середу, 15 лютого 2012 р.

Прекрасний "принц", Geek Charming, 2011

Дія фільму "Прекрасний "принц" (2011) відбувається у старших класах школи. Ділан Шоунфілд претендує на звання "Принцеси весни". На заваді її перемозі стає не тільки запекла конкуренція, а й її власна пиха і самозакоханість.

Випадок зіштовхує дівчину із "непопулярним" хлопцем, Джошем Роузеном, який пропонує зняти фільм про феномен її популярності. 
Здається, угода може бути взаємовигідною, якщо обоє переборють взаємну антипатію.

Ну, що ж - маємо зразок класичної молодіжної комедії для усіх, хто знаходиться у ранзі старшокласника, чи студента. Або ж того, хто ще морально не виріс із цього віку. Кохання, дружба, добрі вічні цінності, романтика - все присутнє у тому розмірі, що дає можливість поліпшити настрій. Особливо самотнім дівчаткам, які ще знаходяться під враженням від Дня Святого Валентина.

Що приємно подивувало, то це відсутність туалетного гумору. (За винятком одного не зовсім естетичного моменту. Мдя... те, що для американця ніжнозворушливе, для нас може бути непристойне і огидне....)
У фільмі присутній гротеск, але в помірних дозах.

Звичайно, сценарій не демострує чудеса вигадливості і непередбачуваності, але й назвати фільм штамповкою не хочеться.
Ідеально підійде тим, хто точно знає, чого він хоче від кіновечора -  передусім хорошого настрою.

Категорично не раджу дивитися фільм якимсь снобам, які кохаються тільки у арт-хаузі, або ж тим, чия молодість асоціються скоріше із радянською класикою, ніж з "Беверлі-Хілз 90210".

Суб'єктивне враження: 4+/5 (в межах жанру, звичайно).

Феєрверки по середах, Chaharshanbe-soori, 2006


Вся дія фільму "Феєрверки по середах" (2006) складає один день із життя простої дівчини Рухи. Весь день їй доведеться спостерігати за сімейною сваркою свого випадкового роботодавця, у якого вона прибирає квартиру.

Спостереження за сімейним життям інших відбувається дуже доречно - напередодні весілля дівчини.

Це кіно - якісна і водночас проста драма, яка дозволяє познайомитися із життям таких далеких для нас іранців.

Але навіть не знаю, що сказати щодо ідейного наповнення фільму. Головна думка - в буденному сімейному житті все не так просто. Одружуються люди за коханням, але далі події розгортаються не завжди за запланованим сценарієм. Хотілося б вірити, що режисер не хотіла показати, що "все погано". Саме такий висновок напрошується, адже творці фільму не дають жодних надій, не пропагують якихось цінностей, а просто констатують проблеми. В принципі, цим фільм подібний до європейського кіно з його екзистенційним фаталізмом-песимізмом. Але на щастя, на відміну від Європи, тут проблеми принаймні не надумані, не з життя богеми, геїв, чи якихось інших маргіналів. Знайомі кожному, буденні.

Ось такий вийшов потік думок.
Суб'єктивне враження: 4+/5.

неділю, 12 лютого 2012 р.

Принцеса спецій, Mistress of Spices, 2005

Щойно подивилася магічний і красивий фільм "Принцеса спецій" (2005) за однойменним романом Чітра Банерджі Дівакаруні.

Дивовижно, але фільм вийшов і не голівудським, і не болівудським. Скоріше європейським, з його фаталістичним песимізмом. Кіно про кохання, але дуже сумне. І мені навіть дивно уявити ситуацію, якій би пасував би перегляд "Принцеси спецій". 

Головна героїня, втілена найкрасивішою із жінок, Айшварією Рай, - Тіло - господиня маленької крамнички спецій у Сан-Франциско. Все її життя підпорядковане магії спецій, які вона використовує, щоб допомагати людям. 
Але щоб спеції продовжували їй служити вона має виконувати три правила: ніколи не переступати поріг крамниці, не торкатися іншої людини і не використовувати спеції для власних бажань.
Що обере Тіло - обов'язок, чи кохання?

Тіло - втілення чистої індійської жіночності. І, звичайно, тут справа не тільки у тому, що Айшварія неймовірно красива. Інколи актриса грала й протилежні ролі - активних, грайливих, дотепних дівчаток. Але тут їй вдалося передати цнотливість, чистоту і жіночу слабкість принцеси спецій. Вся суть її природи - це любов і прагнення служити іншим.

Фільм, який, здебільшого замкнений у чотирьох стінах крамнички, дуже красивий, наповнений кольорами різноманітних спецій.
Той, хто чекає жвавого розгортання сюжету, буде розчарований. Основне наповнення фільму - це внутрішня боротьба Тіло і її спілкування із спеціями.
Суттєво Вам допоможе у перегляді фільму  - мінімальне знання, що таке кардамон, фенхель, асафетіда тощо.

Чого мені не вистачало?... Хм... Можливо, більшого, глибшого розкриття історій клієнтів Тіло.
Також я трохи заплуталася у тому, що хотів сказати автор, яка ідея - головна? Бути вірною своєму обов'язку? Не сказала б... Треба читати книгу. :)

Суб'єктивне враження: 5-/5.
Резюме: Фільм не простий, і не для всіх. Саме через неспішний сумний сюжет.

Дружина священника, The Preacher's Wife, 1996

Фільм "Дружина священника" (1996) я скачала ще тоді, коли шукала фільми на різдвяну та новорічну тематику. Але почала дивитися лише вчора, ще не знаючи, що виконавиця головної ролі, всесвітньовідома співачка Вітні Х'юстон, померла
Можливо, частково цим (на якомусь невидимому енергетичному рівні) пояснюється те, що фільм йшов мені тяжко.

Сюжет - майже класична різдвяна історія. Сім'я священника переживає нелегкі часи: вирішуючи проблеми інших людей, чоловік занедбує справи власної сім'ї. Йому на допомогу з Небесної Канцелярії виписують персонального ангела, Дадлі (Дензел Вашингтон).

Мені здається, що найбільшою проблемою цього фільму є те, що логіка сюжету, м'яко кажучи шкутильгає. Тому розв'язка поставлених, справді дуже важливих сімейних і життєвих проблем, дуже непереконлива. Навіть роблячи поправку на різдвяне чудо.

Головні проблеми, поставлені творцями фільму, доведеться вирішувати священнику:
- Проблему вибору між власними цінностями і хорошими кар'єрними перспективами;
- проблему кризи віри у свої сили;
- а також - співвідношення тих сил, які людина має кидати на сім'ю і кар'єру.
Звичайно, що закони жанру дозволяють глядачу передбачити, що священник врешті знову повірить у себе, залишиться вірним своїм принципам, а також зрозуміє, що "коли ми когось любимо, то ми любимо Бога".

Щодо останнього, то пригадується притча, коли до мудреця прийшов юнак, навантажений книгами і попросився в учні. Його старий запитує: "Ти колись кохав, любив когось?" Хлопець відповів, що йому на такі дрібниці не вистачило часу. Він же "йде по духовному шляху". І тоді мудрець відповів тому, що ти займаєшся чим завгодно, але не духовним самовдосконаленням.

Хоча фільм має назву "Дружина священника" - роль Вітні Х'юстон не центральна, а скоріше - для окраси історії, особливо музичного оформлення.
Відштовхуючись від назви, очікуєш, що головна героїня мусить бути якоюсь особливо мудрою жінкою. У фільмі її поведінка, навпаки, нерозумна: її слова і нав'язлива допомога, навпаки змушують чоловіка відчувати що в нього не вірять, сумніваються в його компетентності. Не до лиця дружині священника і легкий флірт із героєм Вашингтона.

Взагалі, створення любовного трикутника священник - його дружина - ангел - якась не дуже доречна ідея. Але, як я вже говорила, фільму трохи бракує логіки в побудові сюжету.
Навіщо при цьому робити священника, направду кажучи, таким несимпатичним типом (що зовні, що внутрішньо), не знаю. Ця загадка - до творців фільму. Звичайно, десь глибоко в душі - він дуже добрий. Десь глибоко-глибоко.

Дуже не зрозумілий фільм.

Суб'єктивне враження: 3+/5.

І в багатстві, і в бідності, For Richer or Poorer, 1997

Час від часу я переживаю приступи амішоманії. :) Почалося усе із "Прощення амішів" (2010), потім продовжилося "Аутсайдером" (2002), врешті я добралася до "І в багатстві, і в бідності" (1997). І треба сказати, що жодного разу аміші мене не підвели.

Далеко небідне подружжя Бред і Керолін внаслідок фінансових махінацій свого бухгалтера зазнають переслідування податкової поліції. Прихисток вони знаходять у громаді амішів. 
Тяжка праця у селі і спілкування із доброзичливими амішами підштовхують подружжя до переоцінки цінностей.

Цей фільм було створено у кінці 1990-х, а отже, у той час, коли у Голівуді могли робити добрі непошлі комедії. І це головний плюс цієї блискучої історії. 
Здавалося б, що є великий ризик недобре висміяти таку мені симпатичну громаду амішів. На щастя, цього не відбулося.
Всі випадки гротеску були доречними і не виходили за межі розумного.

Цей фільм не тільки зможе Вам підняти настрій, а й буде чудесним прикладом налагодження стосунків у сім'ї. На початку фільму ми бачимо пару, яка свариться, ніби за підручником. Зокрема, Керолін говорить про те, що чоловік "зіпсував їй найкращі роки" і без неї він - жалюгідний невдаха. З часом, вона зможе не тільки знову повірити у Бреда, а й відкритися назустріч творчості.


Хороший, добрий фільм про сімейні цінності, кохання й дружбу.


Суб'єктивне враження: 5/5.

суботу, 11 лютого 2012 р.

Підставна наречена, The Decoy Bride, 2011

Моє життя пронеслося у мене перед очима,
і на половині шляху мені стало скучно.
Потонути - було найяскравішою подією.
(репліка з фільму)

Відома актриса Лара прагне скромного весілля, а її переслідують підступні папарацці. Здається, церемонію можна провести на сонному шотладському острові Хегг. Щоб остаточно збити фотографів з пантелику, організатор весілля вирішує провести фіктивну шлюбну церемонію з підставною нареченою.
Кого обере Джеймс - яскраву Лару, чи місцеву дівчину Кеті, яка випадково стала його "дружиною"?

Надзвичайно легка кумедна історія кохання! Нетиповий сюжет, наповнений чудовим  британським гумором. Щиро кажучи, я навіть не сподівалася, що отримаю стільки задовлення від перегляду.

Головну роль тут виконує Келлі Макдональд, яку глядач знає, як подружку мафіозі у "Підпільній імперії". Її типовий сумний і задумливий вираз обличчя, який мене вже починав бісити у серіалі,  надзвичайно пасував ролі невдахи Кетті.
Її напарником став несимпатичний Девід Теннант, який органічно вписався в роль  не надто успішного письменника. (А геям подобається - за їх версією 2006 - "найсексуальніший чоловік у світі" :)))  )

На відміну від попереднього фільму - "Кохання, одруження, шлюб" (2011) - цей фільм може підійти для спільного перегляду під час романтичного вечора.
Особливо хотілося б відзначити сцену, де герой Девіда Теннанта намагається грати на волинці. Мені здається, це один із найзворушливіших і найромантичніших моментів в історії кіно. Але спойлерити не буду, дивіться самі, фільм того вартий.

Ех, як завджи, бракує слів, коли необхідно щось похвалити.

Суб'єктивне враження: 5/5.
Резюме: саме такими мають бути комедійні мелодрами.

пʼятницю, 10 лютого 2012 р.

Кохання, одруження, шлюб, Love, Wedding, Marriage, 2011

Сюжет фільму "Кохання одруження, шлюб" (2011) дуже простий: молодий сімейний психолог Ева Далтон зіштовхується з найтяжчим у своїй кар'єрі випадком - із розлученням своїх батьків. Намагаючись врятувати їх шлюб, вона поступово починає руйнувати свій.

Цей фільм має дуже низький рейтинг на кінопошуку, а також купку гнівливих рецензій. І з ними я не можу погодитися. 
Звичайно, від цього кіно не варто очікувати чогось надзвичайного, або ж ситуацій поза класичного шаблону романтичних мелодрам.
До того ж розчаруються ті, які в подібних фільмах шукають передусім комедію. Надмірний романтизм знищує розсадники іронії в зародку, але й водночас не дає поширитися традиційній для сучасного голівудського кіно заразі у вигляді пошляцького гумору.

Втім сценарій я б не назвала таким пустим, як йому дорікають у численних рецензіях. Попри свій солодкуватий романтизм він дуже правдивий.

Передусім образ головної героїні - це хороший зразок, як не потрібно поводитися жінці у стосунках із чоловіком. Це такий собі тип класичної дівчинки-відмінниці, яка в університеті вивчила психологію, і поняття немає, як воно все відбувається насправді у житті. А оскільки вона має диплом, то їй притаманне просто таки месіанське відчуття власної правоти, яке вона агресивно-активно насаджує всім оточуючим. Особливо вона любить знущатися над чоловічою гордістю власного чоловіка. Акторка Менді Мур була настільки переконлива, що до кінця фільму її хотілося просто прибити, чим під руку попадеться.

Звичайно, витримати таку мегеру може тільки просто якийсь, ну, нереальний, "принц", образ якого прекрасно втілив Келлан Латс.

У негативних рецензіях неодноразово згадується про незрозумілий і недоречний образ сестри головної героїні, яку виконує Джессіка Зор. На мій погляд, вона чудова опозиція Менді, протиставлення вченості і розуму - житійській мудрості. До того ж на неї просто приємно дивитися :)

Хороший тандем вийшов із Джейн Сеймур (відома з серіалу "Доктор Квін: жінка-лікар") і Джеймса Броліна, які органічно вписалися у роль батьків головної героїні.

Резюме: Цей фільм я порадила б до перегляду виключно дівчаткам і лише тим, які дуже романтично настроєні і не очікують від сюжету чогось новенького.
І категорично не радила б обирати його для спільного перегляду із другою половинкою. Чоловіча психіка такої кількості романтики просто не витримає.

Суб'єктивне враження: 4-/5.

четвер, 9 лютого 2012 р.

Той, хто пройшов крізь вогонь, 2011


В основу сюжету фільму покладена реальна історія українця Івана Доценка (Даценка), який пройшов крізь вогонь Другої світової війни, потрапив до Канади і став індіанським вождем.

Фільм справив, в цілому, позитивне враження.
Щодо першої причини мого схвального ставлення до цього фільму можна провести паралель із зародженням українського театру на початку січня 1882 року. Про це пише у своїх спогадах  «Двадцять п’ять років українського театру» Людмила Старицька-Черняхівська. «... звозчики лавами сунули просто до театру; тротуарами надбігали з обох боків «обитатели высших сфер». Двері театру грюкали та й грюкали, пускаючи разом з хмарами морозяної пари гурти нових людей; полохане газове світло щоразу кидалося у два боки, немов хтіло зірватись і втекти кудись од свого ріжка; було тісно, голосно, весело... (...) То там, то сям маячить по ложах яскраві фарби українських жіночих костюмів. Он ціла ложа – і діти і батьки – в українському вбранні. Чутно рідну мову і там, і тут. І серце починає стискатись од якогось надзвичайного почуття».
Це був дебют українського театру. Не зовсім вдалий, але дуже очікуваний.

Друга причина полягає в тому, що фільм має кілька позитивних моментів. Зокрема, образ головного героя – мужнього чоловіка. Нарешті, нарешті – сучасна українська культура позбувається слабких чоловічих образів, яким раніше могли опонувати лише сексуально стурбовані «вічні підлітки».
Іван Доденко втілює у собі вже образ зрілого чоловіка – не тільки мужнього й хороброго, а й вірного, відданого сімейним цінностям. В ньому присутнє вже почуття відповідальності обов’язку, якого ми не зустрічаємо в «підліткових типах».

Також мені надзвичайно сподобалася містична складова. Паралелі з козацьким характерництвом вдалося уникнути приторного «шароварництва». Це вже цілком органічна інтеграція народного у сучасне.

Симпатичне вирішення мовного питання: кожен говорить тою мовою, як це було б в реальному житті. Але й неймовірно приємно було почути з екрану українську мову.

Звичайно, є ще над чим працювати. Про примітивну комп’ютерну графіку не висловлювався, мабуть, тільки лінивий.
Також, як вдало у одних коментарях до фільму на одному з кіносайтів сказав якийсь глядач, під кінець фільму «аистов зажарить хочеться». :) З цим елементом патріотичної тематики, дійсно, сильно переборщили.
Найменш вдалою, на мій погляд, є початок індіанської частини і остання сцена із негативним героєм.  Зрозуміло, що за такого бюджету, без роботи з натурою,  індіанське, в принципі не могло бути на висоті. Але сцени марень негативного героя лишаються на совісті режисера і сценариста.

Але головне, що мені бракувало – це нормального розгортання сюжету, який би узгоджувався із логікою і здоровим глуздом, і не лишав «білих плям». Хорошого монтажу. Хоча вийшло краще, ніж я сподівалася.
Ці традиції «українського поетичного кіно» мені абсолютно не зрозумілі. Як на мій погляд, це тяжіння українського мистецтва (кіно і літератури) відтворювати потік свідомості, а не викладати цілісно і структуровано, – деструктивне, і не доброзичливе до глядача / читача. На моє глибоке переконання, значно важче написати, зфільмувати щось сюжетне, наповнивши причинно-наслідкові зв’язки глибоким психологічним і філософським змістом, ніж творити образами і потоком думок.

Звичайно, можна було б ще кілька сторінок написати про ляпи і можливості. Але робити цього не варто. Цей фільм – великий крок назустріч до українського глядача. І сподіваюся, що в українського кіно буде той самий шлях, який зробив свого часу театр Кропивницького – від вистав з «убогою обстановою, бідної людьми» (За Людмилою Старицькою-Черняхівською) до «театру корифеїв».

Резюме: всім в кіно! 

вівторок, 7 лютого 2012 р.

Дефіляда в Москві, Василь Кожелянко


Роман «Дефіляда вМоскві» Василя Кожелянко – зразок фантастичного роману у стилі альтернативної історії. Написаний із залученням західноукраїнських патріотичних діалектизмів і хорошої порції відбірного стьобу. (За визначенням Тамари Гундорової, «полі-кітчу»).

Коли я починала своє знайомство із романом, то думала, що він десь ошивається на маргінесах літературного процесу. І лиш потім дізналася, що книга стала лауреатом премій «Гранослов» і журналу «Сучасність», а також є переможцем акції «Книжка року 2000».

Альтернативний хід розвитку історії гріє душу «щирого українця»: 1941 р. війська Вермахту, не без допомоги хороброї Української повстанської армії, розбили більшовиків. Україна вільна і незалежна, і що головне, без комуняків.
Починається роман із приїздом додому, у Чернівці, «командира розвідувальної роти першого куреня бриґади спеціяльного призначення Українського війська хорунжого Дмитра Левицького». Невдовзі він має знову сісти до потяга, щоб взяти участь у військовому параді у Москві. Після німців по Червоній площі будуть крокувати мужні українські вояки.

Читаючи першу третину роману, я міркувала, що вона може добре підійде для прочитання підліткам чоловічої статі. Тут Вам є супермен-герой, який у бою легко перемагає, п’є літрами, не п’яніючи, і користується взаємністю у жінок. І стереотипізовані образи: якщо москаль, то за горілку здатний «родіну-мать» продати, якщо німець, то пихатий арієць, якщо італієць, то франт. Така собі «чорно-біла» героїка.

Аж ні, - це література для «лоскотання розуму», тобто для всіляких літературних  інтелектуальних збоченців. І чим в далі в ліс, себто в текст, тим тяжче воно читається простим смертним читачем. Іронія письменника неймовірно тішить десь так до середини твору. Але далі починається така мішанина стилів, об’єктів висміювання, що вся  ця каша з борщем і компотом перестає бути стравною.
Ну, не варто викладати в одному творі все, з чого ти хотів поглузувати за останні кілька років, або ж за усе свідоме життя.

Трішки цитат, які припали мені до душі.
Відтворюючи сторінки альтернативної історії, Василь Кожелянко подає «повоєнні» сторінки із підручника історії, які він творить у дусі радянського патріотичного соцреалізму. Зокрема: «Під Одесою бойове хрещення отримали літаки українських Військово-повітряних сил, які 360 разів бомбардували позиції комуністичних військ. Невмирущою славою вкрив себе полк морської піхоти під командуванням Я. Осипенка. Півтисячі ворожих солдатів знищила кулеметниця Н. Ниленко, влучно вціляла у сталінців снайпер Н. Павленко. Десант, висаджений із кораблів українського Чорноморського флоту біля Одеси, знищив 6 тисяч сталінських солдатів».
Він використовує слова і звороти, які ніби зійшли із сторінок радянської агітаційної літератури: «сталінські опричники», «народні месники», «яскравий приклад масового героїзму», «вічною славою вкрили себе герої-націоналісти» або ж речення «Вічно живою і хвилюючою подією ввійшло в історію нашої країни взяття Києва».

Особливе «дякую» пану Василю Кожелянко за змалювання типовою професорської «конференції»:
«Зібрались вони поговорити про роль жовтих і синіх ниток у геометричних візерунках домотканих гуцульських і шотландських тканин у патріотичному вихованні підростаючої молоді, зокрема в контексті подій 1374-го і 1939 років, відповідно в Шотландії та Карпатській Україні».


Субєктивне враження: 3-/5.
Резюме: в цілому вигляді сіє творіння не є стравним. «Не все зразу, не все зразу...»

P.S. Треба сказати, що відчуваю себе дурненькою блондинкою, бо мій смак далекий від смаку сучасної української інтелігенції. Зокрема, наведемо схвальнівідгуки:

Сьогодні вже соромно бодай не читати (якщо не прочитати на даний момент) його творів... У кожному разі, ті, хто не читав «Дефіляду»... стараються приховувати цей ганебний факт від уваги прогресивної української громадськості. А потай дістають заповітну книгу... та й замикаються з нею в якійсь комірчині. Певен, що години, віддані Кожелянкові, будуть незгіршими у їхньому житті.
(Олег Сидор-Гібелинда, газета «Дзеркало тижня» № 10 (385), 16-22 Березня 2002 року


Його романи стали одною з перших вдалих спроб створення українського фентезі з присмаком «віртуального реваншу» за поразки українства в реальній дійсності. Деміургійний потенціал Кожелянка поки що важко визначити, враховуючи те, що всі його романи – суть один метароман про «віртуальну українську Імперію», коннотований з народними казками, мілітарними фантазіями антиросійської спрямованості та науково-популярними розвідками про Атлантиду. Читабельність Кожелянкової прози дозволяє їй претендувати на увагу широких читацьких кіл.
Володимир Єшкілєв

Може, колись хтось зніме фільм по його роману «Конотоп», а ще краще – «Дефіляда в Москві». Однозначні українські блокбастери.
Роман Чайка, з чату на «ПІК України» 24.12.2008