Мені б у небо...

Нарешті переглянула фільм, на який довго чекала і до якого довго не доходили руки, коли він вийшов.

Під час перегляду фільму мене не покидало бажання, щоб ця органічна атмосфера, так майстерно створена режисером не була зіпсована.

Як на мій погляд, сумним є не те, що головний герой не залишається з коханою, а те, що глядач під кінець фільму стає свідком переломного моменту в житті героя, переоцінки його цінностей.

Мені завжди було сумно спостерігати за відсутністю цілісності у героях книг і фільмів... Водночас приємними і цікавими є образ Раяна (перша половина фільму), вільного птаха, не зв'язаного ніякими зобов'язаннями, і образ Гектора ("Троя"), що втілює у собі люблячого чоловіка і батька, відданого своїй батьківщині, тобто скутого всіма можливими суспільними обов'язками.

І, справді, хто для Вас був більш симпатичнішим у "Трої" - Ахіллес, чи Гектор? ;)

Мабуть, фільм "Мені б у небо" може комусь здатися нудним і не зрозумілим, особливо тим, перед ким ніколи не стояв вибір між свободою і зобов'язаннями. Здається, ніби вільним бути легше. Та це лише на перший погляд.

Коли ти ідеш по життю із маленькою валізою, маєш бути готовим до того, що ти для оточуючих будеш відігравати другу роль. Складеться певна диспропорція: для когось, хто лишиться важливим для тебе, ти будеш просто епізодом.

І, на перший погляд, позбавлена оригінальності стандартна модель життя, - одружитися. народити дітей, постаріти, померти, - має в собі дуже позитивний зміст, - просто бути разом із тим, кого любиш....

Багато хто пов'язує народження дітей із страхом смерті, страхом самотності, та чи не є бажання мати дітей - бажанням поділитися з кимось своєю любов'ю?

Раян просить нареченого, що сумнівається, чи одружуватися йому, згадати, коли той був по справжньому щасливим. І вони приходять до спільного висновку - коли той був з кимось... з коханою... І справді, здається, сам головний герой міг би знайти своє щастя з тим, хто поділяє його спосіб життя, його погляди, з ким легко, хто поєднує в собі друга і коханку водночас...

Але, чи багато є щасливих пар-однодумців? Сестра Раяна втілює в собі символ кінця мрії про щасливе подружнє життя... До того ж - що робити тим, хто на запитання Раяна міг би відповісти, що найщасливіші миті свого життя він пережив самотнім?...

Фільм, зберігаючи органічну цілісність, не дає чітких відповідей на питання, які поставлено між рядками приємної комедії-мелодрами. Цим і викликає захват.

Вирок: обов'язкового до перегляду!

Сестри Магдалини

Щойно переглянула чудовий фільм "Сестри Магдалини" (2002р.).

Фільм розповідає про притулки Магдалини, що функціонували під керівництвом католицької церкви та ще до недавна (1996 р.) існували в Ірландії. Тяжкою працею у пральні молоді дівчата, що потрапляли сюди, мали спокутувати свої гріхи: позашлюбну дитину, згвалтування, красу... Умови життя наближалися до тюремних: тяжка праця, позбавлення особистої свободи, тілесні покарання, заборона на спілкування між собою та з "мирянами".

Фільм базується на реальних історіях кількох дівчат, що мали нещастя опинитися у такому притулку.

Вражає те, що навіть, вирвавшись на волю, деякі з них лишилися віруючими.

Вражає стара жінка, що сорок років провела у цьому притулку і "зрослалася" та полюбила систему, що її покалічила.

На перший погляд, у фільмі ніби відчувається брак емоцій, втім - вони скоріше загнані вглибину.

У фільмі відсутній поділ на "добрих" і "злих". Монахині - це, скоріше, не "зло", а - гвинтики системи, що водночас є звичайними людьми, із притаманними їм слабкостями.

Переживаючи страждання, головні героїні не стають кращими, скоріше навпаки, - в них прокидається жорстокість, злість, ненависть, тим самим вони заперечують християнський міф про те, що страждання возвеличують людину, зміцнюють її духовно.

Тому стосунки монахині і ув'язнені у притулку дівчата з'ясовують через позицію сили. Чотири роки двох головних героїнь тримали у страху і звільнив їх не ключ, не прекрасний принц, - а відчайдушність, що збудила в них силу, достатню, щоб подолати опір монахинь.

Доречі, про прекрасних принців. У фільмі чоловіки з'являються досить нечасто і в непривабливих образах: розпусного священника, недалекого сексуально стурбованого легкодухого хлопця, меншого безпомічного брата-дитину, караючого батька. Треба сказати, що такі образи характерні, в цілому, для феміністичної літератури та кіно. Дивно, що фільм знято режисером-чоловіком... Втім, можливо, це зумовлено самою темою звільнення жінки, що відкидає старе уявлення про те, що вона має спиратися в усьому на чоловіка. "Порятунок потопаючих - справа самих потопаючих".

Підсумок: хороший фільм, викликає асоціації із "Експериментом". Оболонка інша, суть - та сама.