Жовтоокі крокодили, Les yeux jaunes des crocodiles, 2014

Нещодавно я запитувала у ФБ "От просто цікаво: чи є в природні сучасне французьке кіно, де б герої були хоча б симпатичними, молодшими за 40-50 років, і головна ідея не була б, "який світ лайно, а ми такі оригінальні"?

Світ не повне лайно у "Жовтооких крокодилах" (2014). Тут навпаки "добро" перемагає "зло", просто як у історії Попелюшки. От тільки Попелюшці 40 років і вона страшна, як атомна війна. Це я про Жюлі Депард'є.

Якість мистецького твору, чи то фільму, чи то кіно, я оцінюю за тим, наскільки поляризоване "добро" і "зло": чим більше напівтонів, психологічних нюансів - тим краще. У цій же історії все досить чітко: є хороші (бідна Попелюшка, покинута матір, обманутий чоловік і чоловік, який зраджує, але йому можна, бо його дружина мегера), є погані (егоїстки матір-дочка). Бути "бякою", але в кінці розкаятися дозволено тільки дочці головної героїні, нерозумному підлітку. Але вона дуже вчасно в кінці фільму прозріває.

Хоча, як на мене, як була егоїсткою, так і лишилася.

Ідеалізація досягає критичної межі, коли на обрії вимальовується прекрасний принц. Кучерявий красень має зовнішність моделі й інтелект науковця. От тільки зі смаком у нього проблеми, бо йому чомусь до вподоби мавпочкоподібна головна героїня. Пара з них, м'яко кажучи, непереконлива.

Все-таки у акторів 8 років різниці, не на користь "прекрасній" Попелюшці.

Але звідки в мене така злість і несприйняття фільму? Хай, актори не ідеальні, але ж не можна просто так засуджувати людину лише за зовнішність! Правда, не можна. Але ця історія гнила від початку. Дві сестрички разом прийняли на той час взаємовигідне рішення: одна пише роман і дістає гроші, а інша - славу. От тільки за наслідки відповіла тільки одна сторона. Так, вона егоїстична паталогічна брехуха. Але чи дає це право "Попелюшці" обурюватися, якщо вона сама погодилася?

Що мене дратує в подібних сучасних казочках про Попелюшку, що велика частина її права на щасливий фінал історії походить тільки від того, що вона жертва і визначена сюжетом на роль "хорошої".

Резюме: ну, не люблю я французьке кіно. Не люблю.

Маленька смерть, The Little Death, 2014

Зовсім несподівано натрапила на ось цей дивовижний австралійський фільм "про це". У ньому об'єднано історії сексуальних стосунків кількох пар. Це ідея не нова, але у режисера, сценариста та виконавця однієї з головних ролей красунчика Джошуа Лосуна свій варіант вийшов напрочуд вдало, зворушливо й цікаво.

На щастя, сценарій не потрапив до рук французам, які знімають фільм про кохання, а виходить про секс, грубо й вульгарно. У той час, коли австралійці задумали історію про секс, а точніше про сексуальні збочення, а вийшло про кохання й стосунки.

Дівчина звіряється хлопцю: вона мріє, щоб він її зґвалтував. 

Чоловік має проблеми на роботі, бо отримує сексуальне задоволення від споглядання своєї сплячої дружини і не висипається.

Пара вже 3 роки намагається завагітніти. Їм би дуже допомогло, якби жінка отримувала б оргазм, але... це можливо лише тоді, коли її чоловік плаче.

Чоловік захоплюється рольовими іграми настільки, що втрачає зв'язок із реальністю.

Яка романтична історія може трапитися тоді, коли глухонімий художник захоче секс по телефону?

А по окрузі ходить колишній сексуальний маніяк: він спік тістечка, щоб познайомитися із сусідами і повідомити про своє минуле. Але чи є кому діло до сексуального маніяка за власними проблемами?

  

Чудовий фільм, де гумор, ніжність і тонка психологія сплелися у хороший клубок історій.

Єдина вада - дещо відкрите обірване закінчення фільму.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Рекомендація: добре дивитися у парі, абсурдно - з батьками.