Вонгозеро, Яна Вагнер

Той, хто хоча б трішки знайомий із моїм блогом, мабуть, мав би помітити, що я дуже люблю жанр постапокаліптики. Це якась невзаємна мазохістична любов. Чому? Бо якісного виконання цього жанру, як у кіно, так і в літературі обмаль.

Чи не найбільше мене дратують всілякі історії про зомбі і мутантів. Я читаю книги, щоб прожити альтернативне життя, задовольнити свою потребу у пригодах, свіжих враженнях і емоційних переживаннях... тому я хочу вірити в те, що читаю...

Хочеться направду відчути щось реальне і Рим не спалити. ;)

Нещодавно я натрапила на книгу молодої російської письменниці Яни Вагнер "Вонгозеро".

Сюжет: головна героїня Аня живе із своїм чоловіком Сергієм і сином під Москвою. Перші звістки про новий грип не здаються їм загрозливими, але згодом на карантин закривають Москву, зникає інтернет і телебачення, починають помирати знайомі. Молода сім'я могла б ще довго займати вичікувальну позицію, якби не свекор головної героїні, справжній "русский мужик".

Під його керівництвом збирається невеличка компанія, яка вирішує втікати подалі від епіцентру подій. Відтак дія всієї книги відбудається в дорозі.

Книга не геніальна, але дуже якісно написана.

Про що слід знати читачу?

- сюжет тут є (в еру постмодерністів про це потрібно зазначати окремо);

- оповідь ведеться головною героїнею. Це дає можливість зазирнути у її численні переживання і згадати, що книга написана жінкою. Втім, за розмірковуваннями жінки трохи за тридцять приємніше слідкувати, ніж за підлітковими рефлексіями Белли Свон.

Мені сама історія чимось нагадала книгу "Смерть трави" Джона Крістофера. (Надто у сюжеті про небезпечні залізничні переїзди). Але Крістофер, як чоловік, додав більше збройних сутичок і бойових дій. Яна Вагнер уникнула відвертої чорнухи, що не забрало від її розповіді правдоподібності, скоріше навпаки.

Одне із найсмачніших для мене у постапокаліптиці - це перші акліматизаційні моменти, точки переходу, ломка психіки і перебудова побуту. Нарешті я отримала це в романі "Вонгозеро", адже книга розповідає нам про перші дні "кінця цивілізації".

У одній рецензії, знайденій у Всемережжі, письменниці закидають те, що її головні герої егоїстичні хами.

Так, тут люди аж ніяк не добрі і пухнасті. Але й не монстри. Вони звичайні чоловіки й жінки, у яких боряться одночасно два полюси. І мені здається, що така подача дійових осіб - це не мінус, а навпаки перевага книги. Інколи за головних героїв злишся, інколи за них просто соромно. Але вони реальні.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Резюме: любителям постапокаліптики. Чоловікам звернути увагу на те, що "чорнухи" буде менше, а рефлексій більше, ніж це зазвичай буває.

Один день, One Day, 2011

За вельми пікантних обставин Емма і Декстер в останній день навчання у коледжі вирішують стати друзями. Ми маємо можливість відстежити їхнє життя впродовж 22 років, переглядаючи з року в рік, за нав'язливою ідеєю творців фільму, саме долесну дату їхнього знайомства - 15 липня.

Вона - синя панчоха, він - плейбой, який прагне слави і грошей.

Запитання, що має турбувати глядача, 2/3 фільму - чи ж будуть головні герої разом?

З останньої третини фільму глядач починає задумуватися, а чи на довго це...???

Класична-класична історія кохання, до характеристики якої важко ще щось додати, щоб не нарватися на спойлери. Скажу лише одне. За іронією долі я дивилася фільм "Один день" (2011)   в один день з "Моїм першим разом" (2012). Подібність сюжетів, попри очевидну відмінність, просто разюча.

Глядача не чекають якісь несподівані вигадки сценаристів, щось таке, що б виривалося із традиційних сюжетних ліній. Просто уривок із життя, трішки романтизований.

Серед мінусів - нав'язлива прив'язаність сюжету до дати 15 липня. Життя головних героїв таким чином подається нарізаними шматками, інколи без належного переходу. Цікавий глядач пропускає часом дуже і дуже важливі події головних героїв. А ми саме тому й читаємо і дивимося різноманітні історії, щоб разом співпереживати, співвідчувати, проживати кілька життів одночасно.

Тому глядачу багато чого лишається незрозумілим і нелогічним.

Також для мене загадкою лишилася основна ідея фільму, окрім очевидної: "не омини свого кохання" (див. постер).

А так нічогенько. Стравненько.

Резюме: 4/5.

Дім марень, Dream House, 2011

Найперше, що має запам'ятати глядач, який збирається переглянути стрічку "Дім марень" (2011) - не дивитися трейлер.  Інакше він, як я, буде добру половину фільму очікувати моменту "х".

Сюжет: головний герой (Деніел Крейг) звільняється із роботи, щоб нарешті переїхати до провінційного містечка і засісти за написання роману. Він має чудову люблячу дружину (Рейчел Вайс) і двох дівчаток-янголяток. Але тиху сімейну ідилію порушує інформація про те, що у їхньому будинку п'ять років тому було вчинене жахливе вбивство. 

Головне запитання фільму: а хто ж був вбивцею?

В цілому стрічка складається із "бу-ефектів", більша частина з яких - просто легка гра на нервах глядача. Але, на щастя, це аж ніяк не ужастік, а психологічний триллер. Ігри розуму плюс детективна деталь. Саме деталь, бо детективні перипетії розвиваються просто і без хитромудрих вивертів.

Повішена майже непомітно рушниця на початку п'єси закономірно вистрелить в кінці. 

Загалом історія справила на мене позитивне враження. Не геніально, але приємно.

Резюме: 4/5.

Мій перший раз, Ma première fois, 2012

Сара - зразкова відмінниця, любителька складати списки, в її житті все заплановано і немає місцю несподіванкам, аж поки вона не знайомиться із новим учнем Захарієм. Це не було кохання з першого погляду, але, як відомо, від ненависті до кохання один крок.

Вона - невинна дівчинка, він - поганий хлопчик з проблемами...

Сюжет класичний для романтичних мелодрам (згадаймо хоча б "Три метри над рівнем неба"). Але все зроблено якісно, тому якщо хочеться закохатися і поплакати у якийсь романтичний вечір - це саме воно.

На свій суб'єктивний смак до переваг фільму я зарахувала симпатичний візуальний ряд. Це стосується також кастингу. У французьких фільмах часто буває, що на акторів, особливо головних героїв, страшно дивитися. Тут зовсім навпаки. Естер Комар і надто Мартін Каннаво - можуть бути зефірно-солодкими, але аж ніяк не противними.

Закінчення - закономірне. Ілюзія першого кохання має залишатися недосяжним ідеалом, інакше все закінчиться так, як у "Трьох метрах..."

Резюме: 5/5 (у межах жанру, нічого нового, але все дуже якісно).

Неможливе, Lo imposible, 2012

Щойно подивилася надзвичайно зворушливий фільм "Неможливе" (2012). Стрічка іспанського виробництва, але із такими зірками Голлівуду, як Наомі Уотс і Юен МакГрегор.  

Це реальна історія іспанської сім'ї, яка трапилася із ними під час відомого землетрусу у Індійському океані у грудні 2004. Через цунамі, яке накрило курорти Тайланду, сім'я була роз'єднана. Впродовж фільму глядач спостерігає за тим, як головні герої намагаються вижити і знайти один одного.

Стрічку я переглянула на одному диханні. Навіть не сподівалася, що вона мене так зачепать.

Найкращим моментам глядач, на мою думку, зобов'язаний Наомі Уотс і Тому Холенду. Останній грає найстаршого сина, Лукаса, який змушений швидко дорослішати і турбуватися про поранену матір. Гра хлопчика була просто блискучою.

Фільм в першу чергу звертає увагу глядача на сімейні цінності. Коли Марія кілька разів лишає безпечні місця і кидається знову і знову у вир нестримного потоку брудної води, і все для того, щоб бути разом з сином, я задумалася над природою материнських почуттів, які ще не відомі мені.

Творцям фільму вдалося передати всю історію надзвичайно правдиво. Виключення становить кінцівка, але тим більш дивовижно, що такі чудеса трапляються, бо фінал історії взято із реального життя.

Вже після перегляду мені спало на думку, що цьому фільму притаманна одна риса, яку я вже не один раз помічала у тих випадках, коли історія екранізована про ще живих людей. Стосунки у сім'ї подано майже без конфліктів. Можливо, воно так і було насправді, не знаю... Втім, цей момент не так врізається в очі, як у "Серфері душі" (2011) і аж ніяк не впливає на відчуття реальності того, що відбувається на екрані.

Таким чином, за емоційним насиченням фільм дає фору більшості фільмів-катастроф і постапокаліптики.

Також візуальний ряд цілком достатній, щоб відчути атмосферу тієї трагедії.

Резюме: 5/5.

Блискуче!

11/22/63, Стівен Кінг

Всі роки мого активного читацького життя творчість славетного Стівена Кінга проходила повз мене. І вся справа в тому, що почала я його читати із першого роману  - "Кері" (1974). Може, комусь історія про дівчинку-ізгоя з надприродними руйнівними здібностями і припала до вподоби, а, на мій смак, вона огидна.

І ось до моїх рук потрапив переклад українською мовою одного із останніх романів письменника "11/22/63". 

Сюжет: звичайному шкільному учителю у спадок від помираючого друга переходить надважлива місія - за допомогою "кролячої нори" у часі вирушити у минуле і запобігти убивству Джонна Кеннеді.

На щастя, ця книга від короля жахів аж ніяк не є хоррором, хоча подекуди у тексті є описи певних зловісних речей, що скоріше є відображенням психологічного стану героя, ніж чимось, що має стосунок до реальності.

Відразу хотілося б відзначити майстерний переклад Олександра Красюка. Тут і передача діалектизмів, і розмовної мови, і смачненька колоритна, але не надміру, лексика. Не знаю, чи вірно з мовознавчої точки зору я вчиню, якщо віднесу переклад пана Красюка до казкової перекладацької школи славетного Миколи Лукаша.

Відтак усіляким відвертим і латентним українофобам я цей переклад дуже не раджу. Також він дратуватиме тих розумників, що, відхиляючи слова Максима Рильського "не бійтесь заглядати у словник", вважають, що їх 1000 слів побутової лексики цілком достатньо для життя і творчості. 

Роман "11/22/63" - це зрілий масштабний твір досвідченого автора. Тут немає провисань. Всього достатньо: і динамічного сюжету, який робить несподівані виверти, і живих нетрафаретних героїв, і майстерно створеної атмосфери, відчуття повного занурення у світ кін.60-х - початку 70-х рр. ХХ ст. 

Читаючи Макса Кідрука "Бота", я захоплювалася науковою базою, ерудицією письменника, що так майстерно виписав ідею. Але мені бракувало психологічної достовірності у зображенні героїв. Читаючи "Господиню" Стефані Маєр, я повністю занурювалася у емоційний світ героїв, але опис світу скидався більше на казку, ніж на наукову-фантастику.

А от Стівен Кінг - це майстер. :)))

Відмінна також ідейна складова книги, у якій відсутня прямолінійсть. Головному герою письменник дозволив вірити і помилятися. На початку шляху він аж ніяк не підозрював, що він отримає в кінці.

І геройський максималізм із закликами "порятувати світ" трансформується, щоб звернутися до таких цінностей, як відповідальність й кохання...

Суб'єктивне враження: 5+++/5

Господиня, Стефані Маєр

Вважається, що Стефані Маєр - це низький літературний смак посередньої графоманки. Свою прихильність до "Сутінок" інтелігентна людина має старанно приховувати, або ж зазнати прилюдної ганьби. Але моє психологічно незріле підліткове "Я" у тілі без п'яти хвилин тридцятилітної жінки - читає Маєр із мазохістським захопленням. 

Я вже зізнавалася у цьому гріху - симпатії до "Сутінок". Тепер дійшла черга до "Господині" (2008). 

На жаль, я не читала в українському перекладі і нічого не зможу про нього сказати.

Обрала для читання "Господиню" спершу німецькою мовою з очевидних причин - проста книга про любов для підлітків - це саме те, що потрібно для вивчення іноземної мови. Але прочитавши кілька десятків сторінок, я так зацікавилася, що поглинула решту за кілька днів вже російською, порушуючи всі свої уявлення щодо правильного розпорядку дня.

Сюжет: Землю цілком окупували прибульці-"паразити", які використовують людські тіла, як носії. Вижила лише невеличка кількість людей. Головні героїні - дівчина Мелані й інопланетянка Анні, мусять ділити одне тіло на двох. Звісно, що подобаються їм різні чоловіки, що спричиняє певні незручності.

Перша половина книги дуже жвавенька. Я навіть було подумала, що Маєр все-таки трохи навчилася писати. Але чим далі, тим більше сюжет сповільнюється, таким чином середина книги - це типові душевні терзання героїні, знайомі нам ще з "Сутінок". До повторів слід зарахувати також любовний трикутник (чи то чотирикутник?). Такі метання з обов'язковими поцілунками то одного головного героя, то іншого, мене стомили не тільки з "Сутінок", а й з "Голодних ігор" іншої авторки. 

Серед повторів, звісно, ж - міжвидове кохання.

Категорично не раджу читати книгу тим доскіпливим читачам, яким важлива правдоподібність. Система планет, наприклад, із всякими Дельфінами, Ведмедями і Павуками, на мій погляд, дуже примітивна. У кращому разі, казкова. Я намагалася просто не звертати на це увагу.

Реалізація ідейного заклику "мир і любов" часом надто приторна і прямолінійна, але, в цілому, мені симпатична.

Як плюс - головна героїня - Анні - набагато симпатичніша за Беллу Свон. Хоча її рефлексії також здатні проїсти мозок.

Під кінець книги, сюжет розгортається активніше, і кінцівка вийшла, як на мене, простенькою, але ефектною.

Я вже писала, що сила Маєр - у зверненні до потаємних архетипічних бажань певної жіночої аудиторії. У сфері передачі емоцій вона сильна. 

Також це та книга, яку можна отак запоєм прочитати. Хоча наша українська література має значно інтелектуальніші потуги, а от так захопити за просте людське - зась. (Або ж, припускаю, мене, як дитя Голівуду і загниваючого західного світу, не зачіпає своє національне)....

Суб'єктивне враження: 4+/5. (У межах своєї цільової аудиторії. З "Війною і миром" порівнювати не потрібно).

Резюме: лише для дівчаток, захоплених всяким містичним і фантастичним.

Голодні ігри, The Hunger Games, 2012

І

Спершу я побачила трейлер, потім завантажила книгу, а потім забула про цю історію більш, ніж на пів року. Перші мої асоціації були, що це якась фігня для для підлітків в стилі Стефані Маєр і її "Сутінок".

Одного разу, їдучи в метро під кінець дня, я зрозуміла, що не можу читати вже ані теорію психології, ані фахові книги з історії. Моя душа прагне пригод, яких так мало в житті пересічної синьої панчохи. Гортаючи свою електронну книгу, я врешті зупинилася на "Голодних іграх"...

І не змогла зупинитися, аж поки не подолала всі книги трилогії.

Я прекрасно можу зрозуміти такі високі відгуки і Стівена Кінга, і тої ж Стефані Маєр на цю книгу. Зокрема, фантаст написав, що «...Карколомний роман «Голодні ігри» збурює, приголомшує, тримає в напрузі... Я просто не міг відірватися».

І все ж його порівнюють і будуть порівнювати в першу чергу із "Сутінками". Подібного, звісно, є багато. В першу чергу - перекладання "чоловічої" тематики, такої, де є жорстокий світ боїв і вбивств, у жіночу площину. Акцент на любовній історії, а саме на любовному трикутнику. Ведення історії від "я"-автора.

Врешті подібна героїня - підліток на межі 18 років, не надто приваблива, не надто добра, чи впевнена в собі, яка якимось дивовижним чином стає центральною дієвою особою значних подій. У випадку Белли - це війна вампірів, Кітніс - революційні події антиутопічного світу.

Але різниця є. І її, доречі, помітив вже згаданий Стівен Кінг. Адже його критика про "Сутінки" була не така схвальна: "Стефані Маєр не в стані написати нічого більш-менш вартісного. Вона не надто хороша в цьому".

В першу чергу, "Голодні ігри" написані просто значно майстерніше. По-друге, головними у цій історії є не гадання на ромашці "любить-не любить", а глибокі психологічні проблеми взаємин зі світом людини у тоталітарній державі, і не тільки. Авторка майстерно балансує між двома полюсами: вибудовуванням динамічного сюжету і прописанням глибокої психологічної складової. 

Здавалося б, на перший погляд, підліткова епічна історія, не має головної ознаки підлітковості і епічності - чіткого поділу на чорне і біле. І це найліпше в романі.

Але маю зробити суттєве зауваження, щоб отримати повноцінне уявлення від цієї історії, необхідно дотриматися двох правил:

- не судити історію по фільму;

- не робити поспішних висновків, прочитавши лише одну книгу. Цілісне уявлення дає вся трилогія. І головні ідеї стають зрозумілими саме в третій книзі, яка, здається, не припала до вподоби тим, хто хотів "мочилова" "Королівської битви".

ІІ

Відразу скажу, що фільм мені не сподобався. Детально відтворюючи перебіг подій у книзі, екранізація не передає психологічну складову книги, яка становить вагому частину історії.

Цього можна було б уникнути за кращого кастингу.

Найбільше у мене претензій до Джоша Хатчерсона, який виконує одну з ключових ролей  - Піта. Творці фільму пропустили найголовнішу властивість Піта - це його доброта. Навіть якщо актор не вміє грати, це має хоча б бути написано на його обличчі. А на обличчі Джоша вимальовується глумлива посмішка мазунчика долі і любителя вечірок.

Коли у книзі Піт виявляв знаки уваги до головної героїні, моє серце просто переповнювалося зворушливим відчуттям ніжності. А з дій екранного Джоша можна подумати, що він просто грає на публіку.

Один ключовий момент, для прикладу. Хлопець зізнається в коханні, йдучи на смерть. У нього беруть інтерв'ю. За сюжетом його слова зворушили глядачів всіх 13-ти дистриктів. Як це відбувається у фільмі: Джош, розвалившись у кріслі, закинувши одну ногу на іншу, розповідає про свої почуття, ніби про якусь пригоду на вчорашній вечірці.

"Не вірю!" - чую Станіславського.

На перший погляд Дженніфер Лоуренс - вдалий вибір. Не надто гарна, як і Белла, і аж ніяк не жіночна. Просто дике дівчисько з провінції. Принаймні основний вираз обличчя у неї правильний. Але мені важко уявити, що саме така дівчина могла зачепити невидимі струни і підняти революцію. Звичайно, її внутрішній світ (особливо у 3-ій книзі) міг бути таким неприємним і похмурим, як обличчя у Дженніфер Лоуренс. Але мало бути ще щось... Ось цього мені і не вистачило.

Втім, якщо з головними дієвими особами кастинг, на мою думку, провалився, то акторів на ролі другого плану підібрано бездоганно.

В цілому, фільм буде найбільш цікавим фанатам трилогії, які хочуть ще раз пережити антиутопічний світ Кітніс. Решта може й отримає якусь частку задоволення, але багато моментів лишаться просто не зрозумілими.

Наостанок зауважу, що окрім порівняння із "Сутінками", цій історії не уникнути співставлення із "Королівською битвою". Я вже давненько дивилася останню стрічку, але певні висновки і враження лишилися. Мені здається, єдина її заслуга в тому, щоб показати саму ідею. Інші філософсько-психологічні речі, якщо хтось із знайде, то будуть сильно надумані. "Голодні ігри" в цьому плані значно потужніші.

Суб'єктивна оцінка:
книги - 5/5
фільму 4-/5.

Снігова тюрма, Into the White, 2012

Останній мій пост був про "Хмарний атлас" (2012) - складний фільм за конструкцією, що коштував 102 мільйони доларів. І я написала, що загалом, ідейно, фільм не виправдав моїх сподівань.

Вже за кілька днів я переглянула фільм, де немає складного гриму, комп'ютерних спецефектів, а акторів всього лиш п'ять (принаймні більшість екранного часу). І парадокс у тому, що психологічно він зміг зворушити набагато глибше, ніж "Хмарний атлас".

Фільм "Снігова тюрма" (2012) розповідає нам реальну історію двох екіпажів британського і німецького літаків, які збили один одного над сніговими просторами Норвегії 27 квітня 1940 р. Таким чином вороги опинилися у замкнутому просторі покинутого будинку серед снігів. 

Дуже лаконічний (режисер - норвежець) і водночас проникливий фільм.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Хмарний атлас, Cloud Atlas, 2012

Нарешті я переглянула один із найочікуваніших фільмів 2012 р. - "Хмарний атлас".

Про гіпотетичний сюжет читачу блога вільно дізнатися із багатьох джерел, а також із трейлера. Це є колаж із шести історій, які переплітаються між собою та перебувають в різних століттях.

Фішка фільму - один актор грає кілька ролей, ніби переходячи із однієї реінкарнації в іншу. Деяких навіть не впізнати (наприклад Х'ю Гранта у ролі кровожерного варвара у постапокаліптичному світі майбутнього).

Передусім хочу сказати, що мене дуже тішить, що у кіно проникають ідеї вічності, реінкарнації і сенсу життя. Я особисто є прихильницею цих ідей і вважаю, що за ними майбутнє людства.

Але, на мій погляд, як і в "Дереві життя" (2011) філософсько-езотеричний матеріал не дався його творцям. У мене було відчуття того, що ось весь цей усей об'ємний матеріал ідей не зміг перетравитися, переплативитися у єдине ціле.

Фільм "Хмарний атлас" - це ніби розібраний пазл, різних клаптиків загальної картини, що містить шість тематичних блоків. І скидається на те, що творці стрічки навмисне перемішали ці шматочки, щоб заплутати глядача, навести туману. Бо насправді більшість історій, на мою думку, дуже прості, інколи навіть надто прості.

Тут спостерігається класична американська схема у кіно: проста історія + добра ідея у простій зрозумілій формі. Якщо раніше це були: сім'я, вірність, вітчизна (ну, щось у цьому роді), то тепер це:

- ідея взаємопов'язаності і причинно-наслідкового зв'язку. А звідси - відповідальності за свої вчинки (перший постулат  всіх порядних езотериків);

- ідея толерантності (з нею не все так просто. Всі духовні школи кажуть про "прийняття", а найсимпатичніші мені - про відсутність чіткого поділу на добро і зло. І тут творці фільму ніби й роблять реверанси у бік цієї ідеї, але не опановують її до кінця. Й ідея абсолютного зла з'являється у них, ніби вигулькнувши із старої казки. Таким чином ідея толерантності залишається на засадах ще ХХ ст.: прийняття іншої раси, іншої сексуальної орієнтації тощо).

Також, на мій погляд, хронометраж фільму цілком можна було б скоротити. Не тому що глядач "перетруджується", або з огляду ніби то на надто динамічну новочасність. Ні. Просто деякі шматки історій цілком можна було б скоротити, не зашкодивши їм.

Втім, всі мої вищенаписані "фе" не означають, що фільм абсолютно не вартий для перегляду. Зовсім, ні. Лиш ефекту "вау" я б не очікувала. 

А кінопродукт вийшов цілком якісним і стравним.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Наостанок фото Х'ю Гранта