Місто з химерами, Олесь Ільченко

Що найбільше вражає після прочитання роману Олеся Ільченка "Місто з химерами" - це те, як взагалі письменнику вдалося із реальних фактів сконструювати таку цікавезну й міцну містичну основу своєї історії. Відтак і найбільша заслуга цієї книжки - це те, що вона спонукає взяти її до рук і вирушити старою частиною Києва, щоб наочно переконатися у тому, що пише письменник, щоб більше дізнатися про історію міста.

І, власне, саме іпостась Олеся Ільченка як києвознавця найвиразніше проступає із сторінок "Міста з химерами". Тут письменник проробив величезну роботу із історичними джерелами. 

Читач дізнається не тільки про дещо з біографії екстравагантного архітектора і справді цікавої особистості - Владислава Городецького, а й зустріне таких відомих історичних особистостей як Олена  Пчілка, Леся Українка, Іван Франко, Вікентій Хвойка, а також познайомиться із історією багатьох архітектурних споруд. 

Дивовижно, наскільки саме життя може бути набагато цікавішим за найвіртуознішу вигадку.

Характерно, що вже у цьому романі бачимо, як проступають обриси наступної книжки автора - його скандальної некрофільської "Моєї коханої К'яри". Спільним у цих двох, таких  різних, творах є інтерес до не стільки містичної, як до темної, "диявольської", сторони душі людини.

Чого мені не вистачало - це міцної психологічної складової. Попри те, що головний герой страждає від нав'язливої ідеї фікс і страшних сновидінь, ми нічого не дізнаємося про нього, як про особистість. Такими ж безликими, позбавленими індивідуальних особливостей, здаються двоє студентів, які у другій сюжетній лінії досліджують загадку Городецького. Ці двоє юнаків, попри декоративне використання сленгу, більше скидаються на чемних підлітків із добропорядних книжок, ніж на реальних студентів із плоті і крові.

Відтак дещо надуманими і штучними видаються більшість діалогів книжки.

Попри ці недоліки десь під кінець усієї історії пазл складається і формує загалом позитивне враження про книжку.

Сам роман досить таки цнотливий, тому його можна рекомендувати як дорослим, так і дітям, усім, кому цікава історія Києва.

Лєтючий сміттєвоз, Марина Гримич

"Лєтючий сміттєвоз" Марини Гримич - це книжка, яка спровокувала у мого внутрішнього цензора нервову гикавку. Правда завжди вражає. А поважна доктор наук і письменниця-хуліганка  наважилася написати надзвичайно нетипову для української підліткової літератури річ. Про справжніх живих тінейджерів, у яких серед улюблених слів "урод" - ще лагідненьке. І це враховуючи те, що вони, як і герої цієї історії, можуть бути насправді дуже інтелектуальними хлопчиками із дуже інтелігентних сімей.

Головним героєм "Лєтючого сміттєвоза" є підліток Данило, який має чудернацьке таємне зацікавлення сміттям. Він переживає сюрреалістичні пригоди у стилі "треш" разом із своїм розмовляючим псом і другом-французом. Їхні дрібні авантюри і фантасмогоричні пригоди приправлені вбивчою іронією і сленговими словечками. Дуже влучно і тонко (скоріше між рядками, ніж у описі зовнішніх подій) описано психологічну атмосферу підліткового бунтарства і народження маскулінності.

Утім, за брутальною формою заховано багато смислів: прихованих і таких, що лежать просто на поверхні.

Для кого? Для підлітків і тільки для сміливих батьків.

Люцифер, Lucifer, 2016

У 2016 році вийшов ще один серіал, який дуже влучно описує Тінь. Це "Люцифер". Перший сезон вже завершено, анонсовано другий.

Сюжет досить таки банальний і будується навколо детективних розслідувань. Єдина особливість: симпатичній поліціянтці допомогає у роботі сам Люцифер, який знудився в Пеклі і вирішив деякий час пожити у Лос-Анджелесі.

Отже, Люцифер Морнінгстар. Це симпатичний чоловік, який любить секс, наркотики і рок-н-рол. Головне для нього - щоб було цікаво, відчувати смак життя.

Для нього немає табу, чи моралі, а в його арсеналі досить таки бідненьких суперздатностей основною є - за допомогою чогось схожого на гіпноз витягувати з людей правду, чого вони насправді хочуть.

Головний конфлікт його життя, звісно ж - з Батьком. Ось так просто за підручником. СуперЕго, яке гнобить бажання несвідомого, утворюючи Тінь. Або ж класика батьківсько-дитячих взаємин.

І, так, у Люцифера є свій психотерапевт, яка, щоправда, не дотримується кодексу і спокушається своїм клієнтом...

Загалом, серіал чудовий, іронічний і легкий, без надмірної демонізації і нагнітання хоррору.

Рекомендую Смайлик «smile

Страшні казки, Penny Dreadful, 2014-

Трішки про зло в масовій культурі. Є такий серіал "Страшні казки". 

Однією із головних героїв є Ванесса Айвз (Ева Грін) - медіум. Її життя - це класика взаємин із власною Тінню. 

Вона походила з католицької, глибоко віруючої сім'ї. Коли Ванесса була підлітком, побачила сексуальну сцену за участю матері і друга сім'ї.

Пізніше вона переспала із нареченим своєї подруги, що, по суті, зруйнувало життя двох сімей. Сама ж Ванесса на довгий час випадає із життя, зазнаючи нападів невідомого походження (звісно, за логікою оповіді - містичного).

А, по суті, це реалізація потужної сексуальності, витісненої католицьким вихованням, соромом і величезним почуттям провини.

Не випадково, другий тривалий період "одержимості" настане тоді, коли Ванесса відпустить на волю свою сексуальність із іншим головним героєм серіалу - Доріаном Греєм...

Цікаво також те, що в моменти своєї "одержимості Дияволом" Ванесса говорить нібито його голосом правду - таку інформацію, яку інші хотіли б приховати не тільки від сторонніх, а й від самого себе.

Одержимість згідно історії стає не тільки хворобою, а й дає велику силу. І так наша Тінь - є потужним життєвим ресурсом.

Saint Porno, історія про кіно і тіло, Богдан Логвиненко

Я дуже втішена, що мої передбачення щодо появи українських письменників-блогерів здійснюються. :) Ще кілька років тому на своїх лекціях з укрсучліту, торкаючись тенденцій в літературі, я мусила наводити приклади сусідніх держав.

Богдан Логвиненко із книжкою "Saint Porno" зробив до того ж крок вперед, адже блогери часто лінуються і видають паперову версію своїх постів. А тут ми маємо оригінальну історію української порноакторки.

Звісно, знавці можуть мені заперечити і вказати на той факт, що Богдан Логвиненко писав ще й до мандрівного блогу і був культурним менеджером. Ок. Але чи мав би він без популярності в мережі друге місце у ТОП 10 Книгарні "Є"?

Сама історія порноакторки приємно розширює теми укрсучліту. Щоправда, у той бік, який цнотливі народники воліли б не показувати. 

Але парадокс у тому, що історія сама по собі не така вже й провокативна, не така вже й шокуюча чи непристойна, як того можна було б очікувати. Вона скоріше про альтернативний спосіб життя і пошуки себе, ніж про "полуничку".

І справді, попри те, що головна героїня ділиться своїми думками і шокуючими деталями свого способу життя, вона не відкривається повністю перед читачем. І це відчутно.

Післясмак досить таки дивний: з одного боку, легко читається, з іншого, - я не можу точно сформулювати, навіщо я  прочитала цю книжку і що від неї отримала. Дуже повітряний післясмак...

Маша або постфашизм, Ярослав Мельник

Новий роман Ярослава Мельника я чекала з нетерпінням, адже його "Далекий простір" надзвичайно вразив мене, настільки, що цю книжку вже два роки я рекомендую під час своїх лекцій у своєму списку ТОП 10 укрсучліту.

"Маша або постфашизм" знову занурює читача в антиутопічний світ майбутнього. Якщо у "Далекому просторі" - це було суспільство сліпих, де зряча людина вважалася хворою, то у новому романі ми бачимо світ, економіка якого цілком базується на використанні "сторів". Ці "тварини" нічим не відрізняються зовнішньо від людей, але їм свого часу не дали розвинутися розумово.Таким чином "стори" - це, по суті, люди-Мауглі, виховані щоправда, не в джунглях, а в хліві.

Все починається з того, коли у головного героя, звичайнісінького фермера, пробуджуються співчуття і любов до однієї з "сторів" - Маші.

З художньої точки зору в мене до автора претензій майже немає. Історію я ковтнула за пів дня. Кілька шматків "уривків із преси Рейху" здалися мені надто розтягнутими, хоча загалом вони вдало показують трансформацію політичної свідомості держави перед загрозою змін: від повної свободи думки і відсутності каральних органів до приходу до влади консервативних і войовниче налаштованих діячів.

Маючи змогу порівнювати вже два романи автора, мушу констатувати, що письменник, все-таки, як правило, пише все життя одну книжку. Ось і тут ми знаходимо спільне: знову антиутопічний світ невігласів, знову головний герой по-своєму "прозріває", знову частина роману буде присвячена саме внутрішнім змінам головного героя, а друга - його втечі, знову фінал, де ми разом із головним героєм стоїмо на порозі нового світу, але що він нам принесе - не зрозуміло.

І знову, герой не сильно розуміє, що йому потрібно від життя.

Ну, і як же без проблем із жінками. Хочу відразу сказати, що ніякого кохання між Дмитром і Машею я не побачила. Невдаха-фермер-журналіст просто не вміє будувати стосунки із людьми, а надто із жінками, а душевну близькість заміняє фізичною. Головному герою насправді глибоко байдуже до Маші, до того, хто вона, чого хоче, а те, що вона може "олюднюватися", тобто ставати особистістю, сприймається ним як загроза їхнім стосункам.

Я маю звичку, не затримувати прочитані книжки у себе, а віддавати знайомим-колегам для читання. Цей же роман, боюся, не зможу так тиражувати на роботі, адже він провокує і шокує через сцени людоїдства, убивств й безкінечні-безкінечні випорожнення-випорожнення.

Щодо останнього, то хочеться запитати, чи не вирішував письменник при цьому якісь внутрішні свої комплекси із раннього дитинства, бо тварини набагато охайніші за "сторів", описаних у книжці. Тут бачимо багато паралелей із свиньми. Так от, хто знає, вони, якщо дати їм достатньо простору для життя, гадять в окреме місце, сплять в іншому, їдять також. 

Згадайте також  котів, які безкінечно вилизуються.

Або ж візьмемо для прикладу народи, які знаходяться на племінному рівні розвитку. Вони дуже велику увагу приділяють своєму зовнішньому вигляду! Навіть якщо мають дещо специфічне, як на "цивілізованих" людей уявлення про красу.

Одним словом, щоб лайна не було аж так забагато, можливо, автору слід було б почитати щось на тему поведінки тварин.

Книжка може сподобатися вегетаріанцям, дуже дотепно проведено паралель між українськими традиціями заколювання свиней і культу сала.

Основна ідеологічна лінія викликала у мене суперечливі відчуття. Дяка письменнику за поставлене запитання, але мені тут було надто багато моралізаторства і популізму. Власне, революціонери мали настільки непривабливий вигляд для мене, що мимоволі  я починала симпатизувати "людожерам"...

Як бачите, роман неоднозначний і породжує дуже багато протирічивих думок. Бажання думати і сперечатися з автором. Чим книжка і цінна для нашого маленького болітця укрсучліту, де рідко з'являються такі нетипові "інакші" речі.

Тому мій вердикт: 5/5.