Дім на березі самотності
До сьогодні можна почути таку думку, що коротка
проза – це скоріше маргінальне явище в літературі, з яким важко чи то
дебютувати, чи здобувати визнання. Утім, у 2013 році канадка Еліс Манро здобула Нобелівську премію, а у
2015 – Василь Махно, раніше знаний як поет, есеїст, перекладач і
літературознавець, – за першої спроби отримав українську відзнаку «Книга року
ВВС».
Його «Дім у Бейтінґ Голлов» – це збірка із восьми
оповідань, яку критики поспішили віднести до емігрантської прози, адже з 2000
року автор проживає у Нью-Йорку.
І, справді, пересічному українцю буде незвично
читати текст, у якому український маленький світ вплетений у загальносвітовий
мурашник. Більш знайомою є гіпертрофована концентрація на собі і тунельне
сприйняття як своєї історії, так і теперішнього і майбутнього.
Натомість світ Василя Махна, хоча й має дві
улюблені локації – рідний Чортків і знайомий Нью-Йорк, – значно ширший, й
інколи сягає планетарного масштабу. Здається, найголовнішою прикметою
письменника є ось ця здатність павука – снувати павутину майже невидимих
зв’язків між народами, країнами і материками. Чи це буде одна мультикультурна
вулиця у Брукліні, чи розірвана між континентами родина галицьких євреїв
напередодні другої світової війни.
Ця всеохопність поширюється не тільки географічно,
а й темпорально. І вже в часопросторі людського життя Василь Махно об’єднує
точки на лінії життя окремої людини у свій, парадоксальний, спосіб – хаотично
поєднуючи теперішнє і минуле, вплітаючи почасти особисту історію у
загальнолюдську. Таким чином письменник руйнує лінійне сприйняття часу ХІХ
століття і створює нову реальність одномоментності людини ХХІ століття,
симультанності електричної доби Маршалла Маклуена.
Такий прийом автора, який передбачає певну
споглядальну беземоційну позицію, творить дистанцію між ним і окремим героєм, а
також читачем. Людина, вписана у загальносвітовий контекст робиться напрочуд
дрібною, беззахисною і неймовірно самотньою. І ось ця всепроникаюча нездоланна
туга самотності – це головна емоція цієї холодної, як крижане море, книжки.
Тут важко провести літературні паралелі, сама
документальна манера письма автора наштовхує скоріше на порівняння із
етнографічними дослідженнями, або ж кінохронікою. Суто настроєво оповідання,
чимось подібні на фільм Чжана Імоу «Жити» (1994), коли життя «маленької»
людини, як ціле, стає величним на тлі людської історії.
Кожного разу, як починаєш, холодне, як риба, одне
з восьми оповідань, ловиш себе на думці: «А навіщо це читати?» Можливо, для
того, щоб знайти своє місце на епічному полотні життя.
