Ціна цукру, Hoe Duur was de Suiker, 2013

Другий за останні кілька місяці фільм на тему рабства, і, мабуть, один із найсильніших з усієї кіноколекції 2014 року, хоча, варто визнати, вона не велика, порівняно з дореволюційною епохою. 

Дія розгортається на цукрових плантаціях Сурінаму (зізнаюся, не знала про таку країну в північній частині Південної Америки). Саме там у другій половині XVIII століття за ідеєю творців фільму жили біла панночка Саріт і її рабиня Міні-Міні. Спосіб життя першої цілком визначав долю другої. Тому до певного моменту все крутиться навколо пошуку чоловіків невгамовною "мадам Боварі" - Саріт.

Але врешті доля розставляє усе на свої місця. І якщо мене запитати загалом, про що фільм, я скажу, що не про рабство, а про те, що таке справжня любов, і як досягнути сімейного щастя. 

Звісно, червоною ниткою крізь усю оповідь простягається тема рабства. Але це, на щастя, не "Будиночок дядька Тома". І хоча й не "Віднесені вітром", але протистояння білих і чорних, їхню взаємозалежність показано не у чорно-білих грубих мазках, а з урахуванням напівтонів.

Відтак час розгортання історії і неоднозначність оцінок єднає цей фільм із "Бель" (2013).

Фільм настільки якісно зроблений, що мені важко згадати якесь інше кіно, яке б мене останнім часом змушувало настільки співпереживати. В якийсь момент, я боялася, що з драматизмом передадуть куті меду, чи в кінці тунелю покажуть тільки зустрічний поїзд, але творці фільму виявили міру і мудрість у всьому, за що їм велика честь і хвала.

Ще один позитив: насправді до останнього не знаєш, чим закінчиться фільм, бо важко передбачити міру жорстокості режисера і сценариста.

Суб'єктивне враження: 5/5.

«Фелікс Австрія» Софія Андрухович.

На цю книгу я чекала з нетерпінням, обриваючи телефон книгарні «Є». Чому? Зізнаюся щиро, - ревність! Я ж бо ось-ось чекаю на вихід свого історичного роману. Відтак мені цікаво, як у моєї ровесниці (та ще й не історика! А я ж бо «кандідат»!) вийде така справа, як зображення початкуХХ ст.

Читала хапливо й прискіпливо, але, на жаль, чи на щастя, мушу визнати – Софія Андрухович безумовно талановита письменниця.

Текст зіткано вправно, без «дірок» і «вузликів», укладаючись у тонке вишукане полотно із химерними візерунками. Це єдине ціле без характерних для початківців слабких місць і «провисання сюжету». Утім, письменниця й не є початківцем.

Чому я говорю в першу чергу про текст? Тому що саме він й педантичне відтворення дрібничок повсякдення, а не сюжет є головним у романі.

Утім, роман важко назвати історичним, бо попри численні відомості з міського  побуту початку ХХ століття, текст занурює читача скоріше у міжчасся магічного роману. Відразу пригадується «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса із його віковічними дощами.

Попри це сюжет у романі присутній. Він проступає, ніби зображення на фотоплівці, спершу нечітко, а потім все виразніше й виразніше, завертаючись, ніби зашморг на шиї. Саме такі асоціації у мене виникли під час прочитання останнього розділу.

Не розкриваючи деталей, скажу – за такі кінцівки письменники погано завершують життя (це мені в пам’ятку Маргарет Мітчел). Звісно, я не хочу наврочити, це так... власні відчуття.

Кажучи прямо, роман «Фелікс Австрія» - це історія служниціСтефи та її господині Аделі, які проживають у Івано-Франківську у 1900 році. У історії вплетені елементи детективу, любовної інтриги і тонкої психології. Остання спершу губиться між пампушок і кнедликів, про які так щедро розповідає авторка, але потім несподівано визирає, вивертає усе спіднє назовні, обеззброює, розгублює... Мабуть, це одне з найталановитіших зображень типу старої дівки в літературі (а я знаю про що говорю J).

Книга, повторюся, написана безумовно талановито і викликає у мене дивне відчуття захоплення від розуміння того, що я так ніколи не напишу. Мій фактологічний розум історика не може так віртуозно писати ні про що, розсмаковуючи, розплямкуючи якісь незначні, на мій погляд і темперамент, деталі. Філологи, звичайно, у цьому неперевершені. І ті, хто любить ось таку густу прозу, наповнену ілюзорними сенсами, - отримають справжній вишуканий літературний оргазм гурмана.

Та все ж я не отримала свого повного задоволення від читання, чи то пак катарсису, бо люблю ось цю ницу і упосліджену масову літературу, яка звертається до несвідомого, і де як казав дядечко Фрейд, читачі впізнають у відтворених бажаннях власні напруження й згнічення та звільняються від них за допомогою авторового фантазування.

А «Фелікс Австрія» має претензію вже на щось вище, ніж на інстинкти, вона лоскоче не тваринне «я», а його величність розум.