Новий роман Ярослава Мельника я чекала з нетерпінням, адже його "Далекий простір" надзвичайно вразив мене, настільки, що цю книжку вже два роки я рекомендую під час своїх лекцій у своєму списку ТОП 10 укрсучліту.
"Маша або постфашизм" знову занурює читача в антиутопічний світ майбутнього. Якщо у "Далекому просторі" - це було суспільство сліпих, де зряча людина вважалася хворою, то у новому романі ми бачимо світ, економіка якого цілком базується на використанні "сторів". Ці "тварини" нічим не відрізняються зовнішньо від людей, але їм свого часу не дали розвинутися розумово.Таким чином "стори" - це, по суті, люди-Мауглі, виховані щоправда, не в джунглях, а в хліві.
Все починається з того, коли у головного героя, звичайнісінького фермера, пробуджуються співчуття і любов до однієї з "сторів" - Маші.
З художньої точки зору в мене до автора претензій майже немає. Історію я ковтнула за пів дня. Кілька шматків "уривків із преси Рейху" здалися мені надто розтягнутими, хоча загалом вони вдало показують трансформацію політичної свідомості держави перед загрозою змін: від повної свободи думки і відсутності каральних органів до приходу до влади консервативних і войовниче налаштованих діячів.
Маючи змогу порівнювати вже два романи автора, мушу констатувати, що письменник, все-таки, як правило, пише все життя одну книжку. Ось і тут ми знаходимо спільне: знову антиутопічний світ невігласів, знову головний герой по-своєму "прозріває", знову частина роману буде присвячена саме внутрішнім змінам головного героя, а друга - його втечі, знову фінал, де ми разом із головним героєм стоїмо на порозі нового світу, але що він нам принесе - не зрозуміло.
І знову, герой не сильно розуміє, що йому потрібно від життя.
Ну, і як же без проблем із жінками. Хочу відразу сказати, що ніякого кохання між Дмитром і Машею я не побачила. Невдаха-фермер-журналіст просто не вміє будувати стосунки із людьми, а надто із жінками, а душевну близькість заміняє фізичною. Головному герою насправді глибоко байдуже до Маші, до того, хто вона, чого хоче, а те, що вона може "олюднюватися", тобто ставати особистістю, сприймається ним як загроза їхнім стосункам.
Я маю звичку, не затримувати прочитані книжки у себе, а віддавати знайомим-колегам для читання. Цей же роман, боюся, не зможу так тиражувати на роботі, адже він провокує і шокує через сцени людоїдства, убивств й безкінечні-безкінечні випорожнення-випорожнення.
Щодо останнього, то хочеться запитати, чи не вирішував письменник при цьому якісь внутрішні свої комплекси із раннього дитинства, бо тварини набагато охайніші за "сторів", описаних у книжці. Тут бачимо багато паралелей із свиньми. Так от, хто знає, вони, якщо дати їм достатньо простору для життя, гадять в окреме місце, сплять в іншому, їдять також.
Згадайте також котів, які безкінечно вилизуються.
Або ж візьмемо для прикладу народи, які знаходяться на племінному рівні розвитку. Вони дуже велику увагу приділяють своєму зовнішньому вигляду! Навіть якщо мають дещо специфічне, як на "цивілізованих" людей уявлення про красу.
Одним словом, щоб лайна не було аж так забагато, можливо, автору слід було б почитати щось на тему поведінки тварин.
Книжка може сподобатися вегетаріанцям, дуже дотепно проведено паралель між українськими традиціями заколювання свиней і культу сала.
Основна ідеологічна лінія викликала у мене суперечливі відчуття. Дяка письменнику за поставлене запитання, але мені тут було надто багато моралізаторства і популізму. Власне, революціонери мали настільки непривабливий вигляд для мене, що мимоволі я починала симпатизувати "людожерам"...
Як бачите, роман неоднозначний і породжує дуже багато протирічивих думок. Бажання думати і сперечатися з автором. Чим книжка і цінна для нашого маленького болітця укрсучліту, де рідко з'являються такі нетипові "інакші" речі.
Тому мій вердикт: 5/5.
Немає коментарів:
Дописати коментар