понеділок, 14 грудня 2015 р.

Сидр і Розі, Лорі Лі


"Сидр і Розі", Лорі Лі
Це перша частина автобіографічного роману-трилогії англійського письменника, у якій читач дізнається про дитинство Лорі Лі в англійському гірському селу "до приходу автомобілей".
Хоча автор нібито й пише про себе, враження досить-таки двояке. Розповідаючи, часом про найінтимніші речі з свого життя і своєї сім'ї, письменник зберігає між собою і читачем певну дистанцію. І загалом це швидше зріз доби, колективна, а не особиста історія.
Книжка здобула неабияке визнання, навіть увійшла до шкільних програм у Великобританії та США. І справді, читаючи її, я відзначала, наскільки вона все ж таки майстерно написана, якою є багатою художня мова автора.
У той же час інколи я змушувала себе продовжувати читати. Не можу сказати, щоб сюжет (а його насправді і немає) мене захопив, чи я знайшла щось таке, щоб могло перевернути мій світ, чи надихнути на якісь роздуми/подвиги.
А загалом, за настроєм твір нагадував фільм "Жити" (1994) Чжана Імоу із простою ідеєю: "Люди народжуються, люди помирають... Життя триває".
P.S. Читала російською з електронної книжки, українською не знайшла.

суботу, 12 грудня 2015 р.

Багряний шпиль, Crimson Peak, 2015

Дуже красивий фільм із дуже передбачуваним сюжетом про те, що люди небезпечніші за привидів.

Це, мабуть, найкоротша моя рецензія, але більше й сказати нічого.

пʼятницю, 11 грудня 2015 р.

Щоденник покоївки, Journal d'une femme de chambre, 2015

Чудовий зразок огидного європейського кіно, яке блискуче вміє показати найпотворніші сторони людської натури.

Сюжет досить таки простий - це лиш уривок із життя покоївки другої половини ХІХ століття з флешбеками.

Фільм має низький рейтинг і купу неприхильних відгуків. Але от щодо його художньої якості у мене претензій немає. Так, тут немає динамічного перебігу подій. Так, важко співпереживати хоч комусь із цієї маленької галереї потвор. Але суто з мистецької точки зору - це все-таки довершений продукт.

Вміло відтворена атмосфера, скупо, але точно передані характери, і навіть з естетичного боку - картинка дуже приваблива, відтворена зі смаком. Чого варті тільки костюми акторів. 
А щодо акторської гри - то, маю сказати, кастинг - ліпше не підбереш. 
Головна героїня у виконанні Лео Сейду спершу здається незворушною маскою бридливості і несприйняття зовнішнього світу, але в кількох спалахах, маска раптом спадає, і ти розумієш, що гра акторки - довершена.

То що ж не так із фільмом? Мені здається, у тому післясмаку, який лишається після перегляду. Герої історії - це примітивні грубі тварини, які тільки й мають подобу людей. Головна героїня,  здається, на перший погляд, "інакшою": адже вона має смак, покоївка, але читає газети і романи, й має якесь уявлення про гордість. Але врешті-решт вона виявляється продуктом того середовища, у якому вона живе. 

Ніщо не є кращим лакмусовим папірцем людини - як її манера поведінка у коханні. Одного разу, обранцем Селестіни стане егоїстичний хлопчик-аристократ, іншого - "брутальний" садівник Жозеф. Те, що останній - примітивний недалекий антисеміт з такими ж примітивними мріями - може здатися незрозумілим глядачу. Як головна героїня могла обрати його? А ось і дуже закономірно - відповідно своєї тваринної грубої натури, якій треба лише сексу й трішки французьких романів.

Дуже показовим є історія іншої служниці, яка вагітніє від свого господаря і зізнається про це Селестині. Послухайте, як вона захоплюється ним, який він "лагідний і милий"... Це все, що для неї потрібно.

Але загалом від французів я більшого і не могла читати. Кожного разу, коли вони беруться говорити про кохання, вони говорять про секс.

Одним словом, "мєрзкий" фільм. Пам'ятайте про це, коли будете робити свій вибір.

Віктор Франкенштейн, Victor Frankenstein, 2015

Увага! Це не відгук, а спроба психоаналітичного розбору!

Як я люблю "прості", майже казкові історії. Чому? Тому що саме в них простежуються архетипічні сюжети нашого колективного несвідомого. Відтак вони інколи набагато глибші за інтелектуальні виверти постмодерністів.

От, візьмімо "казочку" "Віктор Франкенштейн" (2015). Здавалось би, навіть попри спробу сценариста подати кілька філософських діалогів, сюжет - ну, аж надто простий. Винахідник, чий розум знаходиться десь між геніальністю і божевіллям, одержимий ідеєю створити штучну людину. Йому допомагає в минулому цирковий горбун-потвора і водночас талановитий лікар, Ігор.

Паралельно розвивається лінія кохання Ігора до циркової акробатки Лореляй (Джесіка Браун Фіндлі, відома роллю померлої Сібіл з "Аббатства Даунтон").
Також Віктора Франкенштейна прагне зупинити детектив поліції.
Здається, і весь сюжет.

Але не все так просто! :)
Як на мене, це дуже хороша історія про Творця і його Дитину (Дітище).
Віктор Франкенштейн рятує Ігора від його циркових власників, а також дає йому нове життя, заняття і ім'я. Але чи став вільним Ігор, чи не лишився маріонеткою? Здається, тільки характер його неволі набув тонших рис: якщо раніше ним маніпулювали через страх і примус, то тут вплив здійснюється через провину і вдячність до свого творця-благодійника.

Віктор Франкенштейн не може породити щось по-справжньому живе. І потвора, склеєна із різних органів, й Ігор, - мають спільне: вони, на думку, винахідника повинні відповідати його очікуванням, відповідати створеному ним лекалу. Але мертве лишається мертвим доти, доки Франкенштейн не відпускає Ігора. Він іде і пише в листі: "Живи, як знаєш".
Бо мертве може ожити лише тоді, коли отримає свободу волі.

Епізод із батьком Франкенштейна аж ніяк не є зайвим. Він є абсолютно логічним, адже показує, що й сам Франкенштейн став "деформованим" саме через стосунки з батьком, коли він не відповідав його очікуванням. Також Віктора гнітило почуття провини, що є антижиттєвим і руйнівним.
Тільки убивши у собі установки й очікування батьків та інших людей, почуття провини, все те, що створює "неживих агресивних потвор", ми стаємо по-справжньому вільними і живими.

Цікавим є антагоніст Франкенштейна - інспектор поліції Турпін. Все, проти чого ми боремося, врешті-решт є лише кривим дзеркалом нас самих.

Лореляй - є втіленням доброї Аніми, яка допомагає Ігорю знайти самого себе. А ще Лорейляй у фантастично-прекрасних костюмах просто прикрашала фільм.

Гарний візуальний ряд, кілька вдалих жартів і динамічний простий сюжет - це те, що дозволяє насолодитися фільмом поза психоаналітичним дискурсом.

неділю, 29 листопада 2015 р.

Марсіянин, Енді Вейр

Марсіянин, Енді Вейр
На щастя, натрапила в мережі, здається, на любительський, але непоганий український переклад цієї книжки. 
Я навіть не знаю, хто ще може бути не в курсі, навіть з тих, хто ще не читав книги, не дивився фільму, що це історія про астронавта, якого через нещасливий випадок забули на Марсі.

Марк Уотні, головний герой, невтомно у режимі "non-stop" бореться за своє життя: їжу, кисень, повернення додому. А на Землі розгортається справжня загальнопланетарна кампанія, щоб йому в цьому допомогти.
Книга написана науковцем, і я 50 % всього просто не розуміла. Ну, як не розуміла... вловлювала головний сенс описаних процесів. Бо я в хімії і фізиці повний нуль. Але незнання медицини не позбавляє задоволення від "Доктора Хауса". І цей принцип працює і тут.
Книга класнюча. Написана переконливо, що не хочеться розбирати на сюжет, атмосферу й персонажів. Якщо це не розбираєш на шматочки, а просто віриш у історію, - це означає, що написано добре.
Окрім того, мене надихають ті ідеї, які несе книжка: оптимізм, цінність окремої людини, здатність не опускати руки, боротися до кінця. Окрім того, звернення уваги на важливість науково-технічного прогресу.
Як не згадати, вчора прослуханий виступ Сергія Дацюка про те, що на планеті лишилася одна країна, яка активно продукує цінності майбутнього. Це США. А Європа немає майбутнього, бо вона зайшла в постмодерністський тупик.

На жаль, якось так і є. Чому я, власне, не люблю європейського сучасного кіно, - бо воно занурює у лайно, і не дає хоча б надії на те, що з нього можна виборсатися.
Повертаючись, до книжки Енді Вейра: я думаю, що за нею необхідно викладати фізику і хімію в школі. 
Смайлик «smile»
 Ось уявляю такий міждисциплінарний урок: заходить вчитель і говорить: "Сьогодні ми розберемо наступну проблему, з якою зіткнувся Марк Уотні на Марсі... Які були б пропозиції у вас? Наскільки правдоподібним є рішення проблеми, запропоноване у книзі?"

середу, 4 листопада 2015 р.

Люсі Мод Монтгомері, Джейн з Пагорба Ліхтарів

Із цією книжкою у мене закінчується книжкова ера "Монтгомері". Ще лишилося дещо із непрочитаного, але то, мабуть, буде вже наступного разу.
Отже, сюжет наступний: одинадцятилітня Джейн-Вікторія живе з мамою під строгим диктатом бабусі в розкішному будинку в Торонто. Одного разу дівчинка дізнається, що її тато не помер: виявляється її батьки просто проживають нарізно і, можливо, незабаром візьмуть розлучення у США. 
Життя Джейн-Вікторії кардинально змінюється тоді, коли тато запрошує її до себе на Острів Принца Едварда провести літо.

Мабуть, досить таки прогресивна книжка про розлучення батьків, як на той час (1937 рік), де розпад сім'ї показано очима дитини. Але з цієї точки зору, думаю, для наших сучасників ця історія буде не така вже й корисна, адже підтримує ідилічне уявлення дітей про можливість возз'єднання батьків.
Також, прочитавши, серії про Енн, Емілі й "Блакитний замок", можу вже говорити про певну тематичну одноманітність творчості Люсі Мод Монтгомері. Знову маємо дівчинку одинадцяти років, знову мальовничі краєвиди Острова Принца Едварда, знову образи суворих дорослих, під диктатом яких живе дитина (у цьому випадку бабуся Кеннеді), і знову образ слабкого творчого чоловіка (тут батько Джейн, але згадаймо Метью з "Енн з Зелених дахів", кузена Джиммі з "Емілі з Місячного серпа"). Одним словом, все життя Люсі Мод Монтгомері розповідала про якусь свою інтимну історію, переспівуючи її, переповідаючи на різний лад.
Утім, я змогла виокремити для себе найвиразнішу й найцікавішу ідею цієї книжки - особистість розквітає тоді, коли перебуває у "своєму" середовищі, робить те, що їй подобається. Що врешті й трапилося із незграбною зацькованою Джейн.

вівторок, 3 листопада 2015 р.

Джон Грін, Провина зірок

Скільки вже такого надивилися-начиталися. Найближче за змістом, здається, стоїть роман Ремарка "Позичене життя". Там теж йшла мова про змагання, хто кого переживе. Тільки тут мова йде про сучасних американських підлітків.
Спершу книжка видалася надміру претензійною. Головні герої ведуть аж надто вишукані філософсько-філологічні бесіди, що, в принципі, цілком може пояснюватися підлітковим віком, коли сам Бог велів із мухи робити слона, себто філософію.
Але читається книжка легко, навіть попри не досконалий український переклад і редактуру. Одним словом, я втягнулася, і навіть під кінець зворушилася, ковтаючи скупі мізантропічні сльози у обідню перерву.
Насправді книжка пречудова, надто для підлітків. Написана "так як треба", зокрема тут:
- показано проблему життя і смерті через трагізм і драматизм, а підлітки таку чорнуху люблять, я сама в такі історії років ... тому бавилася;
- головні герої читають! більше того, навколо читання і улюбленої книжки закручено велику частину сюжету;
- підлітки мають проблеми з батьками, але з успіхом їх вирішують, і врешті всі один одного люблять, хоча й не завжди розуміють. А питання батьків і дітей для такого віку - це одна з найважливіших тем;
- головні герої страшенно допитливі й інтелектуальні - прекрасний зразок для наслідування;
- і звісно тут є історія про перший секс (!)

А ще я так страшенно заздрила головним героям через їхні щирі глибокі почуття, що мусила собі нагадувати, що рак не йде у комплекті з коханням.

пʼятницю, 30 жовтня 2015 р.

Вікторія Гранецька, Щасливий

Зізнаюся, я з великим нетерпінням очікувала на третій роман Вікторії Гранецької. Надто мені сподобалася її книга «Тіло ТМ». Але це марна справа – очікувати від цієї письменниці повторення подібних  емоцій і переживань, бо кожного разу вона трохи різна. Що-що , а звинуватити її у серіальності творів не можна.

Так повелося, що я охоче передаю книги, які прочитала, далі, як правило своїм колегам. Навіть, книги, які викликали у мене суперечливі емоції, такі як «Рабині й друзі пані Векли» Олега Полякова, «Коли прокинешся» Ольги Деркачової, «Роман з містом» Світлани Горбань і Наталі Лапіної, - знайшли своїх палких прихильниць, і продовжують завойовувати нових читачів. А ось що робити з книжками Вікторії Гранецької – я не знаю. Довго мучилася із «Тілом ТМ», щоб знайти людину з міцною психікою, але то були ще не жахи… Справжні жахи – це історія про маленьку дитину, яка балансує на межі життя і смерті!

Отже, книга «Щасливий» розповідає про подружню пару – азербайджанця Юсіфа й українку Олесю, третя дитина яких народжується хворою. Коли більшість лікарів стверджують, що хлопчик не має шансів одужати, його молоді батьки продовжують боротися за його життя. І так триста сторінок… Та ще й з огляду на те, що, за твердженням авторки, історія базується на реальних подіях.

І ось ця реальна історія була для мене головним позитивом і негативом самого тексту, написаного, безумовно, професійно. З одного боку, глибоко суб’єктивна історія зачіпала за живе, вивертала нутрощі, змушувала співчувати, зворушуватися, а інколи й до сліз. З іншого боку, ось ця суб’єктивність, пристрасне ставлення до головних героїв, бажання в будь-яку ціну подати їх мало не ідеальними, погано впливала на художню якість тексту, який набував форми чистої жіночої мелодрами. Де внутрішня боротьба між добром і злом, де конфлікт демонів і ангелів, де подвійне дно, де відсторонена цинічна похмурість? – хотілося мені вигукнути в ностальгії за «Тілом ТМ» На жаль, письменниця стала безсоромно доброю, а часом у тексті з’являлися навіть проповідницькі нотки…

Утім, Вікторії Гранецькій вдалося зачепити низку дуже цікавих тем: міжетнічних шлюбів й війни в Нагірному Карабаху. Це дуже важливо, адже дозволяє пересічному українцю, який звик цікавитися тільки тим, що відбувається в Україні, подивитися на інший світ, на чужий біль.

Менш вдалою, мені видалася, спроба вплести в історію рідне місто письменниці – Вінницю. Якщо напружено стежиш за життям помираючого хлопчика, а на наступній сторінці мимоволі потрапляєш на екскурсію містом, то отримуєш враження як від холодного душу. Хоча сама спроба цікава, бо не так багато міст добре вписані у літературу: є Київ і Львів, також Ужгород, Житомир, Бердичів (Харків? – не фанатка Жадана, тому говорити нічого не буду)… а ось Вінниці взагалі не пригадую.

У чому письменниця навдивовижу послідовна – це у неодмінній містичній складовій своїх романів. У «Щасливому» - ця частина стала окрасою роману, дуже романтичною і зворушливою. І не хай весь літературнокритичний маскулінний світ зачекає, бо це було дуже гарно (я вже вживала слово «романтично»? – шкода…).


У підсумку я гублюся, кому можна порадити книгу. Точно не Кокотюсі. Від такої дози кохання і мелодрами, Україна може втратити передчасно великого детективіста. Скоріше за все, книга буде близька жінкам, матерям, але (!) з міцною психікою. Роман дуже і дуже болючий. Категорично не раджу читати вагітним.

неділю, 25 жовтня 2015 р.

Блакитний замок, Люсі Мод Монтгомері

Цілком випадково знайшла в мережі український переклад книги Люсі Мод Монтгомері "Блакитний замок" (1926). Настільки таємний і підпільний, що я так і не змогла з'ясувати, хто його автор, і де ця книга видавалася, якщо видавалася.
Це історія вже не про дівчаток Енн, чи Емілі. Головною героїнею є 29-літня "стара панна" Валансі. Дівчина живе у строгій задушливій атмосфері разом із матір'ю і родичкою. Вона надзвичайно слухняна і ввічлива, ніколи не перечить своїм численним родичам, і навіть читати може тільки крадькома. Єдина її відрада - це фантазування: вона мріє про життя у своєрідному "Блакитному замку".
І раптом Валансі дізнається, що вона смертельно хвора, і жити їй лишилося якнайбільше рік.

Звісно, тема не нова, сучасний читач і глядач такого начитався-надивився досхочу. Але сама книжка написана у 1926 році, в багатьох моментах актуальна і до цього часу.
Так, таких романтичних натур, закоханих у природу, як Монтгомері, чи то Валансі, важко знайти. Але ось "старих панн" - скільки завгодно. Психологія "хороших дівчаток", які не наважують проживати своє життя, а також старих дів -описано просто блискуче!

Так, як для сучасного читача, опис тільки одного поцілунку - це трішки замало. Але й письменниці, наші сучасниці, допускаються тих огріхів, якими можна дорікнути Монтгомері: надмірна ідеалізація головного героя, інколи романтичні рожеві скельця замість такого інтелектуального змалювання суворої дійсності... А на піднесених вишуканих описах природи я моментально впадала у сплячку. 
Але попри все - Монтгомері тонкий психолог і володіє величезним почуттям гумору. Сюжетна лінія проста, але цілком достатня для мелодрами.

Тому, поруч із книжками Джейн Остін, рекомендую для жіночого читання і "Блакитний замок" Монтгомері. У деяких деталях Мод, на мою думку, навіть перевершує свою вікторіанську колегу.

четвер, 24 вересня 2015 р.

Артур Н'юман, Arthur Newman, 2012

Мені навіть бракує слів, щоб описати свої відчуття, пояснити те, що цей неймовірно депресивний і гіркий на смак фільм - просто фантастичний. Це ніби сеанс дайвінгу у глибини своєї душі.

Якщо я вже зірвалася на такі пафосні слова, то мушу пояснити детальніше, що й до чого.

Отже, це історія про невдаху, який інсценує своє самогубство, купує документи на ім'я Артура Н'юмана, і вирушає в подорож. Дорогою йому трапляється вдвічі молодша, трішки божевільна дівчина, яка просить, щоб він називав її Майк. 

Вони хочуть бути ким завгодно, тільки не собою... Їх п'янить повітря свободи, але... чи можна втекти від себе?

Чудовий дует двох моїх улюблених акторів (Емілі Блант, її я суб'єктивно люблю трішки більше). Герой Коліна Фьорта класичний тип "людини у футлярі". Чоловік, обмежений правилами настільки, що проживає цілком ординарне життя, не знає, що таке справжні емоції і цим руйнує свої стосунки із близькими. Він розлучений, його взаємини з дівчиною не клеяться, син ненавидить, а для перемоги в улюбленому спорті - гольфі - бракує необхідного драйву і впевненості в собі.

Героїня Емілі Блант навпаки, як очікувалося, людина без гальм. Вона тікає від відповідальності й марнує своє життя... 
Водночас такі різні "Артур" і "Майк" мають багато чого спільного. Вони обидва ніби велика рана, яка час від часу нариває і кровить.
На мій погляд, їм неймовірно пощастило один з одним. Вони отримують досвід прийняття себе кимось у момент, коли досягли найнижчої точки падіння. Психолог Карл Роджерс був упевнений, що для психологічного зцілення людини необхідна одна-єдина умова, - щоб тебе, такого різного, а надто слабкого, невпевненого і нікчемного, хтось прийняв на 100%. І, здається, "Артуру і Майку" це вдається.

На жаль, у реальному житті, скільки б людей нас не оточувало, ми, як правило, самотні на цій дорозі.

Цей фільм також є хорошим показником еволюції людської думки у кіно. Якщо раніше у подібних "Бонні-Клайдових фільмах" акцент робився на досягненні стану свободи (взяти хоча б "Солодкий листопад"), то тепер йде мова про те, що з нею далі робити.
Таким чином подається замкнений цикл внутрішньої ініціації людини, ну, якщо ви розумієте про що, якщо ні, то теж ок...

Суб'єктивне враження: 5/5
Резюме: дивитися тим, кому знайомо, що таке криза "середнього віку", або ж пошук самого себе. Хто вважає, що життя прекрасне і немає чого даремно паритися - вам не сюди.
Від 25+

пʼятницю, 18 вересня 2015 р.

Рабині й друзі пані Векли, Олег Поляков

Нарешті я віднайшла рецензію для "Моє книги", якою я так пишаюся! Продовжую традицію дублювання, бо у спільноті все губиться.

Сюжет: після незвичної співбесіди із загадковою екзотичною красунею Веклою у головного героя роману, Артема, розпочинається нове життя. Тепер перед ним стоїть амбіційне і абсурдне завдання водночас – переконати світ у нових стандартах краси.
Манера письма – це те, на що читач звертає увагу в першу чергу. Той, хто любить старий добрий реалістичний виклад сюжету – вам не сюди, ви помилилися дверима. Автор відпускає віжки і дозволяє подіям відбуватися так, як їм заманеться, підкоряється кожній примсі головних героїв. Отже, роман буде довподоби тим, хто любить поринати у штучні фантасмагорійні світи, де бурхлива фантазія автора заганяє читача у дивний стан, подібний до наркотичного сп’яніння.
Тому роман розчарує прихильників жанру фантастики. Справді, дія відбувається у близькому майбутньому, і автор навіть показує якісь нові соціальні тренди, напрямки розвитку науки і техніки. Але, схоже, письменник не ставив собі за мету показати епічне полотно майбутнього, або ж дати відчути його атмосферу повсякдення. Дію роману з легкістю можна було б перенести у будь-який час існування незалежної України.
На місце головної ідеї роману проситься протиставлення штучного світу і світу природних, «елементарних речей». Автор цікаво грається із темою формування суспільної думки, із впливами на колективне несвідоме. Головне – вразити натовп, дати йому поживу у якості «хліба і видовищ».
Як бачимо, часто орієнтиром у житті може бути навіть політичний плакат у туалеті (дотепні алюзії на деяку персону із сучасного політичного Олімпу).
Полюс штучного світу у романі показаний через світ моди, віртуальну розвагу «Володар серця», «театр-бордель» а також, мені здається, навіть через середньовічне місто Томи. І зовсім не випадково, на мій погляд, епізодично згадуються вуличні бунти проти манекенів у вітринах крамниць і макетів на виставках.
На іншому полюсі простота життя на природі у селі, чи в монастирі, світ подорожей і навіть вудження риби.
Утім, роман у кінці оповіді не показує торжество природності. Це вам не «Бійцівський клуб». Парадоксально, але і стиль, і манера письма, і кінцівка історії дають зрозуміти, що перемагає все-таки віртуальний світ. Недарма Тома підбирає стяг, який випав з рук Векли (символічно, звісно).

Непередбачуваність сюжету інколи змушує запитувати себе: «Чи має це все сенс?» Мабуть, сенс у тому, щоб не мати сенсу, розірвати шаблони, засобом провокації змусити переглянути старі канони, задуматися над тим, що вважається нормою. 
Хуліганство, притаманне постмодерному письму, яке розмиває жанрові межі і бунтує проти всього усталеного – за віком найліпше відповідає підлітковому часу. І чимось текст Олега Полякова мені нагадує підліткову літературу з її експресією, гіперболізацією емоцій і їх вираження, із філософськими роздумами про життя і смерть.

Окремо слід сказати про головних героїв роману. 
Якщо сюжет роману скидається на фантасмагорійний театр, то й головні герої видаються не живими людьми, а ляльками, масками, маріонетками абсурдного штучного світу. Вони діють поза межами здорового глузду, причинно-наслідкових зв’язків і логічних мотивів вчинків. Власне найбільший мотив дій головних героїв – це та сама підліткова «красива драматична поза».
Здається, вони усі трішки божевільні, навіть найневиразніша з усіх героїнь – Лариса – і та потрапляє на деякий час до психіатричної лікарні.
Тому, мені здається, письменник дарма увів почергову оповідь від «я-особи» Артема і Томи. Адже окрім загальних фактологічних відмінностей, ми не бачимо суттєвої різниці між ними у способі мислення. 
Також зливаються між собою і жіночі героїні – Тома, Векла, Лариса. Вони не вирізняються якимсь особливим характером, який би виявлявся у логіці їхніх дій, слів, манері говорити, будувати своє життя.

Хотілося б зупинитися на особливостях чоловічих і жіночих персонажів.
Головний герой, Артем, так би мовити, Анімус – займає пасивну вичікувальну позицію, інколи спостерігача. Він позбавлений глибоких рефлексій. Ми так і не дізнаємося про його пошуки себе, свого місця у життя, чому він обирає саме такий спосіб життя і діяльності. Як жити йому розповідають жінки. Безумовно підкорюється будь-яким жіночим примхам й інший чоловічий персонаж, загадковий будівельник Роман.

Тома і Векла подібні настільки, що до середини роману їх просто не розрізняєш, аж поки автор чітко не дає вказівку, що це все-таки різні жінки. Врешті, вони й перетікають одна в одну, як дві половинки Місяця, почергово змінюючи свій полюс на «плюс» і «мінус». Зокрема, Тома стає Тінню Векли і реалізовує те, про що Векла тільки писала у своїй анонімній статті. 
Але обидві страшенно подібні: наділені грошима і владою, мають надзвичайні навики, екзотичну біографію, керують, ба більше – домінують над чоловіками. А також проживають певний трансформаційний період, пов’язаний із травмою (символічною, чи справжньою) і усамітненням.
Навіщо автор «каструє» своїх жінок? – виникає непрохане запитання. Навіщо він їх позбавляє влади? Одну через символічну імпотенцію – нездатність продовжувати діяльність далі, а іншу також через знерухомлення – параліч? Що це? Спроба взяти верх над домінуючою жінкою?..

Як на мій погляд, роман у рамках обраної автором форми написаний добре, але все-таки відчувається, що він перший. Є у ньому якесь передчуття другого, кращого роману, який ми, безумовно, будемо з цікавістю очікувати.
Здається, справжній розквіт письменницького таланту Олега Полякова ще попереду, адже він має хороший козир – нестандартне мислення й несподівані цікаві ідеї.

вівторок, 8 вересня 2015 р.

Коли прокинешся, Ольга Деркачова

Ольга Деркачова, "Коли прокинешся"
Марта прокидається після шести років у комі і розуміє, що життя змінилося: чоловік вже має іншу сім'ю, батьки померли, особисті речі роздано на благодійність... І загалом світ став іншим.
Вона не може пригадати деталей автомобільної аварії, яка прикувала її на роки до ліжка.
Вона не знає, що круто змінила життя одного чоловіка.
А поруч живе собі кіт-філософ....

Загалом мені книга нагадала романтичні історії, які пишуть дівчатка в діапазоні 15-25 років. Одним словом, не книжка, а страшний сон Андрія Кокотюхи. Тут багато рефлексій, слів філософського змісту. Звісно, є ідеальний коханий, який з'являється нізвідки у найпотрібнішу хвилину, який розуміє твої бажання і майже телепатично читає твої думки. Тут буде багато обійм, млинців і романтичних мізансцен.
Тут буде солодко-солодко, і трішки трагічно, щоб поплакати чутливим панянкам і паням.
Тут буде незрозумілий кіт, про життя і філософські роздуми якого я не в силі була читати і просто пропускала (дуже зручно виділено курсивом),

Я розумію, що ще пару таких рецензій і письменники, об'єднавшись, зберуться і поб'ють мене...
Ну, що ж книжка хороша для романтичних сентиментальних дівчаток і жіночок. На жаль, вона потрапила до мізантропа (-пки), яка не розуміє весь цей сахарний сахар, як казав Хвильовий.

понеділок, 7 вересня 2015 р.

Роман з містом, Світлана Горбань, Наталя Лапіна

Книжку придбала, спокусившись відгуком.... а дарма...
Отже, що я очікувала, прочитавши анотацію? Що буде відтворено атмосферу 30-40-х рр. міста Львова. Що будуть розкриті нюанси перепетій закоханості головної героїні. Що буде глибоке занурення у психологію головної героїні, яку зарекомендовано як мало не другу Скарлет О'Хару. 
Жодне з цих сподівань себе не виправдали. Дія у книзі розвивається так стрімко, що занурення в атмосферу книги, співжиття і співпереживання із героями - абсолютно неможливе. 
Історія кохання Магди і Матея, нібито головна інтрига першої частини книжки, - взагалі опиняється на узбіччі. Натомість деякі сюжетні лінії зависають у повітрі.
Слабкою мені видалася і психологічна складова роману: від портретів головних героїв, мотивації їхніх дій (на мій погляд, інколи надуманих або спрощених) до штучних діалогів.

Врешті я була готова кидати книжку після 100 сторінок, але в другій половині справи пішли якось жвавіше: було більше Магди, екшену, і власне, сама майстерність письменниць поліпшилася.
Я думаю, попри все у авторок є потенціал, я навіть сподіваюся, що наступна книга може вийти ціліснішою. Можливо, не варто так поспішати (я не прихильниця Льва Толстого, але це ще одна крайність), приділити увагу героям, дати їм ожити...
Книжка, у принципі, стравна. Завдяки невеликому об'єму вона підходить для одного вечора, чи поїзда/маршрутки/метро. Трішки Львова, трішки історії України і людської долі в контексті.

суботу, 22 серпня 2015 р.

Земля майбутнього, Tomorrowland, 2015

Бунтуюча молода дівчина, геніальний винахідник і відлюдник Френк і дівчинка-робот об'єднуються заради того, щоб врятувати світ.

Фільм, у якому зібралися такі відомі актори як Джорж Клуні, Х'ю Лорі і молода зірка Бріт Робертсон ("Далека дорога", 2015), міг би мати набагато якісніший сюжет. Але маємо те, що маємо: півтори години нічого не зрозуміло й головні герої тільки збираються зробити щось грандіозне. А потім все швидко розв'язується, ніби за помахом чарівної палички. Історія далеко не геніальна, а доскіпливих глядачів ще змусить поставити купу каверзних питань.

Х'ю Лорі - взагалі розчарування фільму. Нічого оригінального. Видно, що у актора не було взагалі ніякого ентузіазму зніматися. 

Я навіть сама не знаю, що мене змусило все-таки додивитися фільм до кінця. І ось саме останні хвилини прояснили дуже багато. По-перше, треба визнати, що стрічку варто дивитися дітям. І тільки дітям. Так, всі вже звикли до стилю унісекс (тобто до фільмів і мультфільмів, розрахованих на різний вік), але дорослі за невеликим винятком, не отримають задоволення від досить таки простої історії. По-друге, я щиро захоплююся американським кінематографом у тому плані, які ідеї він несе.

Мені якось трапилася на очі стаття про "Інтерстеллар" (2014), про те, як цікаво кінематограф орієнтує суспільство на масштабні наукові дослідження. Аграрна цивілізація протиставляється по-суті науково-технічному прогресу. Ось і ця стрічка, "Земля майбутнього", прямо закликає дітей мріяти, цікавитися технікою і ніколи не здаватися. Якщо у битві за майбутнє між Європою і США переможуть останні, то для мене це не буде дивиною. Європа загниває у болоті рефлексій, вона просто зациклилася на тому, щоб показувати у людях найгірше, і при цьому ще й милуватися цим. (До питання: ви багато знаєте молодих красивих французьких акторів?) Голлівудський продукт може здаватися в чомусь наївним і романтичним, але він у великій мірі орієнтований на добре й хороше в людині: на сімейні цінності, на американську мрію, на силу науково-технічного прогресу.

Суб'єктивна думка: 4-/5
Резюме: дивитися дітям. рекомендувати своїм дітям 

пʼятницю, 21 серпня 2015 р.

Богдан (Боб) Образ, Київ-Париж, 2015


(Із записів до спільноти ФБ "Моя книга")

Книга Богдана (Боба) Образа «Київ-Париж. У пошуках застиглого часу» здалася мені сумішшю путівника Lonely Planet і студентського блогу про амурні походеньки. Якщо ви не уявляєте мандрівку без балакучого живого, чи книжкового гіда, якщо у прогулянках по рідному місту ви доводите друзів до сказу розповідаючи найдрібніше деталі із життя тієї чи іншої пам’ятки архітектури, якщо вас однаково зачаровують і Київ, і Париж, - то це книга саме для вас.
Але обираючи її для читання слід взяти до уваги те, що текст має чіткий відбиток свого віку: як романтичний досвід автора, так і його міркування «про все на світі».
Щодо мене, то у подібній літературі я найбільше люблю суб’єктивний досвід. Відтак саме ці моменти були для мене найцікавіші у книзі. Якщо ж я і зупиняла свою увагу на чомусь іншому, ніж перипетіях роману автора із дівчатами, позначеними латинськими літерами X, Y,Z, то це були якісь деталі способу життя французів. Як наприклад, що означає жовта квітка на столі під час бранчу.
Із книжкою можна пограти в гру, знаходячи там вагомі для себе місця у Києві. Ось і скупий абзац, який упав мені в око: «На Б. Хмельницького, 11, знаходиться чудовий Музей української літератури, у бібліотеці якого зберігаються коштовні та раритетні видання. Раніше тут була церква Колегії Павла Галагана і зберігся зал, де Іван Франко вінчався з Ольгою Хоружинською».

Євгенія Гінзбург, "Крутий маршрут"

Євгенія Гінзбург, "Крутий маршрут"
(З моїх записів у спільноті ФБ "Моя книга")

Вражаюча книга про долю справжніх комуністів (а також про інтелектуальну еліту 1930-х рр). Про тих, хто не пустив собі кулю в лоба в 1933, свято вірив у партію і кого загребли у 1937.

Євгенія Гінзбург - комуністка, викладачка, дружина високого партійця, яку несподівано (для неї) звинувачують у терористичній діяльності...
Читаючи її спогади, я ще раз переконувалася у тому, що жодна художня книга не може бути настільки живою і цікавою, як свідчення очевидця.

А в цьому випадку досвід поєднався з неабияким письменницьким хистом. Текст Гінзбург змушує активно співпереживати і проживати разом з нею: чи це радість від спілкування з людьми після перебування у одиночці; чи нетерпіння звільненої жінки, яка ні хвилини не хоче перебувати в таборі і йде крізь снігову заметіль до коханого; чи безпросвітній морок безнадії під час повторного арешту.
Дивовижна книга як свідчення ірраціональності історії, неосяжних меж людської жорстокості і здатності людини до виживання.

Термінатор: Генезис, Terminator Genisys, 2015

Філософський відгук 

Фільм «Термінатор: Генезис» я очікувала із нетерпінням і прихованим острахом. Здається, ці емоції зрозумілі всім кіноманам, адже перші дві частини стали культовими, а останні дві були відвертим непорозумінням.

Отже, відразу до справи. Стрічка вийшла більш-менш стравна. Дивитися можна. Але перший інсайт, який захопив мене після перегляду і не відпускає мене досі, - це те, що час Термінатора минув. Сама ідея застаріла…

Що саме переважало у блокбастерах мого дитинства, тобто 80-х – 90-х рр. минулого століття? Наявність двох полюсів добра і зла, демонічного злого героя й хорошого хлопця з  міцними кулаками.

Якщо хтось розуміється на «Спіральній динаміці», то це світ червоних і синіх цінностей, світ сили і віри в те, що добрим хлопцям можна все.

У принципі, можна сказати, що кіномистецтво трохи відставало від інтелектуальних досягнень західного світу. Але в останні десятиліття ситуація почало виправлятися. Почали з’являтися глибокі речі, спроби дуже цікавих рефлексій й моделювання різних реальностей на кіноекрані. Добро й зло почало втрачати свої ясні контури. Мистецька кіноеліта зрозуміла, що зло – це не потвора з рогами, яка не має стосунку до тебе, варто лише не піддаватися спокусі. Людство раптом почало розуміти, що те, що ми називаємо злом, насправді є частиною нас самих…

Не випадково, наприклад,  у масовій культурі «раптом» з’явилися добрі вампіри…

І, до речі, у фільмі «Термінатор: Генезис» ми бачимо ось цей елемент, коли щось обертається у протилежну якість. Я маю на увазі трансформацію одного з головних дієвих осіб: від ідеалізованого позитивного до абсолютно негативного героя.
Але творці фільму не змогли провести «аранжування» історії до кінця. І я розумію, чому: над ними тяжіли стереотипи побудови сюжету перших двох частин. Відтак більша частина фільму – це типові стрілялки-доганялки, які для сучасного глядача можуть видатися прісними.

Хоча.. на жаль, велика частина суспільства ще не пройшла ось цю парадигму мислення блокбастерів 80-х. І, на жаль, останні політичні події змушують деяку частину суспільства регресувати до синього, чи навіть червоного мислення.

І не випадково, на мою думку, найкраща стрічка на тему штучного інтелекту на сьогодні – Transcendence(2014), - провалилася у прокаті.

суботу, 25 липня 2015 р.

Я - зомбі, iZombie, 2015

У цьому серіальному році щастить мені на добрих і незвичайних паталогоанатомів. Ось і серіал "Я-зомбі", як і "Вічність" (2014-2015), розповідає про співпрацю коронерів і поліції. 

Олівія навчалася на медика, але її блискуче майбутнє було перекреслено подряпиною від зомбі під час однієї вечірки. Вона поміняла зачіску, роботу і спосіб життя, а також кинула коханого, і все для того, щоб адаптуватися до своєї нової суті - зомбі, яка любить їсти мозок.
Тепер вона допомагає коронеру Раві Чакрабарті і детективу поліції Клайву Бабіно розслідувати убивства. Адже має унікальну здібність - переймати звички і частину спогадів людей, мозок яких вона поїдає.

Серіал розпочинається досить таки... дешево, і я навіть не сподівалася, що він мене захопить, стане рідним, і я з нетерпінням чекатиму наступного сезону, який стартує в жовтні 2015 року.

Здавалося б простенький сюжет, але гумор, кілька характерних цікавих персонажів і тема зомбі дозволяють насолодитися переглядом серіалу.
Дуже доречною є участь у кількох серіях актора Бредлі Джеймса, який раніше засвітився у ролі короля Артура в серіалі "Мерлін" (2008-2012).
А ось цілковиту антипатію викликав у мене нібито "правильний" колишній коханий Олівії і фінал сезону закріпив у мене це відчуття... Але не буду спойлерити.

Суб'єктивне враження: 4+/5.
Резюме: тим, хто любить детективи і зомбі-тему. Не підійде любителям "морі крові і кишок". Це серіал напрочуд добрий...  мімімімі :)

Вічність, Forever, 2014-2015

Зовсім занедбала блог, адже рецензію на книгу простіше викласти у "Моїй книзі" у Фейсбуці, хоча там все швидко губиться, а тут зберігається для себе і для історії.

На серіал "Вічність" я натрапила випадково, серед коментарів щодо зовсім іншого серіалу. Там  писалося, що часом закривають дуже якісні серіали і для прикладу подали ось цей. Після перегляду всіх 22-х серій першого і останнього сезону я мушу погодитися з коментатором.

Отже, це історія про лікаря, а зараз паталогоанатома-судмедексперта Генрі Моргана, який народився у 1779 році, помер у 1814 році, але потім воскрес, і відтоді приречений після кожної смерті воскресати голим у найближчій річці. За 236 років свого життя він навчився приховувати свою таємницю і уникати зближення з людьми. 

Безпосередньо самі події розгортаються більшу частину сезону не навколо особистої історії Генрі Моргана, а убивств, які він допомагає розслідувати. Адже він має окрім енциклопедичних і професійних знань власний столітній досвід, який перетворив його на аналог Шерлока Холмса.
Цікаво, що Генрі досить нетиповий герой. Його головна зброя - це інтелект, а от з маханням кулаками, навіть якщо це потрібно, у нього проблеми. До того ж на противагу усяким мізантропам типу Шерлока й Хауса, він абсолютний гуманіст.

Особливої родзинки додає історія його кохання до другої дружини, народженої у 1921 році, а також дуже зворушливі стосунки з сином, який вже має значно старший вигляд, ніж його батько.
Сюжетна лінія, яка мене дратувала - це взаємини із значно древнішим (часів Юлія Цезаря) ще одним безсмертним  - Адамом.

У цілому, серіал дуже добре зроблений, атмосферний і по-своєму добрий, попри постійні розслідування убивств. Він не буде перевертати свідомість, але допоможе розслабитися після робочого дня. Інколи навіть може змусити лягти спати трішки пізніше запланованого... Надто під кінець сезону.

Суб'єктивне враження: 5/5.
Вердикт: дуже прикро, що серіал закрили. Підійде тим, хто любить детективи і тему "вічного життя". Не сподобається запеклим любителям містики - окрім присутності в сюжеті двох безсмертних потойбічного і магічного взагалі немає.


понеділок, 2 лютого 2015 р.

Жовтоокі крокодили, Les yeux jaunes des crocodiles, 2014


Нещодавно я запитувала у ФБ "От просто цікаво: чи є в природні сучасне французьке кіно, де б герої були хоча б симпатичними, молодшими за 40-50 років, і головна ідея не була б, "який світ лайно, а ми такі оригінальні"?

Світ не повне лайно у "Жовтооких крокодилах" (2014). Тут навпаки "добро" перемагає "зло", просто як у історії Попелюшки. От тільки Попелюшці 40 років і вона страшна, як атомна війна. Це я про Жюлі Депард'є.

Якість мистецького твору, чи то фільму, чи то кіно, я оцінюю за тим, наскільки поляризоване "добро" і "зло": чим більше напівтонів, психологічних нюансів - тим краще. У цій же історії все досить чітко: є хороші (бідна Попелюшка, покинута матір, обманутий чоловік і чоловік, який зраджує, але йому можна, бо його дружина мегера), є погані (егоїстки матір-дочка). Бути "бякою", але в кінці розкаятися дозволено тільки дочці головної героїні, нерозумному підлітку. Але вона дуже вчасно в кінці фільму прозріває.

Хоча, як на мене, як була егоїсткою, так і лишилася.

Ідеалізація досягає критичної межі, коли на обрії вимальовується прекрасний принц. Кучерявий красень має зовнішність моделі й інтелект науковця. От тільки зі смаком у нього проблеми, бо йому чомусь до вподоби мавпочкоподібна головна героїня. Пара з них, м'яко кажучи, непереконлива.

Все-таки у акторів 8 років різниці, не на користь "прекрасній" Попелюшці.

Але звідки в мене така злість і несприйняття фільму? Хай, актори не ідеальні, але ж не можна просто так засуджувати людину лише за зовнішність! Правда, не можна. Але ця історія гнила від початку. Дві сестрички разом прийняли на той час взаємовигідне рішення: одна пише роман і дістає гроші, а інша - славу. От тільки за наслідки відповіла тільки одна сторона. Так, вона егоїстична паталогічна брехуха. Але чи дає це право "Попелюшці" обурюватися, якщо вона сама погодилася?

Що мене дратує в подібних сучасних казочках про Попелюшку, що велика частина її права на щасливий фінал історії походить тільки від того, що вона жертва і визначена сюжетом на роль "хорошої".

Резюме: ну, не люблю я французьке кіно. Не люблю.

Маленька смерть, The Little Death, 2014

Зовсім несподівано натрапила на ось цей дивовижний австралійський фільм "про це". У ньому об'єднано історії сексуальних стосунків кількох пар. Це ідея не нова, але у режисера, сценариста та виконавця однієї з головних ролей красунчика Джошуа Лосуна свій варіант вийшов напрочуд вдало, зворушливо й цікаво.

На щастя, сценарій не потрапив до рук французам, які знімають фільм про кохання, а виходить про секс, грубо й вульгарно. У той час, коли австралійці задумали історію про секс, а точніше про сексуальні збочення, а вийшло про кохання й стосунки.

Дівчина звіряється хлопцю: вона мріє, щоб він її зґвалтував. 
Чоловік має проблеми на роботі, бо отримує сексуальне задоволення від споглядання своєї сплячої дружини і не висипається.
Пара вже 3 роки намагається завагітніти. Їм би дуже допомогло, якби жінка отримувала б оргазм, але... це можливо лише тоді, коли її чоловік плаче.
Чоловік захоплюється рольовими іграми настільки, що втрачає зв'язок із реальністю.
Яка романтична історія може трапитися тоді, коли глухонімий художник захоче секс по телефону?
А по окрузі ходить колишній сексуальний маніяк: він спік тістечка, щоб познайомитися із сусідами і повідомити про своє минуле. Але чи є кому діло до сексуального маніяка за власними проблемами?
  
Чудовий фільм, де гумор, ніжність і тонка психологія сплелися у хороший клубок історій.
Єдина вада - дещо відкрите обірване закінчення фільму.

Суб'єктивне враження: 5/5.
Рекомендація: добре дивитися у парі, абсурдно - з батьками.