понеділок, 14 грудня 2015 р.

Сидр і Розі, Лорі Лі


"Сидр і Розі", Лорі Лі
Це перша частина автобіографічного роману-трилогії англійського письменника, у якій читач дізнається про дитинство Лорі Лі в англійському гірському селу "до приходу автомобілей".
Хоча автор нібито й пише про себе, враження досить-таки двояке. Розповідаючи, часом про найінтимніші речі з свого життя і своєї сім'ї, письменник зберігає між собою і читачем певну дистанцію. І загалом це швидше зріз доби, колективна, а не особиста історія.
Книжка здобула неабияке визнання, навіть увійшла до шкільних програм у Великобританії та США. І справді, читаючи її, я відзначала, наскільки вона все ж таки майстерно написана, якою є багатою художня мова автора.
У той же час інколи я змушувала себе продовжувати читати. Не можу сказати, щоб сюжет (а його насправді і немає) мене захопив, чи я знайшла щось таке, щоб могло перевернути мій світ, чи надихнути на якісь роздуми/подвиги.
А загалом, за настроєм твір нагадував фільм "Жити" (1994) Чжана Імоу із простою ідеєю: "Люди народжуються, люди помирають... Життя триває".
P.S. Читала російською з електронної книжки, українською не знайшла.

суботу, 12 грудня 2015 р.

Багряний шпиль, Crimson Peak, 2015

Дуже красивий фільм із дуже передбачуваним сюжетом про те, що люди небезпечніші за привидів.

Це, мабуть, найкоротша моя рецензія, але більше й сказати нічого.

пʼятницю, 11 грудня 2015 р.

Щоденник покоївки, Journal d'une femme de chambre, 2015

Чудовий зразок огидного європейського кіно, яке блискуче вміє показати найпотворніші сторони людської натури.

Сюжет досить таки простий - це лиш уривок із життя покоївки другої половини ХІХ століття з флешбеками.

Фільм має низький рейтинг і купу неприхильних відгуків. Але от щодо його художньої якості у мене претензій немає. Так, тут немає динамічного перебігу подій. Так, важко співпереживати хоч комусь із цієї маленької галереї потвор. Але суто з мистецької точки зору - це все-таки довершений продукт.

Вміло відтворена атмосфера, скупо, але точно передані характери, і навіть з естетичного боку - картинка дуже приваблива, відтворена зі смаком. Чого варті тільки костюми акторів. 
А щодо акторської гри - то, маю сказати, кастинг - ліпше не підбереш. 
Головна героїня у виконанні Лео Сейду спершу здається незворушною маскою бридливості і несприйняття зовнішнього світу, але в кількох спалахах, маска раптом спадає, і ти розумієш, що гра акторки - довершена.

То що ж не так із фільмом? Мені здається, у тому післясмаку, який лишається після перегляду. Герої історії - це примітивні грубі тварини, які тільки й мають подобу людей. Головна героїня,  здається, на перший погляд, "інакшою": адже вона має смак, покоївка, але читає газети і романи, й має якесь уявлення про гордість. Але врешті-решт вона виявляється продуктом того середовища, у якому вона живе. 

Ніщо не є кращим лакмусовим папірцем людини - як її манера поведінка у коханні. Одного разу, обранцем Селестіни стане егоїстичний хлопчик-аристократ, іншого - "брутальний" садівник Жозеф. Те, що останній - примітивний недалекий антисеміт з такими ж примітивними мріями - може здатися незрозумілим глядачу. Як головна героїня могла обрати його? А ось і дуже закономірно - відповідно своєї тваринної грубої натури, якій треба лише сексу й трішки французьких романів.

Дуже показовим є історія іншої служниці, яка вагітніє від свого господаря і зізнається про це Селестині. Послухайте, як вона захоплюється ним, який він "лагідний і милий"... Це все, що для неї потрібно.

Але загалом від французів я більшого і не могла читати. Кожного разу, коли вони беруться говорити про кохання, вони говорять про секс.

Одним словом, "мєрзкий" фільм. Пам'ятайте про це, коли будете робити свій вибір.

Віктор Франкенштейн, Victor Frankenstein, 2015

Увага! Це не відгук, а спроба психоаналітичного розбору!

Як я люблю "прості", майже казкові історії. Чому? Тому що саме в них простежуються архетипічні сюжети нашого колективного несвідомого. Відтак вони інколи набагато глибші за інтелектуальні виверти постмодерністів.

От, візьмімо "казочку" "Віктор Франкенштейн" (2015). Здавалось би, навіть попри спробу сценариста подати кілька філософських діалогів, сюжет - ну, аж надто простий. Винахідник, чий розум знаходиться десь між геніальністю і божевіллям, одержимий ідеєю створити штучну людину. Йому допомагає в минулому цирковий горбун-потвора і водночас талановитий лікар, Ігор.

Паралельно розвивається лінія кохання Ігора до циркової акробатки Лореляй (Джесіка Браун Фіндлі, відома роллю померлої Сібіл з "Аббатства Даунтон").
Також Віктора Франкенштейна прагне зупинити детектив поліції.
Здається, і весь сюжет.

Але не все так просто! :)
Як на мене, це дуже хороша історія про Творця і його Дитину (Дітище).
Віктор Франкенштейн рятує Ігора від його циркових власників, а також дає йому нове життя, заняття і ім'я. Але чи став вільним Ігор, чи не лишився маріонеткою? Здається, тільки характер його неволі набув тонших рис: якщо раніше ним маніпулювали через страх і примус, то тут вплив здійснюється через провину і вдячність до свого творця-благодійника.

Віктор Франкенштейн не може породити щось по-справжньому живе. І потвора, склеєна із різних органів, й Ігор, - мають спільне: вони, на думку, винахідника повинні відповідати його очікуванням, відповідати створеному ним лекалу. Але мертве лишається мертвим доти, доки Франкенштейн не відпускає Ігора. Він іде і пише в листі: "Живи, як знаєш".
Бо мертве може ожити лише тоді, коли отримає свободу волі.

Епізод із батьком Франкенштейна аж ніяк не є зайвим. Він є абсолютно логічним, адже показує, що й сам Франкенштейн став "деформованим" саме через стосунки з батьком, коли він не відповідав його очікуванням. Також Віктора гнітило почуття провини, що є антижиттєвим і руйнівним.
Тільки убивши у собі установки й очікування батьків та інших людей, почуття провини, все те, що створює "неживих агресивних потвор", ми стаємо по-справжньому вільними і живими.

Цікавим є антагоніст Франкенштейна - інспектор поліції Турпін. Все, проти чого ми боремося, врешті-решт є лише кривим дзеркалом нас самих.

Лореляй - є втіленням доброї Аніми, яка допомагає Ігорю знайти самого себе. А ще Лорейляй у фантастично-прекрасних костюмах просто прикрашала фільм.

Гарний візуальний ряд, кілька вдалих жартів і динамічний простий сюжет - це те, що дозволяє насолодитися фільмом поза психоаналітичним дискурсом.