середу, 13 січня 2016 р.

Любовне життя, Оксана Луцишина

Обрати цю книжку для читання мене підштовхнули кілька причин: рекомендація Оксани Забужко, присутність у топах 2015 року і тема Таро, яким я цікавлюся.
Якщо відкинути весь флер всього містичного й інтелектуального, яким оповитий роман, то сюжет досить таки благенький і простий. Я б сказала, що навіть банальний. Емігрантка із слабкою психікою западає на звичайного буденного психопата і весь роман бореться із своєю залежністю від нього. Читач досхочу наїсться душевних страждань і снів головної героїні. Це називається «любовним життям». 
Тлом оповіді виступає емігрантське життя вихідців із Східної Європи. Хоча повною мірою соціальним романом ця історія не є.

З точки зору суто художньої літератури, як мистецтва оповідання, то книга мене страшенно розчарувала. Те, про що розповідається так піднесено і подається як щось нетривіальне і особливе, є навдивовижу пустим і банальним. І це той ґандж, який перекривав мені усі позитивні риси роману, наприклад дуже хорошу мову.
Також було неприємно весь час варитися у цих стражданнях-«коханнях».

У книзі Оксана Луцишина постає перед читачем у двох іпостасях: письменниці і літературознавця, адже в кінці письменниця подає своє тлумачення свого тексту через систему карт Таро. І варто сказати, що остання іпостась цікавіша, а, отже, перемагає.
Для мене роман «Любовне життя» є не циклом «шляху героя» за Таро, а архетипом Диявола (я маю на увазі саме архетип, а не оцінку, я не є християнкою для цього), п’ятнадцятий аркан. Чому? Тому що раціональний і емоційний аспекти тут розкриваються через свої негативні якості, головна риса якої є «надмірність».
Я ще вагалася, чи не є головна героїня арканом Місяця за її любов до того, щоб постраждати, але це все-таки Дияволиця, яка є дзеркалом для Диявола-Себаст’яна. Бо справжні стосунки залежності з психопатом не можливі без людини, схильної до надмірної ідеалізації і залежності від партнера.

Як так трапляється, що у романі перемагає Диявол? Оксана Луцишина звертається до архетипів для тлумачення свого тексту. В той же час архетип – це породження індивідуального, чи колективного несвідомого. Ірраціонального! А панове інтелектуали прагнуть творити «інтелектуальне» чтиво, вольовими зусиллями наповнюючи його символами. Ірраціональне, загнане у штучні рамки, деформує простір й цілком відповідає архетипу Диявола.
Роман вже не штучно, а зовсім природно лягає у дискурс Жертви, возведений у канон ще нашими класиками ХІХ століття, і який ми ніяк не можемо подолати. Це світобачення, де людина стає хорошою лише тоді, коли страждає, де неможливо бути щасливою (тому так чи інакше Інга тут сприймається як зрадниця, яка покинула свою подругу), де світ ворожий і чужий (і не важливо, де ти: серед сім’ї, чи в чужій країйні).
Через гіперболізацію страждань героїні цієї теми – для читача це аж занадто.

Таким чином, роман ніби то й цікавий, підіймає цікаві пласти колективного несвідомого, поєднуючи у собі і тему Жертви, і тему диявольського письма, притаманного постмодернізму, але сам текст «для любителя»... постраждати.

пʼятницю, 8 січня 2016 р.

Лікар. Учень Авіценни. Ной Гордон.

Ной Гордон, Лікар. Учень Авіценни
Не знаю, як ініціатори ‪#‎bookchallenge_ua‬ пропонують долати такі книги, але мені знадобилося вісім днів для "Лікаря" Ноя Гордона. Усвідомлюю, що можна було б скоротити час прочитання на день, два-три, але не більше.

Хоча й справді, якщо читати лише українську сучасну літературу, то в такі пастки можна потрапити хіба що з Оксаною Забужко. (Злісний смайл)


Книга розповідає про хлопчика-сироту з Англії ХІ століття, наділеного даром відчувати життєву енергію людини. Спершу він стає учнем мандрівного цирульника, але куці й вбогі знання тогочасної європейської медицини його не задовольняють. Тоді хлопець вирушає на Схід, щоб стати учнем знаменитого Авіценни.
Величезна за об'ємом книга, яку відразу не раджу тим, хто засинає над всілякими історичними деталями. Деякі речі письменник описує аж надто скрупульозно і детально: від мистецтва жонглювання до виковування індійської сталі.
Одним словом, не дарма автор писав книжку п'ять років.

Утім, книга ідеально підходить для тих, хто любить проживати разом із героями маленьке життя, здійснювати глибоке занурення в атмосферу й історичну епоху.
Останнім часом мене приваблювала нехудожня література, бо вона більше дає матеріалу для роздумів і цікавих нових ідей. Але "Лікар" Ноя Гордона все ж таки змусив задуматися над героєм у історичній добі.
Я із зухвалістю ліберала схиляюся до того, що людина сама є ковалем свого часу. Але тут я все ж таки змусила погодитися із тим, що бувають майже непереборні обставини: чи то деспотія східного володаря, чи людське невігластво у будь-якій із світових релігій.
І сьогодні, завершуючи читання, я була дуже вдячна, що не народилася ні там, де носять паранджу, ні там, де будують концтабори.

(Так, головний герой зміг стати лікарем, але весь час був чужим і серед своїх, і серед чужих, весь час мусив брехати, або ж рятуватися втечею. Аж надто великий правдолюб не прожив би й половини книги).
Смайлик «wink» )
Також мені був дуже зрозумілим головний мотив головного героя - науковий інтерес, бажання опанувати улюблену справу якомога краще. Є щось таке у деяких людей, що не дозволяє сидіти на місці, а змушує рухатися вперед.

четвер, 7 січня 2016 р.

Полдарк, Poldark, 2015

На мій погляд - найкращий серіал 2015 року!

На даний момент знято перший сезон - всього вісім серій. Це екранізація циклу романів англійського письменника Уінстона Грехема.

Фільм - історія з кінця XVIII століття: дворянин Рос Полдарк повертається з війни: наречена виходить заміж за кузена, адже всі думали, що Рос загинув; батько помер і маєток занепав. Утім головний герой не здається і намагається відродити сімейний бізнес - добуток міді з шахти. А у випадково порятованій дівчині знаходить нове кохання.

Я не можу судити оригінал, книжки, я не читала. Кажуть, її ні українською, ні російською не перекладали. Можу лише сказати, що яка б не була історія, її блискуче розкрили у фільмі. Прекрасно передано атмосферу, історичні нюанси тієї епохи. І, здається, творцям серіалу вдалося замельдувати одного з кращих операторів, яких я бачила. Яка увага до деталей! До травинки, пташечки, подиху вітерця. І все це дуже органічно, дозовано, рівно стільки, скільки необхідно.

Також чудова гра акторів. Ейдан Тернер - виконавець головної ролі, просто обурює своєю безсоромною красою, але грає він бездоганно! Елінор Темлінсон, рудоволоса красуня, вміє передати величезну гаму позитивних емоцій: тихої радості, буття, гармонії з собою і світом. Здавалося б, недогледіли із нареченою Роса - грубуватою Хейдою Рід, чиє підборіддя далеке від канонів краси. Але стримана аристократка у її виконанні дуже переконлива. 
Загалом, важко навіть когось виокремити із касту, хто не відповідав би своїй ролі. Здається, вони такими народилися :)

Ще один момент. Якось творцям фільму вдається показати подвійне дно, неоднозначність ситуації. Так, Рос - великий борець за соціальну рівність, але кількома штрихами дають показати різну бідність, яка часто буває жорстокою, агресивною, аморальною. І Демельза кидає одного разу Росу: "Ти думаєш поганими бувають тільки  дворяни?" 

Головний негативний герой - Джорж Ворліган, здавалось би, - типовий безсердечний комерсант. Але ми бачимо і його вразливість перед Росом, як він безнадійно хоче добитися його визнання і дружби, і безпорадність перед справжніми почуттями до жінки.

Якщо мене щось і напружувало у фільмі, так це ліві погляди Роса і його допомога злочинцям. 

Тут можна ще багато чого сказати на цю тему, але я знаю одне, - тепер я з нетерпінням чекаю на осінь 2016 року - тоді, коли вийде другий сезон серіалу. 

Стажер, The Intern, 2015

70-літній вдівець Бен Уітакер, знудившись на пенсії, вирішує найнятися стажером у інтернет-крамницю. Його молода шефиня, Джулс Остін, спершу не в захваті від такої співпраці, але незабаром Бен стає її добрим ангелом охоронцем на роботі і в приватному житті.

Спробую розгорнуто написати те, що вже згадувала в обговоренні у Фейсбуці: це не фільм про конфлікт, чи різницю поколінь. Я працюю у колективі, де більшість старших людей. Таких, як Бен, там і близько немає. Чому? Тому що таких ідеальних людей в природі не існує.

Не дарма глядачі звертають увагу на те, що чоловік старшого покоління, по суті, патріархального, дає досить неординарну пораду головній героїні, що, в принципі, визначає розв'язання головного конфлікту фільму - він говорить їй, що не варто зраджувати собі, жертвувати самореалізацією заради сімейного щастя, бо така жертва нічого не дасть.

З точки зору реалістичності - брєд, я погоджуюся. Але з точки зору психологічної достовірності - саме воно. Бо, на мій погляд, це фільм насправді про ідеальне батьківське начало, якого, здається не існує в природі. Про джерело безумовної любові, яке в будь-якій ситуації скаже: "Нічого, я все розумію!", або "Я захоплююся тобою!", або ж "Вперед! Ти з можеш!"

Я читала критику щодо фільму: глядач жалівся, що за сюжетом головна героїня мала б бути стервою. Тоді було б усе логічно. Звісно, у чорно-білому світі конфлікти ось такі плоскі, де є погані, є добрі, і зло або знищують або перевиховують, - більш зрозумілі. Але внутрішні конфлікти - набагато цікавіші! 

Глядач зустрічає головну героїню у час її кризи. Це криза росту. Її стартап стрімко рушив вперед, аж так потужно, що бізнес почав збоїти. Що ж робити далі: запросити когось "знаючого", чи знайти у собі внутрішні резерви?

І ця криза росту дублюється і в сім'ї, коли цукерково-букетний період пройшов, коли успішний в минулому чоловік перетворився у зрадливу домогосподарку, коли катастрофічно бракує часу на дитину і здоровий сон.

Як же мало насправді історій в кіно і в літературі, які показують саме ось такі кризи росту, а не початку! 

Ще одним аргументом на користь фільму є ідеальний кастинг і легкий сценарій. Навіть ті, хто не хочуть заморочуватися над психологічним підґрунтям сюжету, знайдуть просто добру хорошу історію.

Суб'єктивна оцінка: 5/5

За кулісами, Beyond the Lights, 2014

Сюжет цієї стрічки не вибагливий: молода співачка не витримує тягаря слави і вирішує покінчити життя самогубством. Її рятує симпатичний поліцейський, і між ними, звісно ж, пробігає іскра. 

Утім, у цій звичайній мелодрамі знову підіймається тема, актуальна для нашого покоління, - це потреба розриву із тим способом життя, який написали для нас батьки, і пошук себе. Мені здається, що, виходячи із психоісторії Ллойда Демоза, - це є баг соціалізуючого стилю виховання, коли батьки вимагають від своїх дітей досягнень і кар'єрного успіху.
Це те, що принаймні на даний момент актуально для молодого і вже працюючого покоління.

Які психологічні проблеми вирішуватимуть діти, виховані у підтримуюючому стилі вихованні (що так популярний зараз), - це дізнаємося тільки за якийсь час. А на даний момент маємо ось це.

Що прикметно: раніше пропонувався вихід із нав'язаного сценарію через бунт, коли альтернативою було заперечення соціального успіху як такого. Зараз з'являється позитивна тенденція - показати, що можна чогось досягнути, але інакше. Що ми й спостерігаємо на прикладі головної героїні. 

До речі, головний герой, поліцейський, - прекрасно відтіняє відому співачку. Він ще не досяг успіху, але за наполяганням батька торує собі шлях у велику політику. Утім, яку альтернативу батьківському сценарію обере він, ми так і не дізнаємося, оскільки його лінія не така виразна, як Нонні.

Цікаво, як здавалося б у такому романтичному занятті, як коханні, ми знову і знову вирішуємо все-таки свої власні проблеми, розбираємося із власними тарганами.

З точки зору художньої якості кіно стравне, але не шедевр. Зараз не так багато й такого випускають, збіднів жанр мелодрами, тому, в принципі, дивитися можна.