Впусти мене, Let Me In, 2010

Я довго танцювала навколо цього фільму, не знаючи, чи потрібен він мені, чи ні. Я не могла зрозуміти, що ж цікавого може бути у такому сюжеті...

Отже, є 12-літній хлопчик Оуен. Живе він у бідному районі. Батьки розлучаються. Мати потихеньку спивається. У школі травлять.

І раптом серед усієї цієї сірості з'являється друг - дівчинка Еббі. 

От тільки з часом виявляється, що це і не дівчинка зовсім, а справжній вампір...

Найбільша чеснота цього фільму - це його похмура реалістичність. Розповідь про те, як би це насправді могло би бути. Й таким чином життя дітей подано у значно жорстокішій формі, ніж у нещодавно мною переглянутій "Візантії" (2012), яку я так хвалила за реалізм.

У порівнянні з "Впусти мене" фільм "Візантія" взагалі видається мало не щасливою казочкою. І, звичайно, ця історія дуже далека до романтичних "Сутінків"...

(Хоча, кажуть, у екранізації пропущені надто провокативні і суворі автентичні епізоди). 

Походження цієї історії європейське. І це відчувається у відсутності моральної оцінки зображуваного й ідеї перемоги добра над злом, що характеризує класичне сучасне голівудське кіно. Європейці часто подають певну проблему, ніби промовляючи до глядача "ось так воно є" (варіація на тему "ось така фігня, малята"). Глибина подачі заворожує і дає підстави критикам говорити про "інтелектуальне кіно".

Але що мене при цьому дратує, так це відсутність варіантів виходу із цієї "глибини", яка, за звичай, є баюрою з лайном.

На щастя, відсутність моральної оцінки у даному випадку скоріше позитивно впливає на мистецьку вартість фільму. Врешті, любов всеприймаюча і всепрощаюча, перемагає.

Але глядачам, які вагаються, чи дивитися "Впусти мене", чи ні - варто на цей момент зважити

Також фільм абсолютно протипоказаний чутливим до насильства, вразливим глядачам.

Обираючи це кіно для перегляду, пам'ятайте, що загальний настрій історії буде до нестерпності мінорний. 

Фільм безумовно сподобається тим, хто шанує цей трешовий жанр і намагається віднайти рідкісні випадки якісного розкриття теми.

Суб'єктивне враження: майже ідеальна історія у межах жанру.

Резюме: 5-/5.

Візантія, Byzantium, 2012

Сьогодні пишу про підліткові кризи у виконанні Сірши Ронан. 

Поруч із постапокаліптикою - вампіри - моя друга гріховна любов, яка може викликати лише почуття сорому у того, хто претендує на звання інтелектуала. :)

"А чому б і ні?" - подумалося мені після перегляду "Візантії" (2012), фільму, який отримав неоднозначні відгуки у критиків і глядачів...

Це історія про двох вампірок - матір і дочку, які змушені переїздити з місця на місце і видавати себе за двох сестер. Старша вже 200 років займається проституцією, молодша усі ці роки намагається написати свою історію. Найцікавіше починається тоді, коли вона знаходить читача....

Отже, приводів для претензій достатньо:

по-перше, мене, як дівчинку, обурює Калеб Лендрі Джонс  у ролі коханого для вампірки молодшої. Якщо Роберта Патісона Паттінсона у ролі героя-коханця ще можна пережити, то оце хирляве, руде і кволе - просто знущання над почуттям прекрасного.

по-друге, де екшн? драйв? картинка в 3 D, надсила, зомбі...? Вампірки не бояться денного світла, не втікають від часника і цибулі, а також церковного розп'яття. Взагалі прісно якось, буденно.

Хоча я погоджуюся лише з першим пунктом. І на мій скромний погляд, фільм - розкішний.

У мене завжди викликали напади нудоти історії, побудовані на гротеску, фентезійності, клоунах і надувих кульках. Тому я так і не стала прихильницею Тіма Бьортона і Джонні Депа.

Найкраща містична, чи фантастична історія - це та, яка максимально наближена до реальності, настільки, що можеш відчути її справжність, нештучність атмосфери, логічність повсякдення.

Творці фільму "Візантія" використовують фантастичне і містичне по-мінімуму. Я б не сказала, що їм взагалі вдалося позбутися нарочитості, але, в цілому, вийшло непогано.

Вампірська тематика взагалі є не головною. Це скоріше відтворення етапу болючого розриву між матір'ю і дитиною. Мати опікується своєю дитиною і не говорить усієї правди. Дитина, позбавлена цілісної картини, робить хибні висновки. До того ж вона має своє типово підліткове завдання - через традиційний конфлікт усвідомити свою самість, зрозуміти свої бажання, стати самостійною.

От тільки у даному випадку дорослішання розтягнулося на 200 років. А приводом до ескалації конфлікту стало банальне підліткове кохання.

Резюме: для любителів жанру, які здатні пережити відсутність екшену і реклексії головних героїв.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Як я тепер живу, How I Live Now, 2013

На екранізацію роману Мег Розоф "Як я тепер живу" (2004) я очікувала із цікавістю. Книгу я не читала, але постапокаліптику дуже люблю. До того ж ще не виросла із молодіжних історій про кохання.

Фільм розповідає про п'ятнадцятилітню Дейзі, яка приїздить з США до Англії до своїх рідних, яких вона ніколи раніше не бачила. Світ стоїть на порозі війни, а дівчинка переймається власними психологічними проблемами (викликаними легкою формою ОКР), а також тяжкими взаєминами із батьком. 

Треба сказати, що взагалі будувати взаємини з будь-ким їй тяжко. Вона - типовий "важкий підліток".

І саме напередодні катастрофи Дейзі закохується у свого кузена Едмонда. Вони мають маленький медовий місяць на лоні природи (чомусь в останніх романах для підлітків, які я читала, 15 років - це ідеальний вік для втрати цноти), а потім до них діткається сувора дійсність у вигляді війни і вимушеної розлуки.

Чи витримає переше кохання усі недитячі випробування? - ось головне запитання фільму.

Перед написанням відгуку я передивилася трейлер, і треба визнати, що у ньому відтворено 80% усього сюжету. Таким чином, з одного боку, творці трейлеру дали більше, ніж потрібно, з іншого, - виявили одну особливість (не хочу сказати проблему, бо це не так) фільму - тут відсутній динамічний сюжет.

Головне у цій історії - відтворення атмосфери і психологічного стану героїні. Глядач навіть так ніколи й не дізнається, хто проти кого воював. Це виключно особистісна історія на мікрорівні.

Кохання і бажання бути разом з коханим стає головним трансформуючим чинником у внутрішніх перетвореннях Дейзі, у яких немає вже місця дрібним підлітковим психологічним проблемам. Таким чином ми спостерігаємо за явищем швидкого подорослішання.

Як на мій погляд, творцям фільму вдалося усе: відтворити вірну атмосферу, підібрати саме тих акторів і не нав'язливо, без пафосу і провисання сценарію, передати оцю цікаву внутрішню трансформацію.

Лаконічно і вишукано.

Фільм не підійде тим глядачам, яким вже просто не цікаво все, що пов'язано із підлітковим першим коханням. Також не отримають свого прихильники динамічного розвитку сюжету із розкішними сценками постапокаліптичного світу (бажано в 3 D).

Ще один важливий момент - фільм, як не дивно, не розрахований на надто чутливих осіб. Часом він напрочуд реалістичний і жорстокий. 

Резюме: хороший продукт у своєму жанрі.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Будда на горищі, Джулія Оцука

На початку ХХ століття до Сполучених Штатів Америки у пошуках кращого життя вирушали тисячі японців. Здебільшого це були самотні чоловіки, які, освоївшись у новій країні, потребували жінку. І ось вони почали "виписувати" із своєї батьківщини наречених.

Жінки пливли до невідомої їм країни з чужою культурою, де їх чекали незнайомці - їхні законні чоловіки.

Саме про колективну долю таких жінок розповідає роман Джулії Оцуки "Будда на горищі".

Чому колективну? Чи не вперше у своїй читацькій практиці я зустрічаюся із таким явищем, коли оповідь ведеться не від третьої, чи першої особи однини ("я", "він", "вона"), а від колективного "ми".

У цьому полягає прикметна особливість книги. У неї немає окремої головної героїні. По суті, це етнографічне дослідження, колективна історія, викладена у художній формі.

Це може відштовхнути читача, який прагне персоналізовано переживати історію. Але відкладати книгу я б не радила, бо вона справді дуже цікава. Й попри деперсоналізацію дуже особиста й змушує по-справжньому співпереживати.

Також це корисно - вивчати драматичні сторінки в історії інших народів. Особливо таким зацикленим на власній "унікальності" читачам, як українцям. 

(Я нічого не маю проти українського, я навпаки - гаряча патріотка. Але нація буде здорова лише тоді, коли позбудеться усіх психологічних травм, які заважають рухатися далі.

Оце - " так ніхто не кохав ніхто так не страждав", - з цієї опери).

Резюме: хороша й корисна книга.

Суб'єктивне враження: 5-/5.

Любко Дереш, Миротворець

Під привабливою, але неоригінальною жовтою обкладинкою нової книги Любка Дереша "Миротворець", яка нагадує лисих дядечків із серіалу "Fringe", заховані дві повісті й оповідання ("Дивна історія Стефана Лянґе", "Миротворець" й "Святий Христофоре, молися за нас").

У канву сюжету вплетені різні країни, різний історичний час, але об'єднує таких різних героїв спільний потяг до наукового пізнання світу. Ба, більше - осягнення Істини.

Саме жага пізнання єднає студента Віденського університету Стефана Лянґе, співтворця атомної бомби Роберта Оппенгеймера й серфера-дауншифтера Родіона Раскатова.

Виявляється, на думку письменника, вивчаючи життя загадкового мовознавця з Галичини, створюючи атомну бомбу, чи  сайт "Хронокосмос",  можна наблизитися до Бога. 

Таким чином, по суті, всі три історії напрочуд подібні, адже розповідають про певну життєву кризу, спричинену пізнанням, яка приводить головного героя до Бога. 

Це ніби дивитися серіал про Доктора Хауза: кожної серії все відбувається за одним сценарієм, але декорації можуть бути трохи різними.

Тому ця збірка буде цікава, в першу чергу, такому читачу, якому не обридне тричі читати про одне й те саме.

Як завжди, сюжет цілком умовний. Головні події відбуваються у внутрішньому світі героя.

Як завжди, Любко Дереш демонструє легку приємну і багату українську мову. Навіть тоді, коли елегантно прагне відтворити середовище "великих дітей" - дауншифтерів з єгипетської Дахаби у повісті "Святий Христофоре, молися за нас".

Книга зовсім не підходить атеїстам. Зовсім. Зовсім.

Резюме: для шукаючих молодих інтелектуалів без догматів у голові

Суб'єктивне враження: 4-/5. 

Читати рецензію на роман Любка Дереша "Остання любов Асури Махараджа".