Капітан Фантастік, Captain Fantastic, 2016

"Ой, в лісі, лісі темному..." живе родина хіппі. Головою сім'ї є авторитарний батько, який виховує своїх шестеро дітей за власноруч розробленими принципами: це не гірша, як в морських котиків, фізична підготовка, шкільне навчання, яке дозволяє старшому сину з легкістю поступити до найкращих вузів країни, це також особливі сімейні урочистості, де навіть найменша донька отримує особисту холодну зброю в подарунок.

І ще одне, батько цього дивовижного сімейства ніколи не каже своїм дітям неправди.

А де ж мама? А мама, не витримавши такого життя, сходить з розуму і накладає на себе руки. Звісно, дід звинувачує в усьому свого зятя-дивака й на гарматний вистріл не збирається його підпускати до церемонії поховання.

Але  що робити, якщо мама, як переконана лівачка і буддистка, заповіла себе кремувати й змити попіл у громадській вбиральні?

Фільм, як бачимо, провокативний і здатний полоскотати нерви обивателю й консерватору. І справді, він ставить дуже цікаві запитання: як "правильно" виховувати дітей? наскільки ефективною є загальноприйнята система  виховання і шкільної освіти? який спосіб життя є "правильним"?

Найцікавіше, що ми не можемо однозначно стати на позицію дивакуватої сімейки, попри її безумовні переваги супроти бляклих і невиразних постатей консерваторів. І справа не у моїй традиційній антипатії до ліваків і комуністів. Що перше кидається в очі, це те, що, ігноруючи емоційну складову виховання, головний герой, по суті, у своїй сім'ї будує маленьку модель тоталітарної держави. 

Окрім того, мусимо замислитися, а що то за звір такий "реальне життя", до якого ми маємо готувати своїх дітей? Найопуклішим прикладом є ситуація, коли талановитий старший син головного героя виявляється абсолютно безпорадним у стосунках із дівчиною, бо про таке він читав лише у книгах. Але ж, якщо подивитися ширше, то загалом ці діти, які виросли в лісі й здатні в дощ залізти на вертикальну скелю, або ж у восьмирічному віці цитувати Біль про права, абсолютно не адаптовані до того, щоб виживати у сучасному соціумі. 

Але наскільки підготовленими є діти, виплекані у традиційній сім'ї, яку ми бачимо на прикладі родини сестри головного героя? Діти, яких налигачем затягують у школу, з якої вони і не думають приносити якісь знання. Діти, від яких батьки ховають правду життя (але за повноліття несподівано попросять самостійності). Діти, занурені у віртуальний світ гаджетів і комп'ютерних ігор...

Одним словом, фільм неоднозначний, спонукає до роздумів. І це добре.

50/50, 2011

Жив собі журналіст Адам. І, як всі порядні американці, любив побігати. І як відповідальний молодий чоловік, коли в нього заболіла спина, вирушив до лікаря. 

А тут виявляється, що у нього - рак і шанси вижити 50 на 50...

Адам цілком звичайний герой. Ходить на роботу, має подружку-художницю, уникає розмов із гіперопікаючою матір'ю. І, як звичайна людина, він не буде, як це часто буває в таких фільмах про помираючих, віднаходити якісь аж надто глибокі сенси у житті, чи кардинально змінювати свій спосіб існування, не спіткає його й якесь феєричне кохання. Одним словом, це комедія-драма про звичайного ракового хворого.

Фільм напрочуд психологічний. І той факт, що на Адама не спускається просвітлення, не заперечує того, що головний герой все-таки робить свої маленькі відкриття про себе, своє життя і своє оточення.

Ось щодо людей навколо, то фільм тут себе показав найкраще. Бо люди навколо - вони... просто люди. І вони мають паскудну властивість бути недосконалими. Прагнуть впоратися, підтримати і самому вигребти на поверхню, і не всім це вдається. Боюся, що у більшості по-своєму не вдається. 

Я не знаю, як іншим глядачам, але сам фільм мені був дуже болючим. Ці суперечності спілкування між людьми різали по живому. Тому комедійною складовою, надто виконаною у класичному американському стилі, я не змогла насолодитися.

Як бонус до фільму - сюжет із відвідуванням Адамом психолога. 24-річна докторантка - це блискучий зразок психолога-початківця, у якої багато теоретичних знань і невпевненості в собі, і надто мало практичного досвіду. Вона ще намагається порятувати кожного, має труднощі із встановленням особистих меж і недопущенням сексуальних контактів із клієнтами. 

Таким чином, у її роботі мало показано психологічної практики, але ось робоче повсякдення змальовано тонко і влучно.

Дім дивних дітей, Ренсом Ріггз

Те, що я все-таки прочитала цю книжку зумовлено, в основному, двома факторами:

- мене зацікавив трейлер фільму, який скоро з'явиться на екранах, з неймовірною містичною Евою Ґрін;

- я мала паперову версію книжки. Це якось дисциплінує.

Це якщо відразу висловити основну думку рецензії.

Ідея сюжету, м'яко кажучи, не нова.

Головний герой - класичний підліток-невдаха. Навіть наявність повної сім'ї й достатку не рятує ситуації. Звісно, його драматичний конфлікт із світом і собою ще більше загострюється, коли за дивних обставин помирає його дід.

Не новою є й історія про будинок, де живуть діти з надздібностями, куди врешті-решт (ой, як не скоро) потрапляє хлопець.

Певно, з книг та фільмів з таким сюжетом можна скласти окрему бібліотеку, а також написати солідну дисертацію.

Але насправді я не вважаю вторинність злом. Інколи хочеться прочитати щось "таке", але в новому виконанні. Або ж подивитися чергову мелодраму, де з перших хвилин знаєш, яким хепі-ендом все скінчиться.

Справа в іншому. Насамперед історія Ренсома Ріггза має присмак механічно сконтруйованої, що підкріплюється тим, що в своїй оповіді він опирається на автентичні "дивні" фотографії. Ну, фішка. Ну, вигадка. Ну і?

Також сама дія розвивається надміру затягнуто. Це могло б себе виправдати, якби це йшло на користь створення особливої атмосфери. Але ж ні. Окрім загального гнітючого присмаку механічного світу, в якому досить-таки незатишно знаходитися, я нічого не відчула.

В той же час автора абсолютним нездарою теж не назвеш. Історія тримається докупи й попри вторинність сюжету все-таки має свій почерк. Було кілька захопливих моментів, на одному з яких я навіть мало не пропустила свою зупинку метро.

Думаю, попри моє "фе" книжка все-таки припаде до душі тим, хто свого часу полюбляв Гаррі Поттера (не читала, не моє).

А екранізацію дивитися буду. Судячи з трейлеру, вона обіцяє бути видовищною й мати суттєві відмінності від оригіналу.

Дівчина з перловою сережкою, Трейсі Шевальє

У пам'яті зринає фраза із спогадів Хемінгуея, коли він казав про Фіцджеральда. Не можу пригадати точні слова, але зміст такий, що автор "Великого Гетсбі" мав вигляд того, хто знав, що написав справді хороший роман. Мені здається, що це дуже пасує письменниці Трейсі Шевальє та її книзі "Дівчина з перловою сережкою".

Хто дивився екранізацію із Коліном Фертом і Скарлет Йохансон, пам'ятає загальний сюжет історії: молоду дівчину наймає родина художника Яна Вермеєра, який пише з неї всесвітньовідому картину "Дівчина з перловою сережкою". Попри те, що фільм і роман різняться за деякими деталями,  дивовижно, як творцям фільму вдалося дуже влучно передати загальну атмосферу книги з її специфічною інтровертованістю Ґріт, головної героїні.

Також і письменниці в своєму романі вдалося багато, що не можна не дивуватися її вправності. В першу чергу, це, звісно, добре скраяне єдине полотно сюжету. Вона описує досить таки звичайне повсякденне життя служниці Нідерландів XVII століття, але так добре, що читач не має шансів занудьгувати.

Історичне тло вплітається органічно й ненав'язливо. Жодна деталь не вибивається, як то часто буває в історичних романах, коли щось вставляється тільки заради диковинки, притаманній певному історичному часу.

Історія змушує задуматися над становищем жінки у жорстко стратифікованому суспільстві, де ідея "соціальних ліфтів" не була можливою, в принципі. Спостерігаючи за життям Ґріт, бачимо що вона має хист до мистецтва, вона значно глибша, спостережливіша й розумніша за свою господиню, яка тільки й вміє, що народжувати дітей. Але у Ґріт немає шансів реалізувати свою "американську мрію", в Нідерландах XVII століття такого ще не знали...

Що важливо, що це болюче питання письменниця порушує не через дидактичні феміністичні настанови й гасла, не через нетипові сюжети для історичної доби, чи творення героїні, яка б більше відповідала ХХІ століттю. Ні, Трейсі Шевальє вистачило тактовності, щоб вишукано накреслити цю проблему ледь помітним штрих-пунктиром.

Так само вправно вона розкриває психологічну складову роману. Мене навіть не напружило те, що доводить до сказу в інших книгах - дещо однобокий погляд на умовно негативних персонажів - дружину Вермеєра Катарину та його доньку Корнелію. В історії, яка оповідається від "я-особи" це терпимо. А от загалом психологічна складова феєрична. Блискуче передано ту напругу великого будинку, де живуть люди, які бояться один одного, до того ж скуті соціальними умовностями. Там, де є місце недомовкам, брехні й маніпуляціям, там неодмінно все закінчиться вибухово і чимось негарним.

Найкумедніше, що історія в своїй суті проста - як непросто жити під одним дахом великій сім'ї із гарненькими служницями, надто якщо служниця розуміє справу чоловіка краще за дружину. На сучасний лад це було б щось про багатого бізнесмена, багатодітну домогосподарку і розумну секретарку з провінції.

І насамкінець - ця книга дуже еротична, наповнена ледь усвідомленими бажаннями й внутрішніми пристрастями, які майже ніколи не виходять на поверхню.

Сніданок у Тіффані, Трумен Капоте

Книга, по якій проїхалося моє СуперЕго.

Дивуюся кожного разу, коли співрозмовник говорить, що не чув про "Сніданок у Тіффані". Хто не бачив екранізації 1961 року з Одрі Хепберн у головній ролі? Здається, це вже класика.

І дивно писати свої враження про класику, але буду. Адже критичне сприйняття і власна думка актуальні саме тоді, коли йдеться про якісь загальновизнані стандарти.

Отже, Він і Вона. Ми, здається, так і не дізнаємося, як звали головного героя, від особи якого ведеться оповідь. Вона буде його деякий час називати Фредом, як її брата, солдата, який на час оповіді воює на фронтах Другої світової війни.

Вона - це Голлі Голайтлі, куртизанка. Її минуле оповите туманом й легендами. Живе за кошти прихильників, які дають їй щось на вбиральню й таксі. Живе сьогоднішнім днем, а на візитівці пише, що вона "подорожує". І справді філософія Голлі проста - вона в очікуванні багатого життя, в якому матиме свій затишний розкішний куточок, а до того часу вона не буде прив'язуватися, розпаковувати чемодани, давати коту ім'я.

Попри те, що Голлі зачаровує головного героя, мені вона, як особистість, не видалася аж такою привабливою. Це досить примітивна малоосвічена дівчина, егоїстична, яка керується власною вигодою і боїться відповідальності. Вражає її здатність до самообману. Вона не просто не розуміє деяких ситуацій і речей, а не хоче розуміти.

Нічим не кращий і головний герой. Письменник-початківець. Невдаха, який займає у житті позицію спостерігача. На його очах розгортається драма дівчини, яка йому подобається. Але він не буде робити абсолютно нічогісінько, щоб поборотися за її прихильність.

Одним словом, для мене це абсолютно не романтична книга. Навпаки, болюча. Про ту частину людської особистості, яка не є надто приємною. Вона інфантильна, недолюблена, пасивна, перебуває у пошуку джерела вічної і безумовної любові, а тіло прагне до затишку і комфроту будь-якою ціною. Вона надзвичайно аморальна й егоїстична. І вражаюче вразлива. В цій темній частині людської особистості почуваєшся безпорадним й розгубленим. Тут поховані наші мрії й ілюзії, які в реальному житті ніколи не збуваються.

Водночас, мені здається, що не переведуться такі сюжети, де чоловіки будуть закохуватися у таких інфантильних жінок. Адже вони відкривають їм двері у вигадане ідилічне дитинство: де життя - свято, де можна робити те, що хочеться, де можна уповні насолоджуватися свободою і безвідповідальністю. 

За загальною атмосферою книга мені нагадала роман "Великий Гетсбі" й фільм "Солодкий листопад" (саме настроєм, не сюжетом). 

P.S. До речі, як здебільшого буває, книжка не має такого романтичного хепі-енду, як у фільмі.

Звіринець, Zoo, 2015

Серіальне літо закінчується, осінь починається. На черзі серіал 2015 року, де вже майже знято два сезони й продовжено на третій. Це "Звіринець".

Його ідея стара-нова-модифікована: тварини вирішують, що досить з них знущатися і піднімають бунт проти людей. Спершу це має вигляд поодиноких сплесків агресивності, але поступово все переростає у всепланетну пандемію. Гурт людей, які одні з перших запідозрили щось нехороше, об'єднуються... ну, ви зрозуміли, для того, щоб врятувати світ.

Звісно, не обійшлося без мутацій. І, на жаль, без злої корпорації і продажних урядів, які не розуміють наслідки своїх дій. (Не люблю цю тему).

Сама енергетика серіалу подібна до того, як все розвивалося у "Темній матерії": динамічний й цілісний перший сезон і трохи розбалансований другий. У "Звіринці" є суттєвий мінус, як на мене, найгірша серія - це фінал першого сезону. Абсолютно дивний часовий розрив, коли творці серіалу чомусь вирішили не показувати найцікавіше - як саме приходив апокаліпсис у життя звичайних людей. Таким чином на початок останньої серії сезону ми опиняємося у зовсім іншій реальності, що трохи, м'яко кажучи, вибиває з ритму.

У другому сезоні розбалансування відбувається від поглиблення дії за рахунок посилення самої мутації. З одного боку, це добре. У серіалах попередньої епохи роками нічого не змінювалося. Це було герметично і протиприродно. Але не всім серіалам зараз вдається не впасти в повний абсурд, коли вони показують, а "що буде, якщо все зміниться".

Утім, щодо "Звіринця", як і в "Темної матерії" є ще надії на хороший другий сезон (тут я подивилася поки три серії), попри дивних франкенштейнів і незрозумілу лінію із журналісткою, яка блукає по лісах Канади.

У цілому, хороший серіал для осені, коли хочеться сидіти вдома й спостерігати за тим, як тваринки беруть сатисфакцію за свої кривди й знищують людство.