Гануля. Йозина дружина, Квєта Легатова

Сьогодні в обідню перерву я на хвилинку забігла до книгарні "Є". На роботу прийшла вже з книжкою Квєти Легатової "Гануля. Йозина дружина", ошатним виданням видавництва "Темпора".

Яке ж це щастя, що є такі історії, як ця: коли не можеш випустити книгу з рук, поки не прочитаєш останнього рядка! Отак і я другу половину дня безсоромно читала книгу на роботі, ховаючись із нею під робочий стіл.

Сюжет я впізнала, ще обираючи книгу в книгарні, адже кілька років тому подивилася чудову екранізацію цієї історії "Желяри" (2003). Рекомендую.

Молода лікарка під час Другої світової війни допомагає антигітлерівському підпіллю. В якийсь момент необхідно, як то кажуть, "залягти на дно". І ось міська панночка мусить їхати у віддалене гірське село і вийти заміж за "сільського дурня".

Здавалося б, класична зав'язка класичного дамського чтива. Але книга несподівано глибока, зворушлива і щира.

Зокрема, в ній читач разом із героїнею спробує з'ясувати, що ж таке справжнє кохання. І письменниці вдасться переконати у своїй версії подій без приторного романтизму, або ж дешевої еротики. Й на щастя, головний герой - далеко не Жоффрей де Пейрак.

Цікавим мені видався опис побуту чеського села середини століття і його жителів.

Квєта Легатова також звертається до дражливої теми для частини ще сліпих до історичних реалій читачів пострадянського простору - теми справжнього побуту приходу радянських військ-"визволителів" у Східну Європу.

Зауважу, що стиль авторки досить сучасний. Це не розлоге реалістичне письмо ХІХ ст. Натомість імпресіоністичний лаконічний штрих-пунктир без розлогих описів. Чимось схожий на "Коханця" Марґеріт Дюрас. Для когось це може бути "мінусом" твору.

Український переклад, в цілому мені сподобався. Був приємним. Хоча не без маленьких, як на мій погляд, огріхів.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Опівночі в Парижі, Midnight in Paris, 2011

Коли починають говорити про якусь книгу, чи то фільм, що бла-бла-бла - ідея не нова, я згадую про те, що навіть Шекспір ідеї до своїх п'єс позичав у попередників. Як на мене, то значно важливіше не що, а як. Бо буває, що найліпшу ідею споганюють так, що аж боляче, а часом якийсь треш вимальовується у захоплюючу історійку.

І ось "Опівночі в Парижі". Здавалося б, ми вже це все десь бачили: подорож у часі, любовні трикутники і чотирикутники. А Вуді Аллену, у якого сьогодні День народження :), вдалося зробити із банальних наповнювачів кінематографічний якщо не шедевр, то досить смачну стравну їжу.

І це при тому, що я була дуже суб'єктивним глядачем.

По-перше, у мене було кілька приводів не вподобати цю стрічку:

- в першу чергу, я терпіти не можу саму фізіономію Оуена Уілсона;

- до того ж я не романтик, не люблю романтиків, і терпіти не можу таких малахольних чоловіків, тип якого мав зобразити той самий бідненький Оуен Уілсон;

- особливо не люблю романтиків, які зраджують, або збираються зраджувати своїм скучним партнерам (типу Анн Карєніних);

- і наостанок я належу до тої нечисленної частки людства, які не прагнуть побачити Париж і померти. Тобто я не проти туди якось з'їздити, але щоб вищати від захвату, або ж закочувати очі, промовляти з прихованим змістом і ностальгічним придихом - ні. Свого часу маючи на вибір два міста, я з'їздила до Амстердаму, про що не жалкую.

Тому всі ці крики екстазу і захвату головного героя на тему Парижа залишали мене абсолютно байдужою.

Єдине позитивне упередження мало б зіграти зворотню роль, адже такому любителю епохи джазу, як я, мало б цілком справедливо не вистачити "атмосфери" і "духу епохи". Адже у фільмі бурхливі 1920-ті передані мазками, виключно у формі стилізації.

Але всі ці мої вищеназвані "фе" не мають значення, фільм розумний і хороший, і безумовно рекомендований до перегляду.

Суб'єктивне враження: 5/5.