понеділок, 5 травня 2014 р.

Час Ліліт, Сергій Лобода

Коли всі шаленіли від "Коду да Вінчі" Дена Брауна я ліниво переглянула перші пів години екранізації, позіхнула і вирішила, що це не моє. Прочитавши книгу Сергія Лободи "Час Ліліт", я остаточно зрозуміла, що денобрауноманія - не для мене.

Отже, вже український автор береться досліджувати апокрифічні тексти Біблії та нумерології, витворюючи свою версію "як воно все було" і "звідки ноги ростуть". Тут вам і ангели сумнівної місії і моральності, і тема реінкарнації і розвиток ідеї "всі жінки відьми".

У головного героя, лікаря і науковця Єгора Дорна, щось не складається по життю: дружина померла, друзі теж надто часто помирають, з наукового проекту відсторонили. 
Врешті виявляється, що корені причини сягають аж біблійних часів, коли Бог створив Адама і його першу дружину - Ліліт.

У цілому, насправді автор непогано впорався із своїм завданням створення містичного детективу. Читається легко, текст не провисає, у кінці - пазл складається.
У своїй ніші і жанрі - книга хороша, більш-менш якісна.

Але мені чогось бракувало. І далі йде моє дуже-дуже суб'єктивне враження, суто на рівні відчуттів, які ледь можна пояснити словами:

  • світ, створений письменником, не ожив у моїй уяві;
  • я дуже скептично ставлюся до таких "ігор розуму", як висування письменником своїх теорій. Як не спеціаліст, я не можу оцінити ідеї автора тверезо. Я починаю сумніватися і це підриває мою довіру до тексту цілком. Взагалі, я люблю вірити книзі, а містифікації від початку вірити важкувато;
  • надто багато описів почуттів, а також ідей, не інтегрованих у текст. Тобто думки ніби й записані у діалоги героїв, але ліпше їх було передати через події, чи якось іншим чином. Надто нарочито;
  • головні герої книги мені виявилися нецікавими, співчуття і співпереживання у мене ніхто не викликав;
  • книжка видалася мені якоюсь пластмасовою і прісною;


Мені здається, що частково винний ментальний розрив між мною і письменником. Я цю розбіжність інколи спостерігаю по відношенню до тих авторів, для яких світогляд у цілому сформувався у 80-х - 90-х рр. минулого століття. 

Що характеризує тих людей, які надто активно пережили "перебудову" і "бурхливі й голодні" 90-ті? Пережили, але якорі підсвідомості лишилися там. - Це якесь гнітюче відчуття безнадійності, яке розливається на дуже банальний і вузький повсякденний світ. 

От і в Сергія Лободи ніби й містика, а світ вузесенький, малесенький....А от у покоління, яке почало "якоритися" трохи пізніше, цього вже немає. Для нього світ - великий і сповнений можливостей. Так, у ньому є місце і розпачу, і безнадії, але світ - ВЕЛИКИЙ.

Власне, ось тому дуже багато із творчості хороших письменників для мене залишається закрито. І мені навіть не хочеться чомусь долати цей бар'єр.

Суб'єктивне враження: 4-/5.
Резюме: для любителів Дена Брауна, містики і сюжетної літератури загалом.

неділю, 4 травня 2014 р.

Робокоп, RoboCop, 2014

Фільм "Робокоп" (2014) дивилася суто із ностальгії за оригіналом. У пам'яті зберігся спільний з татом і сестрою перегляд цього класичного бойовика.

Враження дуже лаконічні:

  • з одного боку, все зроблено якісно: картинка, підбірка акторів тощо.
  • водночас  мене весь час переслідувало відчуття такої приторної банальності сюжету.
Я не апологет тієї думки, що все має бути обов'язково оригінально. Давайте зізнаємося чесно, більшість сюжетів вже прописано і були в історії людства, літератури, кіно. Часом навіть зумисне хочеться подивитися, чи почитати, "ось щось таке, тільки нове".

Але кожна повторно розказана історія все-таки повинна мати щось своє, свою родзинку. Ось у цій версії "Робокопа" (2014) - я її не побачила. 

Суб'єктивне враження: 3+/5.


пʼятницю, 2 травня 2014 р.

Тіло ТМ, Вікторія Гранецька



Один молодий український письменник нещодавно почав себе позиціонувати "принцом жахів". При всій моїй симпатії до нього - не йому бути українським Стівеном Кінгом, бо справжньою "принцесою жахів" української літератури може, по праву, бути Вікторія Гранецька.


Беручи її книгу - "Тіло ТМ" до рук, я навіть не сподівалася, що така тендітна молода дівчина може так безсоромно витягати на поверхню всі людські страхи і жахи...


У історії про могутню міжнародну корпорацію "Тіло ТМ", яка за хороші гроші переселяє людські душі, переплелося безліч сюжетних ліній. Це справді повноцінний роман, де є багато персонажів, де густий насичений текст, ніби наваристий борщ; де хороша добірна мова майстерно слугує напрочуд ду-уже багатій фантазії авторки.

Однак... Так історично склалося, що коли книга мені сподобалася, я активно її поширюю серед своїх колег, друзів, знайомих. Художня література не затримується на моїх книжкових полицях. Цього разу я навіть не знаю, що робити, чия психіка з кола моїх знайомих витримає цей роман.
І це справді дуже вагоме зауваження - книга Вікторії Гранецької "Тіло ТМ" рекомендована тим, хто зможе подужати текст, щедро насичений кров'ю, катуваннями, убивствами, згвалтуваннями і насильством.

Хоча з іншого боку, той, хто відкриється найтаємничішим закуткам людської душі, бажанням, які не личить оприлюднювати, може пізнати й інше - що ця книга може подарувати і цікаві філософські інсайти і насолоду від справді якісного тексту.
Щастить мені останнім часом на книги, які не соромно внести у світову скарбницю літератури. Так було з "Далеким простором" Ярослава Мельника, так є з "Тіло ТМ" Вікторії Гранецької.


Резюме: для людей зі сталевими нервами і здоровою психікою, які полюбляють зазирнути у найтемніші закутки душі.
Суб'єктивне враження: 5/5.