Зізнаюся, я з
великим нетерпінням очікувала на третій роман Вікторії Гранецької. Надто мені
сподобалася її книга «Тіло ТМ». Але це марна справа – очікувати від цієї
письменниці повторення подібних емоцій і
переживань, бо кожного разу вона трохи різна. Що-що , а звинуватити її у
серіальності творів не можна.
Так повелося, що
я охоче передаю книги, які прочитала, далі, як правило своїм колегам. Навіть,
книги, які викликали у мене суперечливі емоції, такі як «Рабині й друзі пані
Векли» Олега Полякова, «Коли прокинешся» Ольги Деркачової, «Роман з містом»
Світлани Горбань і Наталі Лапіної, - знайшли своїх палких прихильниць, і
продовжують завойовувати нових читачів. А ось що робити з книжками Вікторії
Гранецької – я не знаю. Довго мучилася із «Тілом ТМ», щоб знайти людину з
міцною психікою, але то були ще не жахи… Справжні жахи – це історія про
маленьку дитину, яка балансує на межі життя і смерті!
Отже, книга
«Щасливий» розповідає про подружню пару – азербайджанця Юсіфа й українку Олесю,
третя дитина яких народжується хворою. Коли більшість лікарів стверджують, що
хлопчик не має шансів одужати, його молоді батьки продовжують боротися за його
життя. І так триста сторінок… Та ще й з огляду на те, що, за твердженням
авторки, історія базується на реальних подіях.
І ось ця реальна
історія була для мене головним позитивом і негативом самого тексту, написаного,
безумовно, професійно. З одного боку, глибоко суб’єктивна історія зачіпала за
живе, вивертала нутрощі, змушувала співчувати, зворушуватися, а інколи й до
сліз. З іншого боку, ось ця суб’єктивність, пристрасне ставлення до головних
героїв, бажання в будь-яку ціну подати їх мало не ідеальними, погано впливала
на художню якість тексту, який набував форми чистої жіночої мелодрами. Де
внутрішня боротьба між добром і злом, де конфлікт демонів і ангелів, де
подвійне дно, де відсторонена цинічна похмурість? – хотілося мені вигукнути в
ностальгії за «Тілом ТМ» На жаль, письменниця стала безсоромно доброю, а часом
у тексті з’являлися навіть проповідницькі нотки…
Утім, Вікторії
Гранецькій вдалося зачепити низку дуже цікавих тем: міжетнічних шлюбів й війни
в Нагірному Карабаху. Це дуже важливо, адже дозволяє пересічному українцю, який
звик цікавитися тільки тим, що відбувається в Україні, подивитися на інший
світ, на чужий біль.
Менш вдалою, мені
видалася, спроба вплести в історію рідне місто письменниці – Вінницю. Якщо
напружено стежиш за життям помираючого хлопчика, а на наступній сторінці
мимоволі потрапляєш на екскурсію містом, то отримуєш враження як від холодного
душу. Хоча сама спроба цікава, бо не так багато міст добре вписані у
літературу: є Київ і Львів, також Ужгород, Житомир, Бердичів (Харків? – не
фанатка Жадана, тому говорити нічого не буду)… а ось Вінниці взагалі не
пригадую.
У чому
письменниця навдивовижу послідовна – це у неодмінній містичній складовій своїх
романів. У «Щасливому» - ця частина стала окрасою роману, дуже романтичною і
зворушливою. І не хай весь літературнокритичний маскулінний світ зачекає, бо це
було дуже гарно (я вже вживала слово «романтично»? – шкода…).
У підсумку я
гублюся, кому можна порадити книгу. Точно не Кокотюсі. Від такої дози кохання і
мелодрами, Україна може втратити передчасно великого детективіста. Скоріше за
все, книга буде близька жінкам, матерям, але (!) з міцною психікою. Роман дуже
і дуже болючий. Категорично не раджу читати вагітним.
