Марина Соколян, Серце гарпії, 2013

Цей роман міг пройти повз мене, як багато інших, навіть десятки з тих, які я не дочитала у 2013 р. Насамперед через мову. На початку книги письменниця прагне писати гарно й заковиристо, видовбувати рідковживану лексику. І якщо у Любка Дереша, про якого я нещодавно писала, лексичне багатство тексту є органічним і легким для прочитання, то Марині Соколян це дається тяжче. Здавалося, я плуталася між рядками, як хіп-хопер у надто довгих шароварах.

Але рік 2013 р. неухильно добігає до кінця і вимагає позавершувати розпочате, або ж назажди розпрощатися із надією прочитати книгу. Я зробила другу спробу - і, несподівано для себе, втягнулася. 

Отже, точка відліку подій, про які йде мова у романі, - це приїзд до села такої собі Ярослави Немирович, молодої жінки, яка стала свідком вбивства. Вона прагне спокою, переживає переоцінку того шляху, який пройшла останні п'ять років, але допитливий розум не дає їй всидіти на місці. Таким чином головна героїня починає розслідувати загадкову справу, яка трапилася рік тому у селі.

Сюжет розвивається у трьох площинах почергово: у теперішньому часі (село), в минулому (від дитинства до причин втечі з столиці), й між цим до читача та героїні промовляє совість самої Ярослави. Якесь друге "Я", позитивне, світле і пухнасте.

Перша сюжетна лінія, попри свою детективну складову мене не вразила. Як на мій смак, не вистачило якоїсь родзинки. Надто прісно і сіро.

Монологи Совісті теж не зачепили за живе. Наратив, взагалі, рідко коли буває цікавим.

А ось історія перетворення провінційної дівчинки у "столичну гарпію" під керівництвом "упиря" Володимира Франка справді захопила. 

Знову ж таки з одним але - окрім посилань на епізоди з нещасливим дитинством. Не розчулило. Втрата батька, злигодні 90-х, відсутність контакту з матір'ю - це все надто банальні речі. Мені здалося, що письменниці не вдалося внести у ці сюжети елемент унікальності й новизни.

Попри це, десь з другої третини роману, я, як читачка, розкочегарилася. Окремі епізоди змушували навіть по-справжньому співпереживати. (Що досить рідкісне явище в українській сучасній літературі. Як на мій погляд, як правило, письменник, тримає свій твір на дистанції до читача...)

Дуже вдало, не нав'язуючи своє бачення, письменниці вдалося показати психологію чоловічих персонажів, коханих Ярослави, - Михайла і Влада. 

Хоча, шкода, що по-суті в романі відсутній справжній позитивний сильний чоловічий герой...

Звичайно, родзинкою книги є розкриття маніпулятивних технологій у бізнесі, рекламі, житті. Письменниця, як піарщик, добре знає, про що пише.

Суб'єктивне враження: цілком стравний роман. 

Резюме: 4/5.

Живі люди, Яна Вагнер / Живые люди

"Вонгозеро" Яни Вагнер я читала запоєм. Я дуже люблю постапокаліптику, але рідко коли натрапляю на щось вартісне. Звісно, з нетерпінням очікувала на продовження книги. І лиш тільки воно з'явилося, кинулася до крамниці.

Отже, невелика група людей, які вижили під час епідемії грипу, нарешті дісталася до місця призначення - Вонгозера. Але це місце не рай, навіть більше схоже на пекло: у тісній занедбаній хатинці тепер живуть зовсім різні люди. Конфліктів не уникнути. До того ж необхідно щось їсти. А загроза смертельної хвороби ще не подолана.

Загальне враження - книга очікувано слабша від першої частини. Відчувається, що письменниця писала її на хвилі несподівано шаленого успіху "Вонгозера", й часом у неї траплялися якісь періоди творчої кризи. Таке враження, що авторка вже стомилася від свого дітища.

Але, в цілому, книга буде цікава шанувальникам. Написана вона не блискуче, але якісно.

Що мене особисто здивувало - це психологічна дистанція головної героїні від свого чоловіка. Письменниця не приховувала, що писала максимально футуристично-автобіографічно, адже прагнула уявити, якби то воно було б, якби вона потрапила у таку ситуацію. І ось над цим моментом - відчуженням щодо чоловіка - Фрейд би плакав.

Втім, можливо, це я надумую неіснуюче, компенсуючи своє незадоволення від відсутності повноцінної любовної лінії.

Суб'єктивне враження: шанувальникам "Вонгозера".

Рузюме: 4-/5.

Мирослав Дочинець, Лис у винограднику

Щось я сьогодні трохи дратівлива і у мене пишуться дратівливі рецензії. Але що поробиш - таких різних письменників, як Мирослав Дочинець і Любко Дереш об'єднує одне погане бажання - бути Гуру. 

А, як казала, Елочка Людоїдка: "не учите меня жить, лучше помогите материально".

Роман "Лис у винограднику" просто рясніє різними "мудрощами життя": вставайте і лягайте рано, працюйте руками, живіть у селі, будьте добрими і любіть Бога. Проблема в тому, що вони не синтезовані й погано інтегровані в роман. Так, за сюжетом виходить ніби й логічно, але водночас і синтетично. І натрапляючи на чергового вихідця з села, який пропагує екологічно чисте харчування, підходиш до висновку, що письменник робить майже неприпустиму для творця річ - повторюється. І при тому грубо.

Але, що позитивно вирізняє роман "Лис у винограднику" з "Вічника" і "Многая літа. Благії літа" - тут є сюжет. До того ж цілком реалістичний, людський. Наскільки можна вважати реалістичним трансформацію сироти і кримінального авторитета у благодійника. Саме таким є головний герой книги - Олександр Лис. Він випадково потрапляє у місто свого дитинства, Мукачеве, де, звичайно, віднаходить свої корені, закохується, і переосмислює сенс життя.

Олександр Лис приваблює до себе не тільки тим, що прагне світла й добра, а й тим, що він успішний, мужній, розумний. Справжній "альфа-самець".

Я цілком не проти, щоб таких було побільше в сучасній українській літературі.

Читач крок за кроком дізнається все більше про Лиса, його сім'ю, як він став тим, ким він є. Така детективна подача сюжету дуже вдала і підігріває інтерес до читання. (На відміну від того ж "Вічника", над яким я заснула десь посеред книги).

Читання цього твору є також психологічно терапевтичне: добро перемагає, зло покарене. Я віднедавна є прихильницею хеппі-ендів. Гештальт мусить бути завершеним і то позитивно. Те, що вичворила Маргарет Мітчел у "Віднесених вітром" - це чистої води варварство. Не дивно, що вона так погано закінчила.

Резюме: читати можна всім - інтелектуалам і не дуже. Легке і приємне чтиво.

Суб'єктивне враження: 4-/5.

Любко Дереш, Остання любов Асури Махараджа

Те, що я придбала новий роман Любка Дереша "Остання любов Асури Махараджа" є неймовірною дивиною. Тому що після його "Голови Якова" при згадці про цього письменника мені ставало недобре. Тіпало і хотілося перейти на "вєлікій і могічій". 

Особливо при цьому мене дратувала оця містифікація навколо постаті Дереша: він говорить низьким оксамитовим голосом щось загадкове і таємниче, ніби ось-ось прагне відкрити Істину...

 Саме так. Цей хлопчик 1984 року народження претендує на те, щоб відкрити усьому людству Істину. 

Менше з тим. Отже, відкриваю я роман "Остання любов Асури Махараджа" і починаю дивуватися, підкреслювати олівчиком і ще раз дивуватися. Зараз, коли вже книгу прочитано, я з кожним днем, повертаючись у думках до роману, утверджуюся у думці, що це дуже добра робота, що ця книга написана цілком на світовому рівні і робить честь українській літературі.

Одним словом, ура! Любко Дереш нарешті виписався! (Ага, саме так я і думаю, бо не належу до шанувальниць його ранньої творчості).

Як відомо усім, хто стежить за літературним процесом, у романі розповідається про історію кохання демона з нижніх світів до сліпої дівчини Даші, яка проживає у Нью-Йорку.

Чим мене привабив цей роман?

По-перше, добірною хорошою українською мовою. Справді оксамитовою, приємною і плинною. Багато сучасних письменників прагнуть розширювати свій лексичний запас і це виходить у них дуже неорганічно і неоковирно, аж до нечитабельності. У Любка Дереша не мова - пісня. Дуже добре!

По-друге, тут нарешті з'являється виписаний сюжет. Не карколомний, не динамічний. Але такий, що може бути.

По-третє, Любку Дерешу дуже добре вдалося синтезувати масив начитаного з ведичного вчення і езотеричної літератури й витворити власний, напрочуд атмосферний, світ, долучивши до цього не тільки інтелект, а й гумор. 

За образ Шефа, чи то Бога, який курить марихуану, або ж за гламурну вечірку у Пеклі - респект і низький уклін.

Попри простоту сюжету, роман, завдяки довершено створеному атмосферному світу, у жодному місці не провисає. Я, принаймні, цього не помітила.

Окрім того, родзинкою роману є сюжет із протестами на Уолл-Стріт, які містичним чином дуже подібні до тих подій, які зараз відбуваються в Україні.

Одним словом, якщо Любко Дереш нарешті припинить корчити з себе Гуру, з нього може справді вийти щось дуже хороше. Ну, не пристойно це - хлопчику, який "смаленого вовка не бачив", писати про Вічне й Істину, або ж трактат "Я і Бог".

Резюме: блискуче, але не для кожного. Аж ніяк не бульварне чтиво і це плюс.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Наталка Сняданко, Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Хотілося б перефразувати "Читачка не налаштована читати далі". 

Нещодавно прочитала відгук одного критика, у якому він говорив: Наталка Сняданко, як письменниця, - хороша, а роман - поганий.

Цілком погоджуюся.

Я не змогла примусити себе дочитати роман до кінця. Чому? Письменниця для мене не створила жодного гачечка на початку розповіді, який би зацікавив історією. У таких випадках у мене з'являється запитання: "А навіщо це все?"

У читача цього надміру короткого відгуку може з'явитися запитання, а навіщо створено цей запис у блозі?

Логічно. Пояснюю: будьте уважні, коли перебуватимете у роздумах, купувати, чи ні цю книгу.

Це мотив перший, альтруїстичний.

Мотив другий, матеріалістичний. Я придбала цю книгу, а гештальт не було завершено. Треба отримати хоча б крихту задоволення і користі. Хоча б запис у блозі...

Медяник для Миколая

У переддень новорічних і різдвяних свят багато хто зіткнеться з проблемою подарунку для дітей. Знайомих, рідних і не дуже знайомих. "Медяник для Миколая" разом із солодким подарунком цілком придасться. (Дарма, що саме свято святого Миколая вже пройшло). Особливо у тому випадку, коли таких книжечок знадобиться більше, ніж одна. 

Книжечка складається із кількох прозових історій, двох віршів і рецепту традиційних "миколайчиків" від Дарії Цвек. Таким чином "Медяник для Миколая" дуже добре підходить для того, щоб ознайомити маленьку дитину із святом.

По-перше, завчити два віршики. По-друге, разом із малим / -ою випекти медяника. По-третя, опанувати релігійний зміст свята із замальовкою Галини Маків "Добрий Миколай". По-четверте, закріпити у "історіях-миколайчиках".

Найбільше мені припали до душі дві історії. Автором першої є Володимир Чернишенко. Більш відомий у літературних колах як перекладач з англійської. Його "Кольчині вуглинки" - абсолютно не містична, не рілігійна, реалістична історія. А, до слова, писати для дітей реалістично найскладніше, але дуже потрібно. 

Письменнику вдалося іронічно, дотепно й по-доброму розповісти історію Кольки, яка врешті виявляється ще й повчальною. Що мені сподобалося, що ось це "повчання" передано опосередковано, а не прямою вказівкою, на яку так грішить старше покоління.

"Сніжинки для Миколая" Наталки Малетич зовсім інші. У цьому оповіданні вже йде мова про сім'ю зайчиків, які готуються до свята Святого Миколая. Але тут є і сюжет, і інтрига, й динаміка. Одним словом, історія також заслуговує на увагу.

А от оповідання Галини Кирпи "Що придумає для мене Святий Миколай" викликало у мене запитання. Хоча текст написано цілком стравно, хорошою мовою, але мене обсіли сумніви, чи ж підходить маленькій дитині історія у вигляді роздумів-рефлексій дівчинки? 

Також насмішила фраза: "Усі дідусі люблять горішки та медяники". Хм... Я таких дідусів-камікадзе не зустрічала, а ви?

Резюме: хороший подарунок для дитини до новорічних і різдвяних свят.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Філософи, The Philosophers, 2013

У міжнародній школі у Джакарті учитель філософії пропонує двадцяти студентам пройти мисленнєвий експеримент: вирішити, хто з них гідний того, щоб отримати місце у бункері під час Апокаліпсису. Місць лише десять.

Ось короткий опис фільму "Філософи", на якого я покладала багато надій.

Задумаємося, що очікуєш від подібного сюжету: блискучої логіки і здорового глузду, втілених у цікавих дотепних діалогах і несподіваних поворотах сюжету, знання найпотаємніших глибин людської психіки. І розкриття крок за кроком характерів персонажів і їхніх таємниць.

Що отримує глядач?

А нічого подібного.Лиш втілення архетипу бунту молодшого покоління проти старшого, де представник останнього стає непотрібним лузером на шляху до омріяної свободи, розтривоженої гормонами, молоді.

Ідея здорового глузду й ідеї збереження цивілізації розглядається, як ворожа і поразницька. Ідеї бунтівної свободи й імперативу "Я так хочу" (інша фраза з цієї серії "Після мене хоч потоп") - позитивною і перемагаючою.

А якщо відкинути філософію, то глядач отримує красиву картинку, неоригінальні діалоги, невмотивовані логікою дії персонажів.

Категорія "добра" асоціюється тут не з добрим учинком, і, боронь Боже, логічним, а з "хорошим" персонажем, який може чинити так, як йому заманеться. 

Вперше я на таку логіку розвитку подій звернула увагу у кількох російських сучасних мелодрамах, які якось переглянула з нічев'я. І була вражена, що так званий "хороший персонаж" міг чинити, як йому заманеться (брехати, зраджувати), він був поза морально-етичними принципами.

Як на мене, це ознака найнижчої категорії мистецького продукту. Мистецтва для "планктону" і "народу".

Суб'єктивне враження: 3/5

Сімона Елькелес, Ідеальна хімія

Давно вже не писала у цьому блозі, майже пів року. Причина - були проблеми із тим, щоб завантажувати картинки... А я трохи буваю інколи чайником.

А ось зайшла, спробувала - і вийшло!

Так що найближчим часом відновлю написання рецензій, бо бачу, що не зважаючи на припинення активності блогу, його читають.

А це приємно. І стимулює до творчості.

Що читала останнім часом? Жах жахучий з точки зору літературної критики, але те, що потрібно жіночій душі у холодну осінь - романтичну трилогію Сімони Елькелес про біленких багатих дівчаток і брутальних альфа-самців хлопчиків-мексиканців. І, звісно, любов між ними.

О жах - у російському перекладі! О жах - у такому аматорському перекладі, що це просто ганьба для літератури.

Суто для емоцій. І виявляється, я не одна така. Наукові дослідження свідчать: жінки читають книги для емоційного занурення в інші світи.

Тарас Антипович, Хронос

Давно вже хотіла прочитати книгу Тараса Антиповича "Хронос", і ось нарешті до неї добралася.

Перші думки, які з'явилися під час прочитання книги - як дивовижно вона поєднала у собі українські реалії і світовий контекст. Безперечно, книга може бути цікава і закордоном. Адже тема антиутопії, фантастики, і певного варіанту апокаліпсису абсолютно у тренді сучасних світових літературних  тенденцій.

Одним словом, я читала і дивувалася - невже це написано у нас? Без потоку свідомості, з сюжетом і актуальною темою.

Друге, що впадає відразу в очі - це дуже хороша мова. Від багатства лексики, мовної вправності автора я отримувала величезну насолоду. 

Зараз читаю "метра" - Оксану Забужко. Нарешті спромоглася її читати (після літературних експериментів письменників 1920-х - 1930-х мозок став сприйнятливішим до усіляких вивертів збоченців-літераторів). Так от мова Антиповича здається мені кращою, ціліснішою, органічнішою.

Далі, звичайно, сюжет. Цілком виправдано, його порівнюють із відомим фільмом "In Time" (2011). Їх об'єднує спільна ідея - зображення технологій, які дають можливість забирати і додавати час людського життя.

Але на відміну від фільму, де ідея не отримала розвитку і лишилася статичною, книга дає розлогу характеристику суспільства під впливом хронотехнологій.

Щодо можливих недоліків. Письменник чітко виявляє свою політичну і релігійну заангажованість. Добро і зло у його книзі архетипічно контрастні. А в зображеннях антиутопічного суспільства виразно проступають риси сучасного українського.

Для якогось читача - це плюс. Для мене - мінус. 

На мій погляд, світ неоднозначний, багатогранний, тому література має розкривати проблему з кількох сторін, а автор не має права бути ментором.

Також структура "роману". Книга складається із новел, які поєднуються єдиним сюжетом. З одного боку, це дозволяє показати вплив згаданої технології на різноманітні верстви суспільства. З іншого, - позбавляє читача приємної можливості прив'язатися до якогось певного героя, полюбити його, а отже книгу. Тобто сприйняти текст не тільки розумово, а й емоційно.

Не раджу читати книгу войовничим атеїстам та активним борцям за права сексменшин. Друга половина книги, надто кінцівка, буде викликати у вас відчуття роздратування, як мінімум.

Решті читачам безумовно рекомендую до прочитання. На мій погляд, це одна з найяскравіших книг в укрсучліті.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Не(жданий) принц, Un prince (presque) charmant, 2013

Увага! Нижче ідуть суцільні спойлери.

Я такого, як правило, не практикую, але тут і так все очевидно. (Див. трейлер)

Жив-був дуже-дуже поганий чоловік у самому розквіті сил і років. Він курив, напивався разом з російськими партнерами-мафіозі, не дбав про виховання дочки, принижував секретарку, спав з ким попало, його не турбувало питання екології і глобального потепління і, взагалі,  він порушував правила дорожнього руху.

Ага, ще був закостенілим расистом.

Жила-була прекрасна білявка-француженка, творча особистість і борець за добре, прекрасне і вічне.

Одного чудесного романтичного дня, під час ще романтичнішої зливи, ці двоє зустрічаються. Вона довго не підпускає його в своє ліжко (цілу добу!), врешті у них трапляється секс у машині, а на ранок вона дізнається, що він ні фіга не прекрасний прекрасний принц.

Вона, обурюється, але він стає пацифістом, екологічно свідомим, кидає курити, любить дочку і представників інших національностей. Взагалі стає добрим, пухнастим, білим... із харизматичною чорною трьохденною щетиною.

Світ порятований від ще одного жорстокого капіталіста, французи п'ють вино, тато і мама щасливі перевісити дочку з своєї на чужу шию, хепі енд.

Підсумок: суміш класичного представика жанру мелодрами і не зовсім вдалої реклами автомобіля Рено.

Дмитрий Гойченко, Красный Апокалипсис: сквозь раскулачивание и Голодомор

Сьогодні нарешті дочитала Дмитра Гойченка у виданні "А-ба-ба-га-ла-ма-ги". 

Дмитро Гойченко (1903-1993) - українець, народився десь на Півдні. Свідчення цінні тим, що їх автор належав саме до тих, хто активно впроваджував колективізацію, а в 1937 р. сам потрапив під арешти. Дивом, Дмитру Гойченку вдалося уціліти і під час Другої світової війни потрапити на Захід. За нез'ясованих обставин він назавжди втратив зв'язок із коханою дружиною і дітьми, і все наступне життя прожив, як монах. 

Спогади були написані у 1940-х - 1950-х рр., а "знайшлися" лише у 1994 році в еміґрантському архіві Сан-Франциско (США).

З темою Голодомору і репресій я знайома давно і добре. Починаючи з того, що одна моя бабуся згадувала, як вже лягла на лаві і сказала своїм батькам, що буде помирати. Врятували її свинячі помиї, які приносив з колгоспу її тато. Один з моїх прадідів втратив у голод двоє дочок. Їх імена (Любка і Мотря) наша сім'я дізналася лише нещодавно, відвідавши музей Голодомору. На щастя, син прадіда Кирила, мій дід Гаврило, вижив.

До того ж ще у шкільні роки я читала Роберта Конквеста "Жнива скорботи" і "Сад Гетсиманський" Багряного. (Тоді ще по телевізору - о, диво! в дитячий час! - ішла цікава екранізація останнього). Зараз по роботі мені доводиться читати спогади про ті страшні 1930-ті рр., про "Розстріляне Відродження".

Одним словом, що я хочу сказати - фактами мене не здивуєш. Хоча у спогадах Гойченка я все-таки знайшла деяку нову інформацію щодо організації процесу колективізації, про самі механізми дії системи.

Для мене книга стала цінною у розкритті якихось психологічних моментів: як ламали людей, народ, перекроювали ментальність. Хоча я до кінця і не змогла збагнути цього всього. Адже те, що відбувалося, стоїть поза межами людського глузду. 

Цікаво, що сам Дмитро Гойченко також мав подібне відчуття абсурдності і нереальності того, що відбувалося.

Водночас книга мене підштовхнула до переоцінки деяких поглядів. Зокрема, ролі "маленької людини". Я не знімаю відповідальності за всі ці жахи з вождів, зокрема з Сталіна. Але без дрібних виконавців система не могла існувати. І навіть у тих жахливих умовах, коли не те що висловлювати свою альтернативну точку зору не можна було, будь-який твій вчинок, або відсутність такого, могли бути причиною арешту, тортур, позбавлення майна, розстрілу, - все одно було два шляхи. Або продатися остаточно, або ж лишитися із чистим сумлінням. 

Міра продажності теж була різною. Хтось тримався до кінця, і у фізичному сенсі цього слова. А хтось, як Максим Рильський, після арешту 1930-го почав писати вірші про Сталіна, але був тим, хто  не відвертався від сімей репресованих і навіть намагався їм якось допомогти.

Чесно кажучи, я не знаю, що я робила б за тих умов. Наприклад, якби потрапила у "м'ясорубку" допитів, як Дмитро Гойченко.

Інша справа, що багато елементів з свинської поведінки "маленьких людей" в часи терору, я стала помічати у буденному житті на прикладі знайомих, ба більше, - у своїх вчинках і рішеннях. Я переконана, що саме на таких дрібних маленьких угодах із совістю будувалися ті жахливі тоталітарні системи, що забрали життя мільйонів людей у  ХХ ст.

Державна влада є відрображенням внутрішніх виразок у суспільстві, яскравим наочним прикладом розкладу і деструктивних процесів... Щоб змінити зовнішній світ, необхідно починати із розбудови свого внутрішнього.

Одним словом, сьогодні у мене вийшла не рецензія, а думки на тему.

Резюме: книгу читати обов'язково, бо не знаючи минулого, втрачаєш орієнтири у теперішньому.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Метро, 2012

Коли Київ засипає снігом і йде 51 лютого, ніщо так не зігріває душу, як перегляд фільму, де Москва іде під воду. :)

Чесно кажучи, я не великий шанувальник сучасного російського кіно. Але після перегляду серіалу "Острів непотрібних людей" (2011), вирішила не бути аж так упередженою.

Отже, до сюжету "Метро" (2012). Москва, час пік, метро переповнене. В цей час прориває тунель і у нього потрапляють води Москви-ріки. В поїзді, якому особливо не пощастило, опиняються за законом бутерброда: маленька дівчинка, її батько, і коханець матері щасливого сімейства. І ще кілька персонажів, яких не шкода буде утопити.

Чогось особливо нового цей фільм глядачу не подарує. Але слід віддати належне нашим північним сусідам, стрічка вийшла якісним продуктом свого жанру. 

Цікаво, що зараз у кінотеатрі ідуть суцільні екранізації. Фільм "Метро" - не виключення. Книгу, яка лягла в основу історії, написав мені ще не відомий автор Дмитро Сафонов, який, виявляється, спеціалізується на романах-катастрофах, а також ужастіках. Хм... може й треба було б глянути, скласти враження, бо я ж - шанувальник жанру, але, боюся, надто вже відгуки поганенькі...

Резюме: чомусь доброму і вічному ви можливо і не навчитеся, але фільм придатний для відпочинку

Суб'єктивне враження: 4+/5 

Прекрасні створіння, Beautiful Creatures, 2013

Останнім часом я намагалася спершу читати книгу, а потім дивитися її екранізацію. Так я вирішила зробити і з "Прекрасними створіннями" двох письменниць: Камі Гарсії і Маргарет Стол. 

На жаль, книга вийвилася напрочуд об'ємною і нецікавою. Сама історія ніби й непогана: тут є магія, загадки, кохання. Але немає чогось такого, що дозволяє по-справжньому насолоджуватися книгою, не спати ночами, закидати звичні справи.

Коротко про сюжет. Головному герою, Ітану Уейту, вже давненько сниться дівчина з зеленими очима. Одного дня вона з'являється у нього в школі. Виявляється, це племінниця місцевого відлюдника.

Дія відбувається у забутому Богом і людьми маленькому містечку на Півдні США. 

На заваді коханню Ітана і Лени стануть прокляття, громадський осуд, темні й світлі маги.

Мені здається, що книга суттєво програла від того, що історію від "я-особи" розповідає не дівчина, а хлопець. Передати чоловічу, хай підліткову психологію, двом жіночкам-письменницям уже важко. Я прочитала загалом десь1/3 книги і можу сказати, що не було нічого, що дозволило б мені відчути мужність і привабливість головного героя. Все-таки, щоб кимось захоплюватися, необхідно тримати якусь дистанцію.

Другий програшний момент - це відсутність стравного причинно-наслідкового зв'язку і здорової психологічної мотивованості героїв. Картонні герої розміщуються у шаблонних ситуаціях. Звичайним людям притаманні сумніви, роздуми і нелінійність вчинків. А тут  дійові особи рухаються у межах канону, а за його рамки - "ні-ні".

Третє - суто моє суб'єктивне. Усілякі містичні і фантастичні історії, як правило, виграють на контрасті нормального життя і чогось потойбічного. Це цікаво, до того ж дозволяє читачу/ глядачу самому примірити на себе, що було б, якби загадкове існувало поряд. У книзі ми цього не бачимо. Головний герой з перших сторінок готовий до зіткнення із магією.  Немає також таємниці викриття Лени. Її чомусь, ні з того ні з сього, жителі міста відразу записують у відьми. А де здоровий глузд? Приналежність до сім'ї відлюдника (а може людина - хвора?), або ж те, що тріснуло скло (не так ефектно, як у фільмі), ще нічого не пояснює.

Одним словом, текст позбавлений нюансів, сумнівів героїв і хоча б мінімальної глибини. Простий і прямий.

Мабуть, двом письменницям необхідно було залучити когось третього, хто виписав би їм логіку і психологію. Бо сама ідея і детективно-містична історія, в цілому, непогана. Не дивно, що її навіть екранізували.

Отже, екранізація... Не дочитавши, я вирішила подивитися екранізацію і більше не мучитися.

Загалом вийшло більш-менш. Сценаристи дуже добре попрацювали, намагаючись втиснути купу тексту і різноманітних тонкощів у дві години екранного часу. Звичайно, довелося різати, скорочувати, переінакшувати. Тому ті, кому важлива святість тексту, можливо, будуть розчаровані.

Найголовніша вада фільму - це те, що він так само чомусь не зачіпає, як і текст...

Резюме: книгу я радила б не читати щоб не було "мучительно больно за бесцельно прожитые годы"

Фільм у цілому стравніший, ніж книга, тому порадила б шанувальникам жанру.

Суб'єктивне враження:

книга: 2+/5

фільм: 3+/5.

Життя Пі, Life of Pi, 2012

Мої Венера і Меркурій в Діві роблять мене монстром-мізантропом майже зовсім не чутливою до романтики. І так, я не люблю фільми Тіма Бьортона, хоча зараз я буду писати не про нього.

Про фільм "Життя Пі" (2012) говорили ще задовго до його появи на великому екрані. Як про щось глибоке, зворушливе, здатне перевернути твій внутрішній світ. Але про самий сюжет я знала напрочуд мало, тому якихось особливих очікувань у мене майже не було.

Отже, на рятувальному човні посеред океану опиняється підліток і тигр...

Що я можу сказати? Передусім - низький уклін сучасним технологіям, адже картинка - це найкраще. Деякі кадри можна включати замість зображень акваріума і тому подібного для медитації.

До того ж сама історія розказана уміло. З доокеанським періодом включно. Такий собі середньовічний ремісничий шедевр: бездоганно, але не ідеально. Загальне враження чимось подібне до "Хмарного атласу" (2012). Ніби ось-ось глядачу нарешті подарують якусь глибоку істину, глибину глибин просто, але цього не трапляється.

За що я справді вдячна творцям фільму - це за те, що вони не перетворили тигра на кавайну няшку, сиріч вегетеріанця і пухнастого котика. Було дотримано тонкий баланс між фантасмагорією і реальністю. 

Врешті у мене виникають труднощі із традиційною суб'єктивною оцінкою фільму. Його було заявлено, як щось глибоко-духовне і незвичайне. Тоді виходить 4-/5. 

І якось незручно себе почуваєш, адже у блозі купа підліткових історійок отримали значно вищий бал.

Якщо ж оцінювати, як звичайну, добротно склепану екзотичну історію, то безумовно 5... з мінусом. Адже не було чогось такого, що змушувало б мене просто "прикипіти" до екрану.

Таймлес: рубінова книга, Rubinrot, 2013

Вчора переглянула екранізацію книги сучасної німецької письменниці Керстін Ґір "Rubinrot". Чому у нашому прокаті за  російським зразком назву фільму переклали  як "Таймлес: рубінова книга" - для мене лишається загадкою. Ніякої рубінової книги, принаймні у першій частині трилогії, немає. Просто головна героїня має символіку рубіна.

Це історія шістнадцятилітньої Гвендолін Шеферд, яка живе у дивній родині з глибоким аристократичним корінням і зв'язками із масонами. Втім, дівчинка намагається жити "нормальним життям" звичайного лондонського підлітка. Це їй вдається, бо вся увага прикута до її кузини - Шарлотти, яка вірогідно має унікальний ген мандрівника у часі.

Життя Гвендолін стрімко змінюється, коли з'ясовується, що не Шарлотта, а вона - здатна мандрувати у минуле.

Це рідкісний випадок, коли вдалими вийшли і книга, і екранізація. Але їх об'єднує один суттєвий недолік: перша частина трилогії не має класичної кульмінації - найгострішого сюжетного вузла, який би був розв'язаний наприкінці. Письменниця у даному випадку вчинила дуже нечемно: просто перервала розповідь на пів слові, мовляв, трилогія, "далі буде". Здається, це вже стало традицією і у серіалах, і книгах - обривати незакінчену розповідь, поводивши читача / глядача за носа.

На мою думку, трилогія має право на існування як явище, але якусь проміжну крапку все-таки не завадило б ставити. І якщо вже пишеш сюжетну літературу, то варто було б дотримуватися мінімальних правил її побудови.

Цей нюанс знайшов своє відображення у екранізації. Сценаристи без шкоди для історії перетасували частини історії ("від перестановки доданків...") і, щоб знайти будь-який путній фінал, наприкінці взяли кілька шматочків із наступних книг трилогії. З одного боку,  з'явилася якась логіка, з іншого, - похід головних героїв у обсерваторію наприкінці фільму вийшов якимсь скомканим і незрозумілим. Мотиви дієвих осіб і причинно-наслідкові зв'язки трохи загубилися.

Це, в першу чергу, важливе попередження для всіх тих, хто тільки збирається прочитати книгу. Бо читається вона "запоєм", а потім ти лишаєшся наодинці зі своїми питаннями, а дві останні частини трилогії ще не перекладені. У мережі гуляє лише любительська аудіоверсія. 

Друге попередження вже для потенційних глядачів, тих, хто чекає містичний екшн. Ні, масштабних ельфійських боїв у фільмі не буде ;) У цій історії є багато заплутаних моментів (механізм мандрівок у часі, сімейні генеологічні історії впродовж століть тощо) і це все якось потрібно пояснити. Тому герої будуть ДУЖЕ багато говорити і розтлумачувати один одному. До цього потрібно бути готовим.

На мій погляд, сценаристи вийшли з цієї ситуації дуже й дуже гідно. Молодці.

Фільм, взагалі, дуже якісний. Гарна атмосфера "містичного Лондону", красиві кадри (яке все-таки щастя, що дивилася я у кінотеатрі!), гарно підібрані актори з свіжими обличчями.

Єдиний прокол кастингу, на мій погляд, - це запрошення на роль Люсі Монтроуз Йозефіни Пройс. Вона була дуже доречна у комедійному серіалі "Турецький для початківців" (2006-2008), а  тут кривлялася, як мавпочка.

Також мені сподобалося, як сценаристи трохи змінили характер самої головної героїні. Я розумію, що з часів "Бріджит Джонс" світом літератури і кіно крокує незмінний тренд - незграбна, майже тупа, головна героїня, одним із класичних зразків якої є Белла Свон із "Сутінків". Але посередність і невігластво книжкової Гвендолін мене під час прочитання трохи дратувало.

Загалом, книгу я б радила дівчаткам й інфантильним дамам до тридцяти. Кіно можуть дивитися і хлопчики пубертатного віку.

Суб'єктивне враження (в межах свого жанру!!!):

книга: 4 +/5

фільм: 5-/5.

Тепло наших тіл, Warm Bodies, 2013

Вчора я здійснила подвійний подвиг: прочитала книгу Айзека Маріона "Тепло наших тіл" і подивилася її екранізацію. Отже, отримала подвійне задоволення, яке, втім, має певні нюанси, з якими я і збираюся поділитися з вами.

Головний сюжет наступний: цивілізація пережила серію катаклізмів, фінальною крапкою яких стала поява живих мертвяків. Свою історію читачу/ глядачу розповідає нетиповий зомбі "Р", який одного прекрасного дня закохується у дівчину Джулі. Це стає поштовхом для незворотніх змін не тільки у житті цих двох, а й всього світу.

Ага, і паралелі із "Ромео і Джульєттою" очевидні.

На текст книги дуже яскраво накладає відбиток особистості самого автора.

Отже, як повідомляють скупі інтернет-джерела, Айзек Маріон має близько 32 років, ніколи не навчався у коледжі, не одружувався, не має дітей і обирав для себе дуже дивні роботи, такі як: постачальник смертних лож пацієнтам хоспісу, або наглядач батьківських зустрічей у будинках опіки. Зараз цей дивак позиціонує себе як письменник і музикант. 

Ось воно - ліниве покоління цивілізації, яке не зазнало голоду, війни, але з молоком матері всотало ідеї "Бійцівського клубу".  Яке наситилося благами Західного світу і створило явище дауншифтінгу. Покоління, яке і в тридцять не може вилізти з повзунків підліткового віку. (Камінь у мій город теж).

Тому ідеї і герої книги видаються гіперболізовано  революційними, такими, які  притаманні саме підлітковому незрілому світогляду. Це гімн заперечення і чорно-білого героїчного світу. Алегоричний зміст прозорий: є "Кістки" - старе покоління і є "жива" молодь. Книга просто переповнена філософськими роздумами викриття "старого світу".

Цікаво, через які елементи автор намагається показати те, що його головна героїня Джулі - "жива". Дуже типово для підліткового протестного світу: вона пробує наркотики, полюбляє випивку і травичку, яскраво декорує свою кімнату плакатами і кольорами, має особливе ставлення до музики, а також досвід спроби покінчити життя самогубством.

Радикальний підлітковий світ рідко знає вихід із світоглядних лабіринтів протесту. Він розуміє, що жити так, як раніше, не можна. Але не знає, як потрібно. Тому виходи найчастіше деструктивні: саморуйнування і заперечення.

Це знайшло свій відбиток і у книзі, і частково у фільмі. Ми бачимо, що у головних героїв немає і натяку на план дій. Вони просто бігають туди сюди, аж поки ситуація не розв'язується сама собою.

Сценаристи у фільмі спробували цей момент трохи "причесати". З одного боку, це додало трохи логіки і попсовості водночас. З іншого, - фінал все-одно вийшов абсолютно прісним. Кульмінація так і не вибухнула феєрверком.

Звичайно, що фільм не міг бути таким філософським, як книга. В даному випадку тут змістилися акценти: від депресивно-філософського до іронічного (комедійного все-таки не достатньо, як не хотів би нас у зворотньому переконати трейлер). 

Як правило, екранізація - це ще одна можливість для читача пережити історію, яка тебе захопила. Але не в повному обсязі, а як акт пошанування, що вже має в своїй суті щось некрофільське. Фільм "Тепло наших тіл" не став у цьому правилі винятком. Посередненько, але, в цілому, стравно.

Після усіх цих "фе" потенційний глядач/читач може подумати, то, може, й не варто знайомитися із фільмом/книгою?

Навпаки. Дуже раджу для усіх шанувальників жанру постапокаліптики і містичних любовних історій, а також підлітковій аудиторії. Надто книгу, це справді якісний продукт.

Суб'єктивне враження (у межах свого жанру!!!):

Книга: 5-/5

Фільм: 4-/5.

Йозеф Вінклер, Вивезена

Книга австрійського письменника Йозефа Вінклера "Вивезена" побачила світ у 1983 р. і лише у 2012 р. дісталася України. Вона поділяється на дві частини. "Закамарок для людла" - це розповідь Вінклера про те, як він познайомився із головною героїнею історії - Валентиною (Нєточкою) Василівною Ілляшенко-Нідерштарцер. У 1943 р., ще підлітком, її було вивезено на роботу до Австрії у Каринтію, де вона залишилася.

Друга частина книги "Вивезена" - це розшифровка запису, здійсненого на магнітофон Йозефом Вінклером історії Нєточки про своє життя.

Найбільше, за що я, як читачка, вдячна Йозефу Вінклеру - це за точність передачі у саме цій, другій частині книги. Я з жахом думаю про те, що з цією історією міг би зробити сучасний письменник-постмодерніст, якби вдався до творення художнього, а не документального твору. 

Читач має змогу сам порівняти, наскільки різняться ці два тексти - європейського інтелектуала і української селянки. Текст першого - насичений рефлексіями творчої людини і сюрреалістичними мареннями з претензіями на глибину.

Інтелектуалу потрібні проблеми, адже криза - це шлях до розвитку, до глибшого сприйняття і альтернативного звичному світовідчуття. Якщо проблеми немає, він їх видумує з сумлінністю справжнього психоаналітика.

Натомість найтрагічніші правдиві історії написані простою мовою. Згадаймо "Спомини" Анастасії Лисивець, тексти Імре Кертеса, або ж Віктора Франкла...

Можливо, доречі, Йозеф Вінклер лишив текст Нєточки недоторканим, бо її розповідь йому й так видавалася східною моторошною казкою з комуністами-людоловами і людоїдами голоду 1932-33 років.

Автор, взагалі, не дуже добре розуміє, що то за Україна. Це й не дивно, бо ж у час появи книги був 1983 рік, і за холодною стіною в уяві всього світу була велика і загадкова Росія. 

Викликає, зокрема, посмішку прагнення письменника наблизитися до світу української селянки з під Черкащини через читання Достоєвського, Чехова, Горького, Тургєнєва. Вже не кажучи про постійне вживання "український" і "російський", як синоніми.

Щодо другої частини книги, історії Валентини Ілляшенко, - вона проста і щира. В ній чітко між рядків читається трохи норовливий характер жінки. Їй бракує мудрості і інтелігентності Анастасії Лисивець, але водночас її історія не менш цікава, а в дечому подібна. Те саме зображення життя до трагічного зламу 1928-1933 років, Голод, війна і вивезення на роботу. Лиш Анастасія повернулася, а Нєточка ні.

Щодо роботи перекладача, Нелі Ваховської, то я, в цілому, лишилася задоволеною. Очевидною є її робота над широкою лексикою тексту, а також прагення передати мовленнєві особливості, і Вінклера, і Нєточки.

Щоправда, мене знову подратувало слово "виглядати" замість "мати вигляд".

На с.120 перекладач, на мою думку, допустилася помилки. Вона перекладає: "Повитухи на селі раніше не було, ні тут, у Каринтії, ні там, у Росії". Або ж головна героїня щось переплутала, або перекладачка замість логічного тут "акушерка" подала питомо українське, але менш доречне тут - "повитуха".

Такі книги, як "Спомини" Анастасії Лисивець і "Вивезена" Йозефа Вінклера, я б охоче включила б до шкільної програми. Саме вони, а не підручники, здатні відкрити очі на правдиву історію України.

Суб'єктивне враження: 5 (для Нєточки).

Резюме: читати обов'язково.

Габі Кьоп, Навіщо я народилася дівчинкою?

У 1945 році п’ятнадцятирічна дівчинка Габі Кьоп неодноразово зазнавала сексуального насильства з боку солдат радянської армії. На довгі десятиліття на цю тему в німецькій історії у родинах, і в державі було покладено табу. Народ проходив болісний процес покаяння і спокути. Маленька Габі виросла, але не змогла впоратися із психологічною травмою і так і не створила сім’ї. Лише у віці 80-ти років жінка змогла опублікувати спогади про два тижні 1945 року, які грунтуються на її щоденникових записах.

Український переклад книги вийшов у видавництві «Зелений пес» у 2011 році під гучним написом «Сексуальні «подвиги» радянських визволителів». Тверда обкладинка, дизайн доречний.

Любителям «полунички» відразу скажу, що Габі пише дуже лаконічно, описів сцен насильства немає. Також суто з точки зору письменницької майстерності текст дуже простий. Його цінність саме в тому, що це живе свідчення подій, які до цього часу неоднозначно можуть сприйматися і в Німеччині, і на території колишнього Радянського Союзу, але які водночас є надзвичайно болючим досвідом для близько 2 млн. німецьких жінок.

Як це справді є в житті, у спогадах Габі Кьоп немає ні чорного, ні білого. Вона подає і ненависть до росіян-гвалтівників, і свідчення людського ставлення деяких радянських солдат до цивільного німецького населення, і знайомство із остарбайтерками, дівчатами з України.

Взагалі, висновок напрошується такий: у порядності немає національності. Адже неодноразово Габі зраджували самі ж німецькі жінки, які прикривалися дівчинкою, щоб самим не стати жертвами насильства. 

І фраза "Де наша Габі?" надовго засідає в голові.

Текст у перекладі Юлії Горбач, з одного боку, простий, яким і є мовлення п’ятнадцятирічної дівчинки, з іншого боку, якось грубо складений. Чесно кажучи, мені важко судити, чи це особливість німецької мови, чи особливість написання Габі Кьопп, чи суто не здатність перекладачки зробити текст «легким» для читання. Ніби добрий переклад, а читаєш, ніби продираєшся по джунглях.

Черговий раз подратувалася із вживанням «виглядати» замість «мати вигляд»...

Стаття «Індивідуальні спогади та історичний контекст» німецького історика Біргіт Бек-Геппнер у кінці книги – на мій погляд, є прикладом того, як політкоректне мислення, у своїй суті далеке від такого мудрого понадрелігійного прийняття, здатне вихолощувати у думці оригінальність і свіжість мислення. Кажучи простіше, стаття абсолютно ні про що, втілення реверансів у бік покаяння за наслідки націонал-соціалізму як явища та недоречного тут бюрократичного тлумачення явища сексуального насильства.

Одним словом, цю статтю можна не читати.

Суб'єктивне враження: 5/5

Резюме: читати всім, хто хоче мати власний, незашорений штампами радянського минулого, погляд на історію.

Анна Карєніна, Anna Karenina, 2012

Ось так склалися зірки на небі, що у новій екранізації "Анни Карєніної" зустрілися три мої нелюбові:

 - мені неприємний самий персонаж Анни. Я абсолютно не хочу розуміти цю гру гормонів, у наслідок якої руйнуються священні сімейні узи. Можливо, тому що я сама схильна до того, щоб руйнувати стосунки...  Одним словом, ще в школі, читаючи роман Толстого, я цілком стояла на стороні Олексія Карєніного.

- не люблю актрису Кіру Найтлі. Особливо, коли вона посміхається, здається, що це мавпочка, яка корчить гримаски.

- я не сприймаю сюрреалізму ні в кіно, ні в літературі. В той же час творці фільму чомусь вирішили показати свою версію цієї історії саме в такій формі. Дія відбувається у театрі. Основний акцент забирають візуальні ефекти - театральні облаштунки, які ефектно з'являються і перебудовуються. До того ж театральність підкреслює хореографія рухів героїв.

Розчаровують абсолютно далекі до епохи костюми, які за задумом костюмера мають більше підкреслювати настрій й ідею. 

Тому, на мій погляд, в якихось епізодах Кіра Найтлі мала вигляд, даруйте за слова, шльондри... 

Звичайно, ідею цієї всієї награності легко прочитати: тут йде мова про фальш вищого суспільства і бла-бла-бла в такому ж дусі. Але кожну з цих ідей  можна подати лаконічно без істерики і гротеску, методами, які не виходять за рамки реалізму.

Зокрема, про істерики. Я такого неадекватного припадку на кінних перегонах ще в жодній версії не бачила. Цікаво, чи це могло б таке трапитися із дворянкою ХІХ ст.?

Я терпляче, не відомо, з яких причин, терпіла фільм майже годину. Але попереду лишалася ще одна. А настрій вже й так був невимовно депресивний. Одним словом, десь останню третину довелося переглядати на перемотці.

Звичайно, що цього всього слід було б очікувати. Режисер фільму - Джо Райт - відомий мені ще по двох фільмах: "Гордість і упередження" (2005) і "Спокута" (2007). Що об'єднує ці два фільми? Звичайно, Кіра Найтлі у ролі головної героїні. Але, окрім очевидного, і зневага до історичної достовірності й відтворення атмосфери епохи, що ми спостерігаємо у "Анні Карєніній". Також надмірна драматизація відчуттів, коли чути хрускіт заламаних рук. Такий в'їдливий смердючий запах пафосу.

Якщо хтось відомий із базовими положеннями соціоніки - це типово гамлетівське.

Я розумію, що, в цілому, це по своєму якісний продукт, але НЕ МОЄ.

Резюме: 2+/5 (кілька балів за ідею і візуальну картинку).