Гануля. Йозина дружина, Квєта Легатова

Сьогодні в обідню перерву я на хвилинку забігла до книгарні "Є". На роботу прийшла вже з книжкою Квєти Легатової "Гануля. Йозина дружина", ошатним виданням видавництва "Темпора".

Яке ж це щастя, що є такі історії, як ця: коли не можеш випустити книгу з рук, поки не прочитаєш останнього рядка! Отак і я другу половину дня безсоромно читала книгу на роботі, ховаючись із нею під робочий стіл.

Сюжет я впізнала, ще обираючи книгу в книгарні, адже кілька років тому подивилася чудову екранізацію цієї історії "Желяри" (2003). Рекомендую.

Молода лікарка під час Другої світової війни допомагає антигітлерівському підпіллю. В якийсь момент необхідно, як то кажуть, "залягти на дно". І ось міська панночка мусить їхати у віддалене гірське село і вийти заміж за "сільського дурня".

Здавалося б, класична зав'язка класичного дамського чтива. Але книга несподівано глибока, зворушлива і щира.

Зокрема, в ній читач разом із героїнею спробує з'ясувати, що ж таке справжнє кохання. І письменниці вдасться переконати у своїй версії подій без приторного романтизму, або ж дешевої еротики. Й на щастя, головний герой - далеко не Жоффрей де Пейрак.

Цікавим мені видався опис побуту чеського села середини століття і його жителів.

Квєта Легатова також звертається до дражливої теми для частини ще сліпих до історичних реалій читачів пострадянського простору - теми справжнього побуту приходу радянських військ-"визволителів" у Східну Європу.

Зауважу, що стиль авторки досить сучасний. Це не розлоге реалістичне письмо ХІХ ст. Натомість імпресіоністичний лаконічний штрих-пунктир без розлогих описів. Чимось схожий на "Коханця" Марґеріт Дюрас. Для когось це може бути "мінусом" твору.

Український переклад, в цілому мені сподобався. Був приємним. Хоча не без маленьких, як на мій погляд, огріхів.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Опівночі в Парижі, Midnight in Paris, 2011

Коли починають говорити про якусь книгу, чи то фільм, що бла-бла-бла - ідея не нова, я згадую про те, що навіть Шекспір ідеї до своїх п'єс позичав у попередників. Як на мене, то значно важливіше не що, а як. Бо буває, що найліпшу ідею споганюють так, що аж боляче, а часом якийсь треш вимальовується у захоплюючу історійку.

І ось "Опівночі в Парижі". Здавалося б, ми вже це все десь бачили: подорож у часі, любовні трикутники і чотирикутники. А Вуді Аллену, у якого сьогодні День народження :), вдалося зробити із банальних наповнювачів кінематографічний якщо не шедевр, то досить смачну стравну їжу.

І це при тому, що я була дуже суб'єктивним глядачем.

По-перше, у мене було кілька приводів не вподобати цю стрічку:

- в першу чергу, я терпіти не можу саму фізіономію Оуена Уілсона;

- до того ж я не романтик, не люблю романтиків, і терпіти не можу таких малахольних чоловіків, тип якого мав зобразити той самий бідненький Оуен Уілсон;

- особливо не люблю романтиків, які зраджують, або збираються зраджувати своїм скучним партнерам (типу Анн Карєніних);

- і наостанок я належу до тої нечисленної частки людства, які не прагнуть побачити Париж і померти. Тобто я не проти туди якось з'їздити, але щоб вищати від захвату, або ж закочувати очі, промовляти з прихованим змістом і ностальгічним придихом - ні. Свого часу маючи на вибір два міста, я з'їздила до Амстердаму, про що не жалкую.

Тому всі ці крики екстазу і захвату головного героя на тему Парижа залишали мене абсолютно байдужою.

Єдине позитивне упередження мало б зіграти зворотню роль, адже такому любителю епохи джазу, як я, мало б цілком справедливо не вистачити "атмосфери" і "духу епохи". Адже у фільмі бурхливі 1920-ті передані мазками, виключно у формі стилізації.

Але всі ці мої вищеназвані "фе" не мають значення, фільм розумний і хороший, і безумовно рекомендований до перегляду.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Відважна, Brave, 2012

Вчора нарешті подивилася "Відважну" (2012) в хорошому українському перекладі.

Сюжет: у шотландських горах живе принцеса Меріда. Її життя кардинально змінюється в той день, коли представники трьох кланів змагаються за її руку і серце.

Можна подумати, що мультик буде про кохання. Щоб у Вас не виникло таке розчарування, як у мене, повідомляю - ця історія далеко не про кохання. :(

Здавалося б, фільм про долю, про шлях, який ми обираємо. Цю ідею наполегливо і нав'язливо нам втлумачують творці фільму. На мій погляд, нічого подібного. На передній план у цій історії виходить традиційний конфлікт батьків і дітей, проблема прийняття інакшого іншого, а також відповідальність за свої бажання і вчинки.

Загалом, мультфільм дуже позитивний і красивий, а головна героїня з вогняними кучерями нетипова і симпатична. Хоча я так і не отримала бажаної амурної історії, але мало не просльозилася у фінальній сцені.

Що мені не сподобалося, окрім відсутність прекрасного принца?

Одна з ідейних частин. Я б її назвала феміністичною. У цій історії жодного путнього і симпатичного чоловічого образу. Всі вони якісь недолугі, обмежені, часом відразливі. Найрозумнішими є два нібито антагоністичні образи - королеви і Меріди. Але то тільки на перший погляд вони різні. Обидві є ще тими амазонками. Одна керує чоловіком і державою в цілому. Інша - ненавидить усе дівчаче і понад усе обожнює лук із стрілами.

Моїй дівчачій суті, вихованій у добрих патріархальній традиції, було не затишно.

Суб'єктивне враження: 4+ / 5.

Голова Якова, Любко Дереш

Чесно кажучи, чорновик цієї рецензії у мене вже відлежувався з тиждень. Навіть на папері, а не у електронному варіанті, як це буває зазвичай. Причин щонайменше три.

Перше. Негативні рецензії писати легше, але на душі від цього стає дуже паскудно.

Друге. Я себе питаю, може, я дурна? Може, я чогось не розумію?

Третє. Мені не хотілося б, щоб хтось сприймав так мою творчість.

Але що робити тому читачу, який розгублено стоїть біля книжкової полиці  і мусить проголосувати за когось гривнею. Щонайменше 32 грн. викласти, якщо я не помиляюся.

Тому моя рецензія на "Голову Якова" Любка Дереша зорієнтована саме на такого читача. Я спробую бути максимально щирою і водночас сповненою поваги до автора.

Про офіційний сюжет книги Ви можете вже знати, якщо ні, прочитайте у Вікіпедії.

Мій варіант: Як відомо, Любко Дереш писав цей роман п'ять років. Припускаю таку ситуацію. Молодому письменнику необхідно підтвердити свій статус молодого генія і вундеркінда укрсучліту. А не пишеться. Він перебуває у тривалій творчій кризі, а потім "Еврика!" - описує свій власний стан творчих шукань. 

Оскільки від нього очікують щось інтелектуальне і містичне, то антураж - відповідний: підбирається специфічна лексика і символіка алхіміків. Традиційно додається щось із життя чи то сучасної молоді, чи то богемної тусовки. Текст іде у нестримному потоці свідомості, такому любленому постмодерністами.

Виходить "алхімічна комедія".

Чого у цій книзі немає:

- захоплюючого сюжету, екшну. Ну, це може бути очевидним, але все-таки маю сказати. Мені важко уявити, що когось під час читання книги буде охоплювати те гарячкове відчуття із запитанням "що ж буде далі?", яке примушує до божевільного ламання планів і розпорядку дня;

- цікавих діалогів, про це вже писали інші критики, навіть прихильні до Дереша;

- як не дивно, навіть путніх персонажів. Вони здалися мені пластмасовими. З чоловічими героями пан письменник так сяк справився. Але він не перший, героїням яких мені хочеться домалювати вуса. (Наприклад візьмемо рецензованого мною Кідрука). Чомусь виходять не жіночі образи, а проекція чоловічої рецепції. Таким чином жінка постає надміру еротизована і водночас мускулінна. 

- розвитку ідеї. Мені здається, що без розвитку запропонованих ідей, алхімічна лексика і символіка залишається лише пишним оздобленням без внутрішнього наповнення. 

Тут мені можуть цілком справедливо дорікнути, що я просто не зрозуміла. Ок, приймається. Але якщо є два плани, серед яких - глибокий, не розрахований на "простого смертного читача", то на першому, поверховому, має бути цікавий сюжет. Тоді це літературний продукт вищого гатунку. Але див. пункт 1.

Але я рішуче вирішила знайти щось бодай одне позитивне.

Я думаю, що у Любка Дереша все-таки є щось, що могло б припасти до душі такому читачу, як я (назвемо його "масовим"). Є у нього кілька маленьких шматочків тексту, де він несподівано стає щирим, пише про щось особисте, притаманне його поколінню і йому водночас. Воно дуже буденне, насправді далеке від філософських глибин, але відверте, тому цінне. А потім письменник, ніби схаменувшись, повертається до тексту гри і містифікації.

Ось такий щирий роман я б із задоволенням прочитала б. 

Але чи захоче сам Дереш відмовитися від позиції месії і менторського тону (який йому , молодому, аж ніяк не личить) і написати зовсім інше?..

Суб'єктивне враження: не зрозуміла.

Інше цікаве з української сучасної літератури:

Моя позитивна рецензія на дитячу книгу Любка Дереша "Дивні дні Гані Грак".

Чудовий техно-триллер Макса Кідрука "Бот".

Справжня література - спогади Анастасії Лисивець

Для жіночої душі - "Ритуал" Марії і Сергія Дяченків

Прощай, моя королева, Les adieux à la reine, 2012

Як правило, історію нам показують з точки зору її основних героїв. Зокрема у голівудських фільмах  глядачу щастить спостерігати за тими, хто рятує світ, а не за невдахами, знищеними у перші хвилини катастрофи.

Тому з цієї точки зору фільм "Прощай, моя королева" претендує на деяку міру новизни і оригінальності, адже розповідає про кілька днів початку Французької революції з точки зору однієї із численних служниць Версалю.

Це спроба погратися у підглядалки.

Ідея хороша, її реалізація не дуже.

Що мені найбільше не сподобалося - це відверте перекручування історичних фактів і прагнення вільного трактування такої цікавої постаті, як Марія Антуанетта. Чомусь із усієї галереї образів цієї жінки обрано найбільш скандальний, який творився на сторінках жовтої преси її палкими антипатиками.

В цілому, її характер передано вірно, якби не одна деталь: вірно, але десь до 1786 р. Після знаменитої історії із намистом, королева значно посерйознішала. З того ж часу  графиня Поліньяк відігравала в її житті значно меншу роль. Справжнє кохання Марії Антуанетти - Ханса Ферзена - взагалі навіть не згадано. І справді, навіщо псувати таку масну і скандально виграшну тему - лесбійства?

Особисто мені значно ближча та Марія Антуанетта, яку описав у своїй романізованій біографії Стефан Цвейг. 

Втім, я вдячна цьому фільму, що він поновив мій інтерес до постаті королеви Франції Марії Антуанетти.

В моїй скромній рецензії мало про фільм, але, щиро кажучи, в "Прощай, моя королево" було мало кіно. Такий собі безсюжетний історичний арт-хаус.

Суб'єктивне враження: 4/5.

Макс Кідрук, Бот

Думаю, що кожен, хто цікавиться новинками укрсучліту вже чув, або ж навіть читав новий роман  Максима Кідрука. І це не дивно, адже молодий український письменник, схоже, дуже добре розуміє базові принципи інформаційної підтримки літпродукту. Це і рекомендації, розміщені на звороті обкладинки, і активність у соціальних мережах, і про-тур.

Мабуть, не випадковим є скорочення ім'я письменника. Якщо на моєму примірнику "Мексиканських хронік" (2009) стоїть "Максим", то на стильній обкладинці "Бота" (2012) - "Макс". Очевидно,  це вказує на те, що амбіційний письменник планує завоювати не тільки літературні простори України.

А чи ж вартий він того?

Сюжет досить класичний, до болю знайомий усім шанувальникам трешу всіляких псевдофантастичних і хоррор-історій. Є бяки науковці, є зловісний і небезпечний продукт їхньої діяльності, є купка людей, які намагаються порятувати світ, і в першу чергу, себе. Ага, ще лінію із підступним американським урядом забула додати до переліку.

Майже за тією ж класикою жанру, та жалюгідна купка людей, що потрапила в епіцентр подій, ставатиме все меншою і меншою.

В чому ж новина такого, здавалося б, невибагливого сюжету?

І в цьому я бачу першу із заслуг Максима Кідрука. На основі одного з найпримітивніших сюжетів він творить справді якісну історію, залучаючи найсучасніші досягнення науки. І це виходить у нього дуже переконливо. У книзі читач познайомиться із деякими азами теорії хаосу, програмування, фізики, фрактальної геометрії, географії, будови мозку, психології та найновішими досягненнями військової техніки.

Насиченість деталями  у деякій мірі навіть творить відчуття псевдодокументальної атмосфери відтворюваних подій.

Звісно, що сильна наукова база роману зумовлює і якісність основних ідей технотриллеру Максима Кідрука.

Ідемо далі. Свого часу Григорій Квітка-Основ'яненко заперечив своїми творами те, що українською мовою не можна відтворювати щось ніжне і чуттєве, Тарас Шевченко додав, що не тільки почуття можуть бути відтворені, а й глибокі роздуми. Максим Кідрук здійснив не менш епохальний внесок - тепер українською мовою можуть говорити і круті хлопці. :)

Звісно, що справжні круті хлопці не звертаються один до одного на "Ви" і "Любі друзі", вони грубі, прямі і їх сльози лікують рак. А ще у них є яйця, тому ця фізіологічна особливість чоловічого організму виступає чи не окремим героєм роману Максима Кідрука.

А якщо серйозно, то мені справді дуже сподобалася мова героїв цієї історії. В ній застосовано багато незаслужено забутих багатств української мови і взято мінімум від "вєлікого могучєго матєрного". Останнє дуже добре вирізняє Кідрука від інших сучасних письменників, які не гидують лайкою.

До того ж, в цілому, мова письменника на значно вищому рівні, ніж це було раніше. Видно ретельну роботу в цьому напрямку і автора, і вельмишановної пані редакторки.

Попри засилля у тексті детальних наукових пояснень, роман надзвичайно легко читається. 

І чи не головне для, змученого невгамовним "потоком свідомості" укрсучліту читача, - ТУТ Є СЮЖЕТ!!!

Звичайно, безумовним плюсом є творення позитивного мужнього героя-українця. Це Вам не рефлектуючий інфантильний програміст із "Записок українського самашедшого". Боюсь, зараз мене почне заносити на поворотах і класики мене не зрозуміють, тому мовчу.

А тепер поговоримо про деякі огріхи, які, втім, не зіпсували загального позитивного враження від прочитання "Бота".

Хоча автор використовує теоретичні надбання Карла Юнга, головним героям технотрилеру бракує навіть не глибини (все-таки це, справді, не "Війна і мир"), а банальної прописаності. Такої, яка, по-перше, дозволила б їх відрізняти один від одного, а по-друге, їм співчувати. Тому більш-менш якісь почуття, як у читача, Тимур Коршак і Ріно Хедхантер викликали у мене вже десь після 200-ї, чи 250-ї сторінки книжки, коли їх образ утворився вже більше внаслідок їх активних дій, ніж спроб письменника познайомити їх з читачем.

Особливо це відчутно у жіночих персонажах твору. Про це вже говорилося у найперших відгуках на "Бот" в інтернеті. Героїня роману Максима Кідрука - це по своїй суті той самий чоловік, який має певні фізіологічні особливості, що дозволяють їй викликати реакцію - сексуальне збудження у чоловіків. Все, ніяких більше нюансів.

Тому все, що стосується взаємовідносин статей і сексуальності у романі мало якийсь надто схематичний спрощений вигляд. 

Схоже, що за численними подорожами авторові не було часу добряче порефлексувати над проблемою взаємовідносин статей. Звичайно, і логічний підхід науковця, такий виграшний у інших справах, також не допомагає у тій сфері, де необхідно, в першу чергу, відчувати.

Мовчу про те, що деякі сцени сексуального характеру, як то визнає сам автор, у дусі  Квентіна Тарантіно і Чака Паланюка, взагалі викликали у мене, як пуританки, приступи огиди...

Втім, у цілому, книга є надзвичайно якісним продуктом у сучасному літературному процесі, чи не одним із найкращих, що мені траплялися останнім часом.

Суб'єктивне враження: 5-/5


P.S. Вже написавши рецензію, перечитала відгук на "Бота" Кокотюхи. От дивні ці створіння чоловіки: у трилері їм любові не потрібно ніскілечки, зате пан Кокотюха шкодує, що сцена колективної мастурбації не була достатньо романтичною. Хм...
Кому цікаво, раджу почитати, добре написано.
Кокотюха, втім, добре підмітив одну деталь. (Я на цю тему писала, але з першопочаткового тексту рецензії стерла).
На рівні тексту - ця деталь відстежується у всезнаючій позиції автора, значно мудрішого за героя.
Але якщо копнути глибше, це взагалі показує не дуже добру тенденцію молодого автора до просвітництва і проповідництва. Як говорив великий Кастанеда, женіть ПВВ (воно ж "почуття власної важливості") у три шиї.
Це те, що може стати ложкою вічутного дьогтю у діжці меду, і зіпсувати не тільки текст, а й життя.
Ось такий філософський P.S. получився.

Інше цікаве з української сучасної літератури:

Некрофільський роман Олеся Ільченка "Моя кохана К'яра"

Для жіночої душі про принцес і драконів - "Ритуал" Марії і Сергія Дяченків

Алхімічна комедія "Голова Якова" Любка Дереша

Королева бандитів, Bandit Queen, 1994

Нещодавно в своєму блозі Борис Акунін написав про дивовижну реальну історію індійської жінки, у "якої лопнуло терпіння". За короткий час стаття швидко поширилася в інтернеті і набула чималої популярності. Вже незабаром з'явився переклад у субтитрах індійського фільму 1994 року, який було створено ще за життя легендарної "королеви бандитів".

Історія поневірянь дівчини з нижчих каст, Пхулан Деві (1963-2001), розпочалася тоді, коли в одинадцять років  її видали заміж (виміняли за велосипед) чоловіку, якому було вже за тридцять. Переживши рекордну кількість наруги врешті вона стала видатною бандиткою. Відсидівши після своєї розбишацької кар'єри одинадцять років, вона ще встигла вийти заміж і двічі бути обраною до парламенту. 

У фільмі показано історію життя Пхулан Деві до 1983 р. Цікаво, що стрічка їй не сподобалася. Можливо, через прикінцеву частину, де вона з партнером по банді в пустелі. (Подивитеся, зрозумієте). Ця частина, на мій погляд, вийшла надто істеричною.

Чесно кажучи, я терпіти не можу всіляких Робін Гудів, Карлів Марксів, Ленінів, куховарок, які прагнуть правити державою і котів у чоботях. Тобто комуністичні ідеї у будь-якому вигляді і під будь-яким соусом.

До того ж віднедавна, як я затесалася до всіляких нью-ейджів, буддизмів і індуїзмів, вподобавши поняття карми і другої щоки, я не дуже шаную силові методи вирішення проблеми, аж надто помсту.

Але історія Пхулан Деві подіяла на мене як виняток. Часом я ловила себе на думці, що якби я пережила подібне (тьху-тьху-тьху), то не була б такою доброю...

В цілому, фільм цікавий. Це вам не індійські пісні-танці-романтика. Це проза життя. 

І на щастя стрічку було знято у Індії, а не в Європі. (Думаю, європейські режисери, а надто французи, тут би найшли багато матеріалу для своїх збочених пристрастей. Як згадаю "Невідворотність" з Монікою Белуччі, так і жахаюся тоді темних переходів і вогнегасників. Хм.. Занесло мене трішки...)

Отже, раджу до перегляду в оригіналі з українськими субтитрами на гуртом :)

Суб'єктивна оцінка: 4/5.

Резюме: тонкосльозим і вразливим перегляд заборонено.

Трішна, Trishna, 2011

Фільм "Трішна" (2011) - міг би бути традиційною історією Попелюшки і Прекрасного принца, якби не одне "не". Творці фільму пропонують більш реалістичну розв'язку сюжету кохання багатія і дівчини "з нетрів".

Трішна - скромна дівчина з бідного індійського села. У скрутній ситуації для всієї її сім'ї у неї з'являється ніби то рятівник і благодійник. Це Джей - син багатого батька і представник "золотої молоді". Він пропонує спершу безкорисливу допомогу, а потім свою руку і серце.

Глядача має заінтригувати традиційне болісне питання: "А чи ж буде хеппі-енд"?

Фільм мені сподобався найперше своєю етнографічненькою атмосферою. Дуже багато побутових деталей, красивих і просто цікавих широких планів. Взагалі, фільм дуже мальовничий.

До того ж викликає симпатію сама Трішна. Я, звичайно, не дуже полюбляю, коли головні герої історії вдаються до екстремальних рішень своїх проблем, хотілося б більше креативності і кмітливості. Але тоді це була б не скромна, жіночна і покірна Трішна, а якась Скарлет О'Хара. Втім, режисер і сценарист фільму Майкл Уінтерботтом вдало і ненав'язливо дає глядачеві зрозуміти, що головна героїня не просто наївна, але неймовірно красива простачка, якою її бачить Джей. Вона ще має талант і потенціал до розвитку.

Дуже органічна у ролі Трішни була Фріда Пінто. І дуже смілива. Тому що лише кілька поцілунків у акторській кар'єрі Айшварії Рай свого часу могли поставити хрест на її щасливому сімейному житті. Фріда ж не тільки дозволяє собі поцілунки, а й участь у численних досить відвертих сценах (які втім не переходять певної межі, за якої вони викликали б відразу).

Також я задоволена психологічною складовою фільму. Спершу, щоправда, я якось була ошелешена різкою переміною у поведінці героя Різа Ахмеда. Але потім, пригадуючи різні деталі з "романтичного періоду" стосунків Трішни і Джея, я зрозуміла, що тривожні "дзвіночки" були, просто, як і закохана дівчина, я бажала не звертати на них увагу, хоча щось і муляло. Так, доречі, в житті дуже часто буває.

Одним словом, дуже добре показано, що буває, коли чоловік в дівчині бачить красиву ляльку, а не особистість.

Суб'єктивна оцінка: 5/5.

Резюме: всім прихильникам драм у екзотичному антуражі.

"Очима культури", "Червоний ренесанс" (2004)

Моєю вже давньою любов’ю є історичний період 1920-х – 1930-х рр. І, звісно, в першу чергу, мене цікавить літературний процес. Нещодавно я мала два приємні відкриття. Перше – перегляд трьохсерійного фільму «Червоний ренесанс», виробництва студії «1+1». Він охоплює не тільки літературу, а  й образотворче мистецтво. Є спроба подати матеріал на тлі епохи. Найцікавішим для мене був візуальний ряд: раритетні фотографії та кіноматеріали. Це дає змогу відчути атмосферу доби, уявити письменників, як живих людей, а не як безликих персонажів підручників.

Звичайно, фільм не без недоліків. Зокрема, мені бракувало панорамності і системності. Щодо першого зауваження: перебіг історичних подій подано через невелику кількість осіб. Їх коло мені було завузьке. Хотілося, звичайно, більше облич.

Також виклад матеріалу трохи хаотичний, без належної структури. Відсутній акцент на ключових подіях. Зокрема, якось «загубилася» літературна дискусія 1925-1928 рр.

Втім, загальне враження позитивне. Такі фільми дуже корисні, особливо зараз.

Значно глибшими є чудові випуски програми «Очима культури», що виходять у Канаді. Їх можна переглянути на YouTube. Веде програму Марко Роберт Стех.

Кожен випуск висвітлює постать у галузі культури, чи мистецтва. І щоразу – це погляд через широкий контекст, через тонке плетиво взаємозв’язків і взаємовпливів.

Водночас подача настільки логічна і структурована, що складне стає простим, зрозумілим і впорядкованим.

Дуже і дуже рекомендую всім, хто цікавиться українською історією, культурою і літературою. 

Танго на трьох, Three to Tango, 1999

Нещодавно переглянула вже старенький фільм «Танго на трьох», що вже деякий час чекав своєї черги. Зацікавилася я ним після індійського фільму «Близькі друзі». (З подивом сьогодні зрозуміла, що писати рецензію на цю чудову історію я полінувалася :(  )

Звичайно, як це буває, через подібність сюжету: головного героя помилково визнають за гея, що полегшує йому завоювання довіри головної героїні, але звісно що створює природну перепону до створення повноцінних стосунків.

Цього разу молодого архітектора його потенційний роботодавець просить пошпіонити за своєю коханкою. Звісно, що це підпільне завдання абсолютно провалюється і сюжет розгортається абсолютно передбачувано і типово для класичних мелодрам. Включно із останньою ду-у-уже публічною сценою зізнань і освідчень, яка так притаманна американським кіноісторіям про кохання.

На захист цього фільму мушу сказати, що зроблений він якісно. Десь під кінець фільму я помітила, що мені болять м’язи обличчя – не від сміху, а скоріше від посмішки.

Я не так добре знаю мелодрами 1990-х рр., як сучасні, але певна подібність простежується. Зокрема, є в них якась дивовижна наївна аморальність. Зокрема, як на мій погляд, дуже переоціненим є такий рейтинговий фільм як «Чотири весілля і одні похорони» (1993), написати повноцінну рецензію на який у мене також так і не дійшли руки.

Головна героїня «Танго на трьох» - коханка багатого одруженого чоловіка… Хоча для творення її позитивного образу їй додали творчу професію скульпторки і небажання користатися із грошей свого коханця. Спілкуючись із новим «другом-геєм», вона також зізнається про свій лесбійський досвід під час навчання. Тобто далеко не зразкова дівчинка.

Головний герой своєю життєвою невлаштованістю дещо нагадує типових героїв Х’ю Гранта (згадаймо знову ж таки «Чотири весілля і одні похорони», або ж «Кохання з повідомленням» (2002)). Він спершу погоджується на «шпіонаж», без докорів сумління спілкується із чужою коханкою, згодом використовує в своїх цілях свій фальшивий статус гея.

В цій специфічній аморальності американської стрічки криється разюча неподбіність «Танго на трьох» із «Близькими друзями». В останній історії цінності дружби, навіть якщо її потреби суперечать твоїм власним, - основні і в кінцевому результаті перемагають.

Суб’єктивне враження: 4+/5.

Резюме: в цілому кумедна, необтяжена глибокими роздумами, стрічка, стравна для перегляду вдвох.

P.S. Фанати серіалу «Клініка» зможуть тут побачити доктора Кокса в епізодичній ролі.

Ти не можеш поцілувати наречену, You May Not Kiss the Bride, 2012

Так вже трапилося, що і моя робота, і мої основні хоббі так чи інакше пов'язані із інтелектуальним навантаженням. І сьогодні мій мозок сказав мені майже прямим текстом: " ти шо, вабщє?!" Це відбулося тоді, коли я після трудового дня (написання наукової статті) захотіла впихнути в себе ще додатково абстрактні дуже розумні і дуже теоретично-наукові речі, та ще й "языком".

В цей час я зрозуміла дві речі: пора мозку дати подрімати, а також: все-таки сприйняття нерідною мовою (хай то буде "велікій могучій" і схвалений на державному рівні... ех ... мдя.. не будемо про це) суттєво відрізняється за якістю.

Що ж робити у тому стані, коли твоя сіра речовина стає пряміша за німецький автобан? Наприклад, подивитися фільм "Ти не можеш поцілувати наречену" (2012). Сюжет досить стандартний для мелодраматичних історій: під тиском обставин двоє спершу одружуються, а потім ще й закохуються. (Класика майже всіх жіночих порнографічних романів у м'яких обкладинках). Цього разу це скромний американський фотограф і дочка хорватського бандита Маша.

Далі теж усе іде за планом:

• актори не генії;
• другорядні актори аж до огиди гіперболізовані;
• сюжет навдивовиж передбачуваний і часом конкретно провисає;
• спроби пожартувати мають жалюгідний вигляд.

Десь між рядками можна розгледіти вічні цінності і глибоку проблематику: так вже буває, що люди, одружуючись, рідко усвідомлюють, що вони пов'язують своє життя не тільки з цією винятково симпатичною персоною, а й з купкою інколи не зовсім приємних родичів.

Також варто сказати, що цей фільм продовжує традицію, започатковану "Щоденником Бриджит Джонс" (2001) - робити героєм історії пересічного американця,  безпорадного  невдаху навіть у побутових ситуаціях. Хоча саме в цьому фільмі головний персонаж більш-менш правдоподібний і навіть зазнає певної еволюції.

Втім, я отримала свою порцію задоволення і готова до нових інтелектуальних подвигів. :)

Суб'єктивне враження: 3+/5.

Резюме: якщо Ваші запити трохи вищі за цей "кіношедевр", подивіться краще "Підставна наречена" (2011).

Одкровення, Elles, 2011

Перше, що спадає на думку після перегляду фільму польської режисерки Малгожати Шумовської  «Откровення» (2011): навіщо розхвалена Жульєт Бінош знялася у ТАКОМУ фільмі? Показати, наскільки вона не боїться бути непривабливою на екрані?

Це якщо спостерігати свою першу реакцію. Адже потім згадую, що європейське кіно вважає справжнім інтелектуальним шиком копирсатися у брудній білизні порухів першої і другої чакр, що відповідають за тваринні інстинкти. Серед них чільне місце, як усі ми добре знаємо, займає інстинкт розмноження.

Ну, і як же оминути любов європейців до маргіналів і зразків девіантної поведінки?!

Власне, а про що фільм? Журналістка (Жульєт Бінош) пише статтю про парижських студенток, які займаються проституцією. Глядач спостерігає за її творчими буднями і сімейним побутом. Останній відтворений у стилі відкритого, і навіть не часом, а майже завжди, огидного реалізму.

Ключова ідея (а скоріше емоція) – це жіночий емоційний шок від усвідомлення паралельного співіснування двох світів: благопристойного світу сім’ї і світу, у якому чоловіки, нібито чемні сім’янини, звертаються до повій.

Світу, де вночі подружжя зазнає сексуальних невдач, а вранці грає перед дітьми роль щасливого сімейства.

Тільки на перший погляд ці світи не перетинаються. Тому що це насправді ілюзорна, просякнута взаємною брехнею реальність. Адже так само діти, маючи таємне життя, наранок невинно, як янголятка, посміхаються батькам.

Я не виключаю, що оголення виразок суспільства може мати і терапевтичний ефект. Тому що ніщо не є таким руйнівним для психіки, як заперечення, а отже, витіснення не бажананих для особистості явищ. Але, як правило, більше успіху дає робота не з негативом, а розвиток позитивних сторін.

Натомість частенько таке європейське псевдоінтелектуальне кіно, вивертаючи брудну білизну, не дає надії на вихід, уникає розв’язки, або ж натяку на таку, де домінують кращі людські риси. Зокрема, як на відомій київській виставці сучасного мистецтва, кишки із бика ніхто не збирається запихати назад до черева.

Тому після перегляду фільму ваш гештальт навряд чи буде завершений. Ви лишитеся із усім цим брудом сам на сам.

Якщо ви любитель такого кіно, щедро присмаченого еротичними сценами, ласкаво прошу до перегляду.

Якщо ж вам хочеться чогось світлого, доброго, або ж хоча б стравного, вам не сюди.

Суб’єктивне враження: 4-/5. (така висока оцінка обумовлюється тим, що фільм у межах свого жанру зроблений досить якісно).

У полоні у моди, Fashion, 2008

Якщо ви думаєте, що індійське кіно - це пісні, танці, сарі, цнотлива поведінка головних героїнь і щаслива любовна історія, то ви безнадійно відстали від життя. Болівуд давно вже пішов вперед. Щоправда, його зараз сильно заклинило на гламурі, але, в цілому, він значно виріс.

Фільм "У полоні у моди" (2008) - цьому підтвердження. Сюжет не вибагливий і подібні історії типові для кіносвіту моди. Але те, що ця стрічка належить Болівуду, - вражає.

У центрі історії - Мегхна Матхур, провінційна дівчинка, яка підкорює світ моди у Мумбаї. Глядач побачить і її початок, і тріумф, і поразку.

Звичайно, відразу спадає на думку інший фільм - "Джиа" (1998) із Анджеліною Джолі у головній ролі. Але підгрунтям тієї історії було реальне життя, а не збірний образ, відомої Джиї Караджи, що у віці 26 років померла від СНІДу. Її біографія настільки приголомшуюча, що я, щиро кажучи, боюся її читати, і особливо наніч.

В цьому контексті мене дуже потішив кінець фільму "У полоні моди" - це не традиційний хепі-енд, але й не той хоррор з реального життя Джиї. Ага, все ж таки хочеться позитиву, який би дав змогу комусь повертатися до життя.

Безумовною окрасою фільму є виконавиця головної ролі - не без акторського таланту красуня  Пріянка Чопра, яка сама прийшла в кіно із модельного світу.

Звичайно, в деяких моментах фільму ще бракує полутонів, нюансів у зображенні характерів головних героїв. Зокрема, якщо Мегхні "знесло дах" від слави, то на всі 100%. Але загалом дуже і дуже непогано.

Суб'єктивне враження: 4-/5.


Дивіться також нетиповий Болівуд:

Палац, Antarmahal: Views of the Inner Chamber, 2005

Зустріч під дощем (Дощовий плащ), Raincoat, 2004

Благання, Guzaarish, 2010

Прометей, Prometheus, 2012

Нещодавно мене пригостили багатообіцяючим фільмом «Прометей».

До перегляду я вже читала не зовсім позитивні відгуки в інтернеті, але відвідування кінотеатру мало бути обов’язковим, адже я не могла пропустити новинку кінофантастики.

Сюжет, в цілому, класичний для подібних історій, якщо навіть не примітивний.

Отже, група вчених, досліджуючи наскельні стародавні малюнки, виявила свідчення іноземного перебування на планеті Земля у прадавні часи. Вчені ентузіасти переконують багатенького, але дуже вже старенького дядечка, виділити кошти на космічну експедицію. Відповідно головною героїнею є не дуже яскрава і не дуже цікава брюнетка-вчений (шведка Нумі Рапас), а також андроїд з таємною місією. Головна дія відбувається на далекій планеті. І хто б ще сумнівався, що наукова експедиція перетвориться на хованки від невідомого і «чужого».

В цілому враження від фільму можна сформулювати півсловом, як «недо»:

- у фільмі є цікаві епізоди космічного побуту, але мені було недостатньо їх для повного занурення у творений світ;

- тут є багацько випуклих персонажів, але кожному бракує завершеності, знайомство з ними не достатнє, щоб зрозуміти його характер, місію і що він взагалі робить у цьому фільмі;

- наприкінці є сцени традиційного екшн-виживання-боротьби у стилі «хто кого», але для тих, кому це справді до смаку, їх буде замало;

- є обіцянка якоїсь надзвичайної таємниці, але, на мій погляд, «обіцянка-цяцянка» лишилася пшиком. Деякі запитання залишаються не розкритими, а дещо розв’язується надто просто.

Таким чином творцям фільму я б порадила:

• або орієнтуватися на активнішу дію і не філософствувати, а також зменшити надто повільний для такого жанру вступ;
• або ж вже відштовхуватися від цікавої ідеї, відступити від шаблону і спробувати створити фантастику на сходинку вище.

А то вийшло «ні риба, ні м’ясо». «Попкорноїдам» фільм вийшов за млявий і нудний, «інтелектуалам з претензією» - надто тупий.

На захист фільму можна сказати те, що в принципі, він хоча і не є геніальним, чи навіть відмінним, але достатньо якісно зроблений. Якби стрічка з’явилася років 10 тому, то була б справжньою подією у кіносвіті.

Також, звичайно, симпатична візуальна складова. 

Суб’єктивне враження: 4-/5.

Різня, Carnage, 2011

Дотепна назва для фільму «Сarnage» – це хороша родзинка для cтворення сукупного враження від ознайомлення із черговим фільмом скандального Романа Поланські.

Сюжет: один хлопчик побив іншого хлопчика. Батьки з’ясовують стосунки у просторі однієї квартири і коридору.

Як і у багатьох інших фільмах Поланського, в основі сюжету покладено літературне першоджерело - п'єса французької актриси і драматурга Ясміни Рези.

Фільми, що твориться в межах замкнутого простору, дуже багатообіцяючі. Адже саме тут не залишається можливості для екшену, візуальних ефектів, 3Д прибамбасів та іншого. Головними у них стають діалоги і витончене творення галереї психологічних типів і характерів.

Чи ж виправдав фільм «Різня» мої очікування? Не зовсім, але задовлення я отримала. Я сподівалася тоншого проникнення у психологічні глибини персонажів. Цього не сталося. Головні герої цікаві, яскраві, але дещо однобокі. Чому? Якщо я вірно зрозуміла задум творців фільму, вони прагнули показати лицемірність суспільства, подавши як зразок дві сім’ї. Отже, й вся психологія підкорялася саме цій, одній меті.

Найочевидніший висновок - нічого критикувати інших, якщо сам не бездоганний.

Тому весь фільм глядач буде спостерігати за не зовсім привабливам людським нутром. Якщо Ви любитель такого, ласкаво просимо.

Тим, кому тяжко спостерігати за «нерозумною» людською поведінкою, не раджу. Буде тяжко.

В цілому, у мене лишився післясмак, схожий на враження від інших стрічок Романа Поланскі "Піаніст" (2002) і "Привид" (2010): талановито, цікаво, але не до серця. Бо надто похмуро і песимістично. Але, принаймні у "Різні" є міжрядкова іронія, що згладжує депресивний ефект.

А ще чомусь захотілося передивитися радянський "Гараж" (1979)... :)

Суб’єктивне враження:: 4+/5.

Недоторкані, Intouchables, 2011

Останнім часом мені щастило на добрі фільми, темою яких була дружба. Одною з таких чудових стрічок є «Недоторкані» (2012). В основі сюжету покладено стосунки паралізованого французького багатія і його санітара, афроамериканського хлопця з передмісць Парижу. Найбільш зворушливим є те, що матеріал для кіно взято із реальної історії. Справжніх героїв глядач може побачити в останні хвилини перегляду.

За наполяганням прототипу фільм не було перетворено на драму, а до самої побудови сюжету творці фільму підійшли з великою дозою гумору. Бо ніщо так не відвертає уваги від людської трагедії, як надмірне видушування сльози в стилі Ольги Герасимюк.

Потішив комічний момент, який торкнувся питання суті сучасного художнього мистецтва. Дивіться, Вам сподобається. Як і фільм, в цілому.

Резюме: хороший фільм, придатий для спільного перегляду.

Суб’єктивне враження: 5/5.

Парасоля на кожен дощ, Людмила Тарнашинська

Переглянути збірку оповідань Людмили Тарнашинської мені було надзвичайно цікаво. Інтрига була наступною: яким є літературний талант відомого і «дуже серйозного» літературного критика.

Людмила Тарнашинська належить до такого незрозумілого мені покоління жінок, найактивніше життя яких припало на кінець 80-х – початок 90-х рр. минулого століття. Між рядків оповідань пані Тарнашинської вгадуються спільні риси світогляду із такими письменницями, як Євгенія Кононенко і Людмила Таран та інші.

Об’єднує їх передусім розчарування у чоловіках і у можливості успішних стосунків між чоловіком та жінкою. Перепитії взаємин неодмінно відбуваються на тлі голодного побуту.

Тексти також пронизані якимсь відштовхуючим почуттям безвиході і замкненого простору. Ніби й немає виходу, немає альтернатив, чи можливостей іншого способу життя. Одна сіра буденщина.

Це вихолощений світ людей, які зосереджені на матеріальному світі, навіть якщо вони причетні до літератури, науки, мистецтва.

Все це забезпечує своєрідний депресивний післясмак, про який я говорила ще описуючи свої враження від збірки Євгенії Кононенко.

На жаль, якщо оповідання пані Кононенко всупереч цьому всьому все-таки цікаво читати, то творчість Тарнашинської, на мій погляд, значно слабша.

Л. Тарнашинська. Парасоля на кожен дощ. – К.: Неопалима купина, 2008.

Суб’єктивне враження: 3/5.

Мистецтво кохати, L'art d'aimer, 2011

Вже традиційними стали фільми, у яких паралельно розгортається кілька сюжетних ліній. І здається, чи не найкращим, на мою думку, серед них є французький фільм "Мистецтво кохати" (2011).

Серед головних його переваг: цікавий сценарій і неперевершена іронія. 

До того ж, якщо інші комедійні мелодрамки призначені майже виключно для жіночої аудиторії, то в цьому випадку, думаю, задоволення отримають і чоловіки.

Адже головні події розгортаються не навколо кохання, а навколо пікантних ситуацій, пов'язаних із інтимними стосунками. 

Якщо головні герої й рефлексують, то це не створює обтяжливої для чоловічої психіки драматичної атмосфери, а слугує для побудови цікавих діалогів, сповнених гумору.

Втім, той, хто серйозно цікавиться психологією міжстатевих стосунків, помітить, що з цього фільму глядач насправді мало дізнається про "мистецтво кохати". Головні герої - є продуктом західного світу, який пережив Фройда, сексуальну революцію і емансипацію. Тепер вони нібито абсолютно вільні і створюють видимість практики "вільного кохання". Це кумедно конфронтує із глибинними потребами психіки. Звідси - їх часом нелогічна, просто вбивча для власної психіки і для стосунків поведінка.

Але це все - між рядків.

Якщо абстрагуватися  - просто дуже дотепна мила комедія.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Резюме: кіно дивитися для покращення настрою, придатне для використання вдвох. 

Застереження у застосуванні: не копіювати шаблонів поведінки. :)

Зберігайте спокій :)

Хто відгадає, звідки цей уривок? :)

Майк і Моллі, Mike & Molly, 2010

Щойно подивилася першу серію серіалу "Майк і Моллі" (2010). Почитавши описи до фільму і рецензії, я вже знала, що загальна атмосфера буде доброю, а гумор без надмірних пошлостей. Таке рідко трапляється останнім часом. Отже, я вирішила спробувати.

Сюжет крутиться навколо любовних стосунків поліцейського Майка і вчительки початкових класів Моллі. Їх знайомство відбулося на зібранні анонімних ненажер. І велика частка жартів  присвячена темі надмірної ваги.

Ще не знаю, чи зависну на цьому серіалі, але початок досить симпатичний.

Оскільки я навчилася вирізати куски із фільмів (гіп-гіп-ура), подаю один із уривків, які мені сподобалися. ;))