#Вертеп. Роман про Майдан, Олена Захарченко

Вже скоро, 21 листопада, будемо відзначати День Гідності і Свободи й третю річницю Євромайдану. Ця тема дуже делікатна, адже хтось розчарувався, а хтось до цього часу не може говорити про події того часу... Але література на цю тему так чи інакше з'являється, бо інакше не може бути. Адже саме завдяки книгам суспільство має змогу колективно відрефлексувати свій досвід.

У 2016 році у видавництві "Нора-Друк" вийшов роман Олени Захарченко "#Вертеп. Роман про Майдан". Якщо раніше багато з'являлося документальної прози, то це вже цілком художній твір, з великою часткою фантазії автора.

Якщо навіть прибрати із назви слово "вертеп", то сам "вертепний", або ж "різдвяний" дух неможливо не відчути. Адже сама історія роману - це така собі фантасмагорія різдвяної ночі, містичного часу, коли двері у потойбічні світи відчиняються, коли можливо все. Основна дія відбувається у ніч з 18 на 19 лютого з великими шматками ретроспекції у минуле героїв, де авторка прагне показати також акцію "Україна без Кучми", Помаранчеву революцію і протести проти мовного закону 2012 року.

Але найменше, що присутнє у романі, - це політична тематика. Вона ніби і є, але як такої її і немає. Навіть самі мотиви головних героїв щодо їхньої політичної активності для читача або незрозумілі, або непомітні.

Одним словом, патріотизм відчувається тут більш як щось інстинктивне й ірраціональне.

Зате у романі дивовижно зміксовано гостру соціальну тематику і козацьке фентезі. З одного боку, любовне виписування життя-буття соціальних низів чітко відсилає читача до текстів Сергія Жадана (і вуаля, після прочитання роману я дізнаюся, що це чи не улюблений письменник авторки), з іншого, - Олена Захарченко прив'язує відомі історичні події до легенди про козацьку литавру, яка дарує перемогу у битвах.

Найемоційніші сторінки у романі також не зовсім політичні, а емоційно-материнські. Саме за цей гачок письменниця зачіпає, змушує співпереживати і слідкувати за долею героїв. 

Мушу  також попередити майбутніх читачів бути обережними, якщо ви не любите гострої похмурої соціалки, або ж прагнете доброго, світлого і пухнастого тексту. Беручи цю книжку до руки, навіть попри наявність козацької фантастики, необхідно бути готовим до суворої і часом бридкої реальності.

Загалом, історія вийшла цілісна, закручена, і письменниці вдалося склеїти свою мозаїку докупи. І, знаєте, попри те, що я тривалий час уникаю розмов і згадок про події того часу, читати мені було зовсім не страшно :)

Вікторія, Victoria, 2016

Ось я вже закінчила перегляд останньої, восьмої, серії сезону серіалу 2016 року - "Вікторія". І щиро заздрю тим, хто зможе насолодитися ним цілісно, не очікуючи на появу нової серії.

Перший сезон розповідає про перші роки правління молодої королеви Вікторії (1837-1840 рр.) Жінки, ім'ям якої було названо цілу епоху.

Кіно вийшло якісним, наповненим політичними інтригами, зіткненнями характерів і, звісно, коханням. По своєму феміністичний серіал, адже він показує, як непросто було молодій дівчині вистояти як особистості під тиском правил, оточення і... кохання. Останнє особливо привертає увагу, адже саме у стосунках із коханим чоловіком жінці так легко втратити свою самостійність, прийняти задушливі обійми опіки і позбутися своєї сили. Але Вікторія-монарх, попри кохання, яке вже стало легендою, до свого обожнюваного чоловіка, Альберта, не могла дозволити собі втратити себе, як особистість і як монарха.

Саме такою ми бачимо молоду Вікторію у першому сезоні. Творці серіалу спробували передати психологічні нюанси стосунків молодого подружжя. Було згадано і серйозність Альберта, і меншу освіченість Вікторії. І, звісно, її нелюбов до вагітностей (а їй, бідненькій, довелося цілих дев'ять раз пройти через роди). Утім, мені важко судити, наскільки глибоко відтворена історична достовірність. Зокрема, Вікіпедія пише, що у старшому віці, стомлена материнством королева, не рвалася до політики і самореалізації.

Зазначу також, що "Абатство Даунтон" вплинуло і на цей серіал, адже поза увагою сценаристів не опинилися нижчі верстви, зокрема слуги палацу... 

Дивлюся кілька серіалів одночасно про різні королівські двори. І що цікаво, що найближчими особами як монархів, так і керівників, часто стають не якісь там видатні постаті, а безпосередня челядь. Ті, хто "подає чай". І це не тільки в серіалах, а і у житті.

А серіал чудовий, рекомендую.

Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Ювал Ной Харарі

Науково-популярна книга ізраїльського вченого Ювала Ноя Харарі про історію людства справді надзвичайно захопила мене. Надто перша частина, де він розповідає про первісну людину. Зокрема, вражає те, яким чином розвивається еволюція, як Homo sapiens перемогла у конкурентній міжвидовій боротьбі, і як людина згубно впливає на екологію, винищуючи тварин. Цікаво також показано взаємозв'язок імперіалізму, капіталізму і науки.

Що приваблює у позиції автора - це його здоровий глузд, гумор і здатність просто розповісти про складні речі. Дуже рекомендувала б цю книжку для шкільної програми. Без пафосу, без ідеалізації, вишукано і з панорамним баченням.

Так, щодо певних світоглядних речей я не можу погодитися із автором. Також слабшими мені здаються його роздуми про майбутнє і теперішнє. Я так розумію, текст добігав фінішної прямої саме напередодні світових потрясінь, які почалися у 2013 році. І тому його пацифістські прогнози зараз звучать дещо наївно. Автор ніби забуває те, про що писав у попередніх розділах: історія розвивається нелінійно, досить ірраціонально і непередбачувано.

Утім, назагал чудова книжка, і це справді дуже добре, що такі концептуальні речі починають виходити українською.

Дружина мандрівника в часі, Одрі Ніффенеґґер

Я потихеньку стаю спеціалістом з подорожей у часі у літературі та кіно. Сьогодні - кілька слів про "Дружину мандрівника в часі" роман Одрі Ніффенеґґер, який було нещодавно перекладено українською.

Книга була екранізована ще у далекому 2008 році і я мала вчора, після завершення прочитання, передивитися фільм, щоб освіжити враження і порівняти з оригіналом. Неспівпадіння трапляються, надто ближче до фіналу, але, здається, усі зміни доцільні й сприяють тому, щоб роман перевести у компактний кіноформат.

Отже, це історія про Генрі, чоловіка, який з дитинства спонтанно вистрибує із свого часу і потрапляє чи то в минуле, чи то в майбутнє. Все відбувається поза його контролем і волею, але є одна закономірність: Генрі знову і знову притягується у місця важливі для нього.

Таким чином відбудеться і його знайомство  і з майбутньою-теперішньою дружиною: йому буде 36, він вилізе абсолютно голий із кущів, а їй буде тільки шість.

Цей епізод змусив мене замислитися над тим, наскільки мало насправді батьки можуть контролювати досвід своїх дітей. Різний досвід: і хороший, і поганий. Так чи інакше діти йдуть своїм шляхом.

Але, звісно, основна тема не про це. В центрі уваги - кохання Генрі і Клер. І як Одісеєва Пенелопа, Клер все життя приречена чекати свого чоловіка з його непередбачуваних мандрівок.

Загалом книга справила на мене хороше враження. Сюжет чіпляє за живе, інколи змушує зворушитися до сліз. Не бракує тут й інтриги. 

Водночас, мені здається, що сам об'єм книги можна було б, без шкоди для тексту, зменшити. А деякі особливості письма авторки можуть трохи навіть напружити: особлива увага до побутових деталей і надмірно відверті описи сексуальності. головних героїв.

Щодо самої концепції і настрою письменниці я б також посперечалася. Звісно, мені не подобається фаталізм-трагізм роману, зокрема, ідея про те, що змінити хід подій головні герої не можуть. З іншого боку, це повне право Одрі, письменниці з складним прізвищем, конструювати свій власний Всесвіт і встановлювати у ньому свої правила.

Як підсумок: одна з кращих книг цієї осені.