Інтуїція, Анатолій Власюк, 2014

Книга Анатолія Власюка "Інтуїція" викликала у мене суперечливі відчуття, тому навіть не знаю, як почати свою рецензію...

Отже, цю повість заявлено як антиутопію, соціальну фантастику, детектив і любовний роман. Дія починається тоді, коли головний герой прокидається у якомусь закладі, схожому на витверезник і абсолютно не пам'ятає, хто він і як він сюди потрапив.

Можливо, мої деякі негативні емоції щодо книжки викликані невідповідністю моїх очікувань тому, що я отримала насправді. Адже повість важко назвати повноцінною антиутопією. Світ тоталітарної держави невиразний, накреслений штрих-пунктиром. А без переконливо відтвореної атмосфери альтернативної реальності справжню антиутопію  уявити важко.

Не побачила я тут і детективу. Цей жанр передбачає розкриття певної таємниці, пов'язаної із злочином, динамічний сюжет... Натомість головний герой "Інтуїції" шукав у першу чергу себе, та й то не наполегливо. 

Любовний роман? Хм... Невдале злягання старшого чоловіка із молоденькою дівчиною та побутові класичні сварки подружжя - це ще не привід називати твір любовним романом.

Отже, про що ця повість насправді? Я б охарактеризувала її, як пошук автора себе у власному і колективному несвідомому. Книга цілком лягає у постмодерністський і психоаналітичний дискурс, який тяжіє до звільнення від влади злої і величної Системи.

Не випадково й зображений "антиутопічний" світ показано так неясно й контурно, а текст здебільшого базується на суб'єктивних відчуттях автора. Тому сюжету тут як такого й немає, також майже відсутні описи зовнішнього світу. Тому й органічними є ремінісценції із дитинства, які б у іншому контексті вибивалися із загального ритму. Складається враження, що вся оповідь ведеться письменником, який лежить на канапці доктора Фрейда.

Навіть обладинка, ніби за "обмовкою" Фрейда говорить про те, що це глибоко суб'єктивний твір, де й головного героя звати, як письменника. Хоча, як на мій смак, фото автора ліпше розміщувати на звороті.

Зізнаюся, мені важко читати літературу, створену поколінням моїх батьків (чудові новелки моєї мами не рахуються). І на прикладі "Інтуїції" Анатолія Власюка я ще раз розумію, чому. У мене психологічна несумісність із цим безрадісним вузьким світом, у якому навіть справжньої надії немає. Де навіть фантастичні сюжети мають прісний смак буденності сала з часником й драних  колгот. Я про це вже писала у пості про творчість Людмили Тарнашинської, де згадувала також Євгенію Кононенко і Людмилу Таран.

Це не в докір письменнику, звичайно. Кожен є представником свого покоління.

Попри все, написане вище, я розумію, що повість написана добре. Текст органічний, цілісний (хай читача не бентежить останній розділ, він потрібний, і дуже добре показує єдність внутрішнього і зовнішнього світу), а ідея цілком розкрита. 

Водночас повість дає багатий матеріал для роздумів і власних рефлексій щодо особистого, внутрішнього життя, і тих соціально-політичних подій, які відбуваються зараз.

Суб'єктивне враження: 4/5.

Белль, Belle, 2013

Фільм "Белль" (2013) - класичний зразок доброго британського кіно. Розповідає про життя Дайдо Елізабет Бель - першої чорношкірої англійської аристократки.

Тему рабства я у кіно взагалі-то не люблю, тому що, як правило, це явище розкривається здебільшого однобоко. Ці заклики до революційного гуманізму і спрощене бачення світу, поділене лише на чорне і біле, чуже моїй філософській і глибоко консервативній натурі.

В останнє десятиліття все-таки намітилася позитивна тенденція у кіно не малювати світ чорно-білими мазками. Є спроба розглядати явища під різним кутом зору, і перевагою цього фільму є саме ось цей підхід.

Зокрема, що краще - бути багатою, але темношкірою, чи бідною і білою? Продаватися як рабиня, чи продаватися "до шлюбу"? (Шлюбні торги XVIII століття показано просто блискуче. У той час люди все-таки підходили більш прагматично до цього питання). Зазнавати дискримінації через шкіру, чи через соціальний стан? (Розкішно відтворено у ставленні Белль до простого сина священника).

У той же час, попри так вміло поставлені серйозні проблеми, увагу простого глядача привертає зрозумілий сюжет, за перипетіями якого цікаво слідкувати.

Взагалі мені подобається така елегантна подача матеріалу, коли глибокий зміст і простий сюжет ідуть поруч і взаємодоповнюють один одного.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Любов і піраньї, Макс Кідрук, 2011

Мабуть. у кожного письменника є така книжка, яку дуже важливо написати, але краще не видавати. Наприклад, у Любка Дереша це "Голова Якова".

Такі проміжні твори - це такий собі вододіл творчості, момент трансформації письменники і переходу його на новий етап.

Макс Кідрук увійшов в українську літературу як автор тревелогів, але останні два роки перейшов на технотриллери. І ось цією книгою-межею я можу назвати його "Любов і піраньї"...

Адже саме після неї наступним романом письменника став технотриллер "Бот")

Головне слово цього тревелогу "нудно", а краща назва могла б звучати так: "Чого не зробить письменник, щоб чимось урізноманітнити свою оповідь" - Навіть скупається у воді, яка кишить піраньями. Вірю, Макс Кідрук пережив у той момент одні з найхвилюючих хвилин у своєму житті, але, на жаль, сам текст книги від цього не став цікавішим.

Назва тревелогу говорить сама за себе "Любов і піраньї" - власне, це і є найцікавіше із того, що запропонує письменник своєму читачеві.

Ще один суттєвий мінус, притаманний, у принципі, більшості текстам Кідрука, - це надмірна деталізація. Інколи багато тексту не означає добрий текст. Я не поділяю тієї думки, що ми живемо у час, коли грубі книги втратили своє право на життя, але бувають випадки, коли великий об'єм себе не виправдовує.

Тому якщо вам вже так хочеться прочитати щось захоплююче про Амазонку, читайте ліпше Еда Стаффорда "Уздовж Амазонкою".

Якщо ви все-таки наполягаєте на чомусь українському, то ліпше обрати для читання того ж Кідрука, але "На Зеландію!" Це вже не класичний тревелог, але дотепно, весело й цікаво.

Суб'єктивне враження: 3/5

Планета мавп: революція, Dawn of the Planet of the Apes, 2014

Ніщо так не надихає на відвідини кіно, як гулящі чотири години часу. 

Отже, це продовження історії, яку глядачі бачили у "Повстанні планети мавп" (2011). І ті ліки, які у першій частині історії зробили мавп розумними, зараз знищили більшу частину людства. 

Цікаво, що сценаристи подали таку статистику:  виживав 1 із 500, тоді коли зараз вірус Еболи забирає життя 9 із 10 хворих.

Пройшло 10 років. Мавпи думають, що люди вимерли, люди забули про мавп. Але відбувається несподівана фатальна зустріч, яка руйнує затишний маленький світ обох спільнот.

Сценарій часом здається трохи пріснуватим, як у більшості видовищних фільмах, а часом схожий на документалку про світ природи. 

Також суттєвим мінусом була трохи заслабка (але не провальна) лінія  головних героїв з людського боку. Хоча й ніби то актори не погані. Але їм забракло екранного часу, якоїсь деталі, яка б прихилила до себе глядача. 

Але мені фільм сподобався з огляду на його актуальність сьогодні. Дуже добре розкрито дві ідеї:

- не важливо: ти мавпа, чи людина, головне - твої цінності і вчинки;

- війну легко розпочати, але важко припинити.

Суб'єктивне враження: 4+/5

Мантра-Омана, Вікторія Гранецька

До книги Вікторії Гранецької "Мантра-Омана" я підходила дуже довго, може, з часу її виходу, бо ж стежу за усіма новинками. Але, на щастя, прочитала її лише після "Тіло ТМ", другого, значно сильнішого роману письменниці. Таким чином я відчула не розчарування, а скоріше змогла простежити еволюцію авторки.

"Мантра-Омана" виразно "перший" роман. Яскравий, нахабний, але кутастий і незграбний, немов підліток. Відчутна і нерівність тексту, і провисання якихось сюжетних ліній, і певна гротесковість неправдоподібність усієї історії. Бурхлива фантазія авторки мчить стрімко, але часом пригальмовує на відверто банальних сценах.

Також відверто дратує стиль оповіді: не від "я", чи третьої особи, а через "ти". Це може бути хороший експеримент, але як експеримент доцільний лише у коротких формах, коли читач не встигає стомитися від відверто незручної форми оповіді.

Але попри відчутні недоліки я відверто симпатизую авторці і її роману:

По-перше, це хороший продукт жанру. Інколи хочеться чогось "такого". Мене після нещодавного перечитання роману із виразно позитивною героїнею (мого ахах), а також "Червоної зони" про хлопчика без яєць, тягнуло на щось "солоненьке", стервозне. Є все-таки у психіці людей така потреба, що змушує читати Стівена Кінга і дивитися серіали про зомбі.

Цю специфіку має враховувати потенційний читач: слабкодухим і орієнтованим на "позитив" - варто обирати собі щось у стилі якихось "теплих історій".

По-друге, мені подобається фантазія авторки. Вона справді уміє розгорнути стрімкий сюжет і закрутити його у несподівану сторону.

По-третє, я схвалюю "мовну політику" письменниці. Це хороша легка мова з філософським ставленням до лайки. Але не аж такого, як у Ірени Карпи, коли після прочитання тексту ще пів дня  замість "обридливої причіпливої мелодії" слухаєш у своїй голові уривки "русского могучєго".

Про що ж історія? Жила-була прекрасна блондинка Єва (Євпраксія) і всі навколо вважали її аморальним стервом. Брендований одяг, маленька машинка, некоханий "папік" і випадковий секс із незнайомцями. Але одного разу вона прокинулася із страхом заснути знову... І що було страшніше: таємничий Ловець снів, чи її власне минуле - ось це має з'ясувати читач.

Резюме: симпатичний треш для любителів "чорнухи".

Суб'єктивне враження: 4/5.

Артем Чапай, Червона зона

І

Нещодавно побачила світ третя книжка Артема Чапая "Червона зона". Це вже другий перехід в українській літературі автора тревелогів до іншого жанру. В пам'ятку Макс Кідрук, який почав писати технотриллери. Цього разу читач отримав таку актуальну зараз антиутопію.

Перехід в інший жанр - це завжди ризик, адже письменник, постаючи перед читачем у незвичному амплуа, може втратити вже набуте коло читачів. Але, на мій погляд, у даному випадку цей перехід був вдалий. Артем Чапай саме у третій книзі "виписався" із стилю хаотичних блогових записів до хорошого прозового письма: чітко структурованого, логічного, читабельного, у позитивному сенсі слова "легкого".

Артем Чапай описує недалекий світ майбутнього, де стерлися кордони між країнами, але межа між багатими і бідними набула чітких матеріальних форм високої бетонної стіни. Отже, світ поділено на зелені і червоні зони, а головному герою - молодому журналісту Антону Ципердюку - за вимушених обставин доведеться здійснити мандрівку червоною зоною. 

Що відразу упадає в око читачу, який знайомий із попередніми книжками автора, - це виразний автобіографічний характер роману. Зокрема, напрочуд легко впізнати у Тоні мандрівника із Чапаєвої "Авантюри" (2008). Це той самий романтик, дещо наївний, дещо слабодухий і напрочуд відвертий. Зустрічаємо і подібні мотиви, зокрема досвіду виживання в умовах безгрошів'я, участі у соціальних протестах у Латинській Америці, або ж історії кохання до "чужої" жінки.

Це друга антиутопія українського автора, прочитана мною за останні пів року, тому не можу втриматися від порівняння із "Далеким простором" Ярослава Мельника. Останній, як на мене, виграє у плані глибини і масштабності, але за рівнем відтворення атмосфери світу майбутнього письменники, як на мій погляд, рівні. Світ сліпих Мельника здається мені трохи цікавішим, але перевагою "Червоної зони" є вдале використання українського матеріалу (основна дія розгортається у Києві майбутнього).

У той же час обидві антиутопії відсувають "Хронос" (2011) Тараса Антиповича на третє місце у моєму особистому рейтингу антиутопій українських авторів. 

Книга може сподобатися і чоловічій, і жіночій аудиторії. Перших захопить практика виживання у екстремальних умовах, а також досвід соціальних протестів. Щодо жінок... хай, вибачають мене феміністки і пан Кокотюха, але мені хочеться у кожній книзі, якою не була б історія, читати про кохання, а зображувати нюанси взаємин чоловіка і жінки, вдається Артему Чапаю як ніщо інше ще із "Авантюри". Він уміє бути дивовижно ніжним і романтичним. З часу останньої книги автор став дещо цнотливішим у плані еротики, але не втратив майстерності у дрібницях помічати зворушливе.

Кожен письменник, що пише антиутопію, описує свої найбільші страхи. Ярослав Мельник описує, як страшно не знати правди, "бути сліпим" і не знати свого шляху. Натомість Артем Чапай пише про те, як страшно бути безсилим гвинтиком Системи і не мати виходу із ситуації.

Власне, для мене найслабшою під час прочитання була ідейна складова твору. Що поробиш - ліва ідеологія мені чужа й до певної міри відразлива...

Хоча для багатьох читачів бачення автора буде таким, що "зображує гострі соціальні проблеми сьогодення і сучасні загрози розвитку людства".

ІІ

(Суб'єктивна частина, яка (увага!) містить спойлери)

Звертає на себе увагу головний герой. Точніше не "герой"... Чому? Все у житті Тоні відбувається поза його волею: так складаються обставини, що він потрапляє у червону зону, у ній же він не має шансу вижити самостійно і весь час потребує допомоги інших людей (Уміди, Валєри, Романа). Він захищає батька у сутичці, не через переконання, а тому що "дуже хоче в туалет", він бере участь у протестах, бо так робить його нове оточення, працює на роботі, яку йому знайшли інші. 

Знову ж таки -  жіночі персонажі (ще одна подібність до "Далекого простору") - сильніші за головного героя. По суті, вони увібрали у собі риси "іншого", у тому числі Системи, як чогось сильнішого і такого, що підкоряє своєю волею Тоні: чи це утриманка Ніна із зеленої зони, чи прибиральниця Уміда із червоної.

Для такого героя важливо бути приналежним до певної "сім'ї", якоїсь спільноти людей, інакше він відчуває свою неспроможність впоратися із викликами життя.

Він психологічно неспроможний убити людину не тому, що це суперечить його внутрішнім принципам, не тому, що це погано, а тому що це його робить поганим.

Тому можемо побачити певну закономірність: демонізують Систему ті, хто найгостріше відчуває власне безсилля перед нею. Їм близька ідея протесту проти соціальної несправедливості, бо вони не вірять у власну можливість досягнення справжнього Успіху. Відтак і хепі-енд історії має гіркий присмак безсилля перед Системою, добре описаний у британському серіалі "Чорне дзеркало"...

Резюме: Утім мої суб'єктивні рефлексії не заперечують очевидних позитивних якостей "Червоної зони" Артема Чапая. Це хороший гостросюжетний роман, який безумовно увійшов у мій ТОП 10 книг з укрсучліту, який я буду рекомендувати для прочитання іншим.

Суб'єктивне враження: 5/5.