знайшлося в цьому фільмі, тому я вирішила компенсувати це, розмістивши тут її фото :)

Резюме: усім, хто цікавиться культурою і історією Японії.

Напередодні 9 травня

Напередодні 9 травня, хотілося б вставити свої 5 копійок... Якщо вже почали червоні прапори вивішувати...

Я не хочу святкувати цей день, тому що ця дата аж ніяк не символізує поразку тоталітаризму. Скоріше перемогу однієї тоталітарної системи над іншою, і над політкоректною боягузливою Європою, яка віддасть на поталу "ведмедику" Чехословаччину, Болгарію, Угорщину, шмат Німеччини, Польщу і Румунію (Варшавська угода, 1955 р.). Тільки б її не чіпали.

Передусім, друга світова війна, якщо вже на те пішло, скінчилася 2 вересня, а міжнародним днем перемоги над фашизмом вважається 8 травня. Власне, коли відбулася капітулація Німеччини.

Велика вітчизняна війна, доречі, це війна 1812 року.

Про пакт Молотова-Ріббнетропа взагалі мовчу.

Я щиро співчуваю кожній окремій людській трагедії другої світової війни: чи з Червоної армії, чи з німецької, чи української. Всюди були прекрасні люди, які були кинуті у вир військових подій.

Але я не можу, в принципі, поважати когось тільки тому, що він уже старенький і сивенький. Вибачити, залучивши всі свої релігійні і нерелігійні погляди, можу. Але вшановувати... Тут вже даруйте. Я кажу про активних учасників, про співтворців тоталітарної системи, яких вижило набагато більше, ніж тих, яких посилали в окопи без зброї, якими вимощували мінні поля (радянське саперське ноу-хау). Це вони зараз ратують за повернення у Союз, голосують за Януковича... Саме тому що не було проведено люстрації, ми ще досі в такій глибокій Ж...

І якщо хтось переконаний, що "такого більше не трапиться". То я можу відповісти: саме так вважали всі ті, хто пережив жахи першої світової. Але була друга, ще жахливіша.

І совок ще натхненно дихає нам в спину. Адже Стуса "померли" ще в такий близький нам 1985 рік...

Прощати, але пам'ятати....

P.S. На фото - Соловки.

Дилема, The Dilemma, 2011

Схоже, що останнім часом Голівуд вирішив створювати глибоке психологічне кіно. Щоправда в його розумінні - це означає необхідність наповнення фільму пустими балачками з дивану психоаналітика.

Фільм "Дилема" саме з таких. Головні герої стрічки - два найкращі друга Ронні та Ісаак. Одного разу Ронні "пощастило" побачити дружину друга з іншим чоловіком. І це робить його справжнім психом... Весь фільм він буде мучитися сумнівами: розповісти другу, чи змовчати.

Це другий фільм за короткий період часу, який я не змогла нормально додивитися. Під кінець фільму я вже час від часу прокручувала на кілька хвилин вперед. Перший невдаха - "Притворись моєю дружиною". Виявляється між ними є зв'язок - сценарист Аллан Лоб! Він ще брав участь у написанні сценарію до "Більше, ніж друг", фільма, на який мене взагалі вистачило на перші 10 хвилин.

Прикро, адже режисером фільму став творець славетних "Ігр розуму" і "Викупу", Рон Ховард. А жіночі головні ролі виконують безумовно талановиті акторки Вайнона Райдер і Дженіфер Коннелі. Гра Вайнони мені, в принципі, й сподобалася найбільше з усього, що міг дати цей фільм. Блискуче зіграні ненависть, злість і страждання. Щодо Дженіфер... Вона, звісно, була на висоті. Втім, після "Реквієм за мрією" і "Ігор розуму" я її сприймаю лише, як драматичну актрису :( Але це вже мої таргани.

Взагалі, фільм зібрав дивовижно багато впізнаваних облич... Від чого подвійно прикро.

Резюме: якщо Вас влаштовує оцінка "3-", можете витрати свій час.

Олесь Бузина, Вурдалак Тарас Шевченко

Мені має бути соромно. З двох взаємовиключних причин: що я так пізно ознайомилася з"безсмертним творінням" вельмишановного пана Бузини, або ж, що все-таки вирішила ознайомитися.

Я не буду виписувати грізний пост про "україножера" Бузину (Власне, яка країна, такі й теракти)...

Скажу лише, що цей "шедевр" не є "чистим протестом". Хі-хі-хі... Як на мене, він дуже органічно вписується в нашу класичну народницьку традицію філологічних студій і критикописання, яка мене неймовірно дратувала ще зі школи.

Як то кажуть, "я пишу, а критики розберуться..."

Згадаймо, як у школі нас вчили писати "правильний твір": береш ідею, головне "правильну" (про любов письменника до рідного краю і неньки-України), вибираєш мелодраматично-сентиментальні пафосні репліки в цьому ж контексті і вставляєш побільше цитат...

Твір Олеся Бузини - це частково та ж літературна міфотворчість і жонглювання фактами. Проте візьму на себе гріх, сказавши, що повагу викликає любов пана Бузини до джерел...

Резюме: не читайте Бузину, читайте твори Шевченка і спогади про нього - і робіть самостійні висновки

В твоїх руках, Forbrydelser, 2004

В моїй сім'ї традиційно до християнських релігійних свят активізуються богохульські розмови. Хоча я не є запеклою атеїсткою, скоріше зовсім навпаки, але антиклерикалізм "это всьо мойо".

В цьому контексті хотілося б поділитися враженнями від перегляду фільму "В твоїх руках" (2004, Данія). Коротко суть: Анна - капеллан у жіночій тюрмі, одружена з Франком... Впродовж багатьох років мріє про дитину. Врешті-решт вона завагітніє, але внаслідок хромосомного дефекту її дитина може народитися неповноцінною. Що зробить людина від церкви? Що вибере головна героїня, якщо має вибір:

• довіритися Богу і народити дитину,
• зробити за рекомендацією лікарів аборт,
• скористатися послугами ув'язненої Кате, яка має надприродні здібності.

Я намагаюся усвоїх відгуках не розкривати ідею фільму до кінця: кожен глядач має право на лаври першовідкривача. Проте тут хочу відкрити сказати: ця стрічка для мене - це чудесна демонстрація невіри віруючих і лицемірства церкви.Як часто люди вистоюють по церквах, відмолюють і вимолюють, а в побуті порушують елементарні духовні правила.

Вам може не сподобатися фільм, якщо Ви очікуєте красивої картинки, симпатичних героїв, динамічного сюжету, або ж Вам просто не цікава дана тема.

Фільм особисто мені сподобався, попри те, що я не є прихильницею європейського кіно.

Резюме: вартісне кіно, для вдумливого перегляду.

Монстри (Monsters, 2010)

Останнім часом, я писала в блозі переважно негативні рецензії. Вирішила виправитися :)

Який фільм мене останнім часом справді потішив, так це "Монстри" Гарета Едвардса (Великобританія). Цікаво, що це перший повноцінний художній фільм цього молодого режисера. До цього він знімав документальне кіно і серіал "Атілла" для ВВС.

Події відбуваються через шість років після того, як супутник NASA упав десь у Центральній Америці. З космосу на Землю приходить нова форма життя і половина Мексики перетворюється на карантинну зону. Втім, це не фільм про героя, який буде рятувати світ, чи не фільм-катастрофа з глобальними картинами руйнувань, втіленими у розкішних спецефектах. "Монстри" - це передусім історія двох людей - американського журналіста і дівчини, - які пройдуть через заражену зону.

Дивовижне відчуття занурення у атмосферу постапокаліптичного повсякдення. Відтінок документального кіно змушує повірити неідеальним героям історії. Безумовним позитивом є те, що обличчя у стрічці - не замусолені (принаймні для мене, вони не відомі). Це симпатичне подружжя Скут МакНейрі і Уітні Ейбл.

Режисер ненав'язливо підводить глядача до головної ідеї фільму... якої, говорити не буду, щоб зберегти інтригу. Тому що фільм вартий перегляду.

Вам може не сподобатися фільм, якщо Ви чекаєте динамічного сюжету, або ж не любите демонстрації насильства.

Резюме: дивитися і насолоджуватися.

Притворись моєю дружиною (Just Go with It, 2011)

Не перестаю дивуватися власній наївності. Я постійно у жанрах, які традиційно викидають треш, прагну знайти щось хороше. Хоча б з любові до жанру.

Це стосується романтичних комедій і пост- і просто апокаліптики. Добре, що я вже змирилася з тим, що фільми жахів - це у 98% - лайно з смаком крові.

Ось нещодавно переглянула цьогорічну стрічку "Притворись моєю дружиною". В ній розповідається про пластичного хірурга, який для "чіпляння дівчат" використовує обручку. Таким чином цей аморальний холостячок звільняє себе від відповідальності і постійно має сєкас на одну ніч. Аж раптом він закохується у прекрасну 24-річну вчительку математики, а вона виявляється строгих моральних принципів: з одруженими "ні-ні". Як часто це трапляється в американських романтичних комедіях - герої починають натхненно брехати...

Як каже Еклсер, "стерильно". Дуже влучна характеристика щодо фільму, який настільки не чіпляє, що в кінці починаєш промотувати по 3-5 хв. Це враховуючи те, що від нього я багато й не чекала, просто можливості розслабити мізки.

І як влучно було зауважено в обговоренні цього фільму на кінопошуку "чи ви коли-небудь чекали від Адама Сендлера щось порядне?"

Дженіфер Аністон, яка грає матір-одиначку і секретарку головного героя, в цілому, мені сподобалася.

Чого не скажеш про Ніколь Кідман... Вона не найкраща актриса, але, як правило, вміє вибирати фільми (окрім примітивної "Чаклунки"). А тут така роль, і такий фільм... Соромно, Ніколь, соромно!

Звісно, що такі фільми, як правило, витягує гумор. (Зокрема, на думку спадає проста й чудесна водночас стрічка "Пропозиція" (2009 р.) з Сандрою Буллок і Раяном Рендольсом). Тут його немає. Є кілька неприємних неестетичних моментів і все.

Роздратування у мене також викликали діти, абсолютно не симпатичні образи.

Резюме: хочете вбити час, ласкаво прошу!

Хлопчик в смугастій піжамі, The Boy in the Striped Pyjamas (2008)

Хм... Потягнуло мене на єврейську тематику... Якщо порівнювати враження від "Хлопчика в смугастій піжамі" і "Смаку сонячного світла", то перший фільм справив на мене більше враження. І не тільки через його останні кадри, які не можуть не вичавити скупу сльозу сучасного цинічного глядача.

Саме в цьому фільмі частково вдалося створити історію, показавши її із кількох сторін. Адже однозначна полярність чорного і білого доречна хіба що в епосі, який не можливий без героїзації героя (даруйте за тавтологію).

Історія проста: хлопчик 8-річного віку після переїзду сім'ї з Берліну до сільської місцевості нудьгує без друзів. Вдалині, з вікна своєї кімнати, він бачить дивну ферму, де живуть люди у смугастих піжамах. Батьки старанно приховують від нього те, що це насправді концентраційний табір для євреїв.

Історія лаконічна, без надриву. Розповідь йде плавно, не поспішаючи, акцентуючи свою увагу на окремих елементах повсякдення... Герої не картонні, неоднозначні. Зокрема. у молодого солдата, може дивовижним чином поєднуватися і жорстокість до євреїв, і замовчування неполіткоректності мислення свого батька, і романтичне захоплення до дівчинки....

Попри, в цілому, рустикально-ідилічну картинку, в цілому, не радила б дивитися цей фільм надто вразливим глядачам.

Резюме: дивитися прихильникам історичного кіно.

Смак сонячного світла, Sunshine (1999)

Передусім, я хотіла б повідомити, можливо, хтось не знає ;) - у 1936 році у Берліні золото у командному фехтуванні отримав аж ніяк не єврей, а італієць Манджаротті Едоардо...

Ця інформація необхідна під час перегляду фільму "Смак сонячного світла". Він розповідає про єврейську сім'ю в Угорщині в кінці ХІХ - на початку ХХ століття. Власне, "Смак сонячного світла" - це назва старовинного сімейного алкогольного напою. Іронічно для українця прозвучала теза на початку фільму "Хазяїна шинку любили в селі, бальзам на травах, який він готував, допомагав від усіх хвороб". Хі-хі-хі....

Одним словом, як Ви вже зрозуміли, фільм демонструє нам, як тяжко бути євреєм.

Не сказала б я, що я є антисеміткою, проте не люблю надмірної поляризації на "чорне-пречорне і біле-прибіле, стражденні-престражденні"... Доречі, у рідній українській риториці ненавиджу тему "ніхто так не мучився, як ми". Це якесь народництво і звуження світогляду до одного-єдиного власного села, себто хутора. Поки є Камбоджа, нам ще гріх жалітися.

Враження від фільму мені також попсувала участь у ньому двох акторів, яких я, м'яко кажучи, не дуже люблю: несимпатичний і холодний, як жаба, Рейф Файнс, і просто несимпатична Рейчел Вайс (її я не злюбила, здається, після славнозвісного "Фонтану", який вразив багатьох, але не мене). Втім, гірку пігулку підсолодила присутність Дженіффер Ель (яку кожна пристойна жінка пам'ятає із серіалу 1995 року "Гордість і упередження").

Та все ж, Рейфа Файнса було аж-аж забагато, адже він грає цілих трьох представників сім'ї Зонненшайнів. І це протягом трьох годин!!!

Але, якщо побороти в собі відразу до єврейського пафосу і фізіономії Рейфа Файнса, варто визнати, що в цілому фільм вийшов їстівним, не дарма на кінопошуку він має пристойний рейтинг і від глядачів, і від кінокритиків. (Останнє не викликає здивування, адже вельможні критики люблять такі національно-суперечливі, але не надто небезпечні теми).

Резюме: для шанувальників історичного кіно і єврейської тематики.

Кен Фоллет, Світ без кінця

Вже з рік я з нетерпінням очікувала на появу цієї книги в Україні, чи на просторах інтернету. Книгу мені пощастило не купувати (як з'ясувалося згодом, видання нікчемне: дороге, але книга швидко розсипається). Як і першу частину - "Стовпи землі" - продовження книги ("Світ без кінця") я читала у електренному варіанті.

На той випадок, якщо є такі, що ще не освоїли 1100 сторінок першої і 900 сторінок другої книг: Це розповідь про середньовічну Англію ХІІ і XIV століть. Події здебільшого відбуваються у вигаданому містечку Кінгсбрідж.

Чим мене "підкупив" Кен Фоллет?

- епічністю, можливістю спостерігати за життям героїв кілька десятиліть. Це ідеально підходить всім подібним до мене романтикам, які хочуть не скільки прочитати, скільки "прожити" книгу;

- простою реалістичною прозою, де є сюжет, де є логічне викладення матеріалу (як цього бракує в укрсучліті!);

- намаганням відтворити історичну епоху. Саме "намаганням", адже без неточностей і огріхів не обійшлося. Але можна спожити хоча б міф про середньовіччя :)) Як воно було насправді й історики не знають, це я Вам, як історик кажу. :)) А вельмишановний Фоллет все-таки доклав зусиль, щоб вивчити якийсь мінімум із історії повсякдення.

Втім, читачам, які ще прагнуть познайомитися із "Стовпами землі" і "Світом без кінця", я б радила зупинитися на "Стовпах..." Так у Вас лишиться відчуття чогось грандіозного і прекрасного, бо "Світ...", як не прикро визнати, є вже вторинним. Герої повторюються, сюжетні лінії також... Одним словом, відчуття вчорашнього сніданку - вчора був смачнющим, а сьогодні - прісно. І тоді стає врешті очевидним, що при своїй добротності, Кен Фоллет не є геніальним автором. А шкода.

Але шанувальники епічної реалістичної історичної прози мене все'дно слухати не будуть. Хоча б з любові до жанру. І правильно зроблять. Адже такі добре склепані романи не часто потрапляють до меню сучасних книжкових гурманів.

Вам не слід читати роману якщо:

- у художніх творах прагнете виключно світлого і пухнастого (красоты! товарищи, красоты!). На сторінках обох романів, є й насильство, і згвалтування, і бруд і всяка інша нямка, без якої тяжко уявити реальне середньовіччя часів чуми і воєн;

- боїтеся великих розмірів, тут реально два Талмуди;

- не любите історії. Доречі, як і в "Дотику" впадає в очі те, що автор інколи аж "перепрацював" над технічною частиною. Якщо в "Дотику" смерть для бляндінок у нудотних описах золотовидобувної справи, то у "Світі..." - у архітектурних заморочках.

Щось я сьогодні зла, тому, щоб не відпрацьовувати потім погану карму, буду вже завершувати своє графоманство.

Резюме: читати любителям історичних романів.

Тетяна Малярчук, Як я стала святою

Таня Малярчук, Як я стала святою, або дещо з проблеми вибору у книгарні

Шановні пожирачі смачненького із книжкових полиць! Закликаю Вас сердечно від щирого серця – перед тим, як купити книгу – прочитайте парочку сторіночок, а потім поспостерігайте за реакцією організму. Чи нема ознак отруєння, чи токсикозу.

Справа в тому, що я трішечки вивчаю і сучу укрліт, і жіночу літературу. Так співпало. І ось трапився мені хороший настрій під хорошу сонячну погоду, завітала я до книгарні та й купила «Як я стала святою» Тані Малярчук.

Як пишуть на звороті, письменниця народилася у 1983 році в Івано-Франківську (А на перший погляд, миле, пристойне місто). Попри юний вік і прозаїк, і есеїст, і журналіст, і навіть автор тьох книг прози (ага, це так називається). Наразі мешкає в Києві.

Прочитала я неповні 15 сторінок і відчула себе зґвалтованою. Це Вам навіть і не косячок викурити, це щоб мозок сів і заплакав.

Як Вам?

«відразу після того в квартирі прокинувся гейзер»

«на стінах кухні повиростали підозрілі червоні квіти, які могли провіщати тільки швидке виверження вулкану десь неподалік, а в Елізиній шафі почали плодитися крихітні вулканічні кролики...»

«Тому, коли під час важкого припадку сміху вона раптом померла, то ніхто не здивувався, що однієї п’ятниці вона народилася знову»

Якщо Ви любите, потік свідомості у формі снів пацієнта психоаналітика, ласкаво прошу – читайте. Я навіть можу подарувати Вам книжечку. Бо мені смертельно шкода цілих 25 гривень із скромної моєї зарплатні. Ви можете навіть чимось втішитися в книжечці, бо там не без просто фантастичних зворотів... Може, колись, коли панянка письменниця подорослішає, і напише щось більш сюжетне і реалістичне, можна буде ризикнути вдруге.

Резюме: для тонких інтелектуалів поціновувачів постмодерну.