Коллін Маккалоу, Дотик

Нещодавно мені до рук потрапила книга Коллін Маккалоу «Дотик» видавництва «Клуб сімейного дозвілля», Харків. Я останнім часом намагаюся уникати чистого жіночого чтива, але Коллін Маккалоу все-таки авторка «Поющих в терновнике». (Я читала ще в дитинстві у російському перекладі і книга мені сподобалася).

Видання. Перед тим, як звернутися безпосереднього до твору, хотілося б зупинитися на виданні. Щоб країна знала своїх героїв в обличчя. Видавництвом заявлено, що книгу перекладено з англійської. Перекладач – Володимир Горбатько. Хм… У мене склалось зовсім інше враження. По-перше перекладач у повсякденному житті українською мовою не користується і знає її, м’яко кажучи, поганенько. На це вказують дві ознаки: у книзі присутня купа слів, які сучасна україномовна людина, в принципі, не вживає. Я розумію, що є такий рух, який закликає нас збагачувати словниковий запас, повертатися до цікавих архаїзмів, діалектизмів… Цю роботу свого часу проводили і Василь Стус, і Ліна Костенко та інші. Але друга ознака вказує на те, що це скоріше невдала робота із словником. Адже багато звичайних слів у тексті – чисті русизми і калька з російської мови.

Якщо поглянути на текст у цілому, то кожній україномовній людині неозброєним оком буде видно, що текст перекладався не з англійської, а російської. На це вказує і та сама калька, і побудова речень. Ех, халтура, халтурою, пане Володимир.

Окремого зауваження заслуговує обкладинка. Ну це «капєц» просто. Манірна дешева сучасна фотка. Зовнішній вигляд молодої дівчини, що зображена на обкладинці і здалеку не нагадує заявлену у романі епоху (1872-1900 рр.). Хоча авторка доклала величезних зусиль, щоб її роман не сприймався просто, як жіноче чтиво, на звороті розміщено псевдоеротичний уривок з книги…

Коли я читаю резюме книги, я хочу передусім з’ясувати, чи підходить ця книга безпосередньо мені. Але безумовно інтрига має залишатися. Видавництво «Клуб сімейного дозвілля» не залишає мені та й решті читачів простору для фантазії. Резюме до книги розповідає нам про не багато не мало близько 300 сторінок тексту! Це половина книги!

Книга. Мені б вистачило б наступного резюме: події роману відбуваються в Австралії у 1872-1900 роках. Молода 16 річна дівчина Елізабет виходить заміж за більш як вдвічі старшого за неї Олександра, з яким вона познайомиться лише за день до весілля. Олександр Кінрос, мандрівник, золотошукач і один з найбагатших людей в Австралії. Розв’язуючи хитросплетіння доль головних героїв книги, читач також має можливість познайомитися із атмосферою доби та особливостями золотовидобувної справи кінця ХІХ ст.

Все, і це лише перший розділ із понад 600-сторінкової книги. J

Резюме: книгу читати, але не в цьому перекладі (найкраще – в оригіналі), а також за умови, якщо Ви здатні перемучити вставки на тему золотошукання і геології, з якими авторка трішки перестаралася.

Марина та Сергій Дяченки, Ритуал

Останнім часом зі мною рідко так буває, що поринаєш у книгу з головою, починаєш жити нею. А вчора за один вечір подолала понад 300 сторінок тексту, майже не відриваючись.

Так "розірвала" мене книга Марини і Сергія Дяченків "Ритуал". Купувала я її в подарунок сестрі із майже 100% впевненістю, що я її вже читала, але російською. Вирішила просто "погортати" і спершу з'ясувала, що я книгу не читала, а потім вже не могла від неї відірватися.

Передусім необхідно сказати, що україномовним українофільним читачам варто брати саме цю перекладену і видану у видавництві "А-ба-ба-га-ла-ма-га" книгу. Переклад просто неймовірно розкішний. Складається враження, що книга була написана українською. Смачний-смачнющий переклад.

Також чудесне оформлення книги. Лаконічна, але красномовна обкладинка. Гарнесенькі маленькі ілюстрації від Єрка всередині.

Щодо самого твору... Дяченки пишуть настільки майстерно, що завжди хочеться переписати по-своєму. Дивна похвала, чи не так? ;) Річ у тім, що у світ Дяченків настільки "вживаєшся", що він у тобі сам починає функціонувати і розбудовуватися.

Це як з "Майстер і Маргаритою" у Булгакова. Майже кожна дівчинка (а цю книгу читають всі спершу за шкільною програмою), чи жінка, яку я знаю, прочитавши твір Булгакова, хотіла стати відьмою. І думаю, кожна читачка, до рук якої потрапляв "Ритуал", хотіла б бути викраденою драконом.

В цілому, сильна сторона творчості подружжя Дяченків в оригінальних ідеях і розкритті психології. (Хоча, у цьому, ще одному з перших їх творі, елемент психологічний набував інколи у прямому сенсі цього слова психіатрічного сенсу. Я маю на увазі психоаналітичний сеанс для дракона))).

Чого мені частенько бракувало у Дяченків, це переконливого закінчення. Тут воно вдалося-більш-менш: останні сторінки не зіпсували загалом позитивного враження. Хоча, повністю "зіжмаканого кінця" уникнути не вдалося. Таке відчуття утворюється за рахунок неспішної розповіді спочатку і в середині, яка переходить у калейдоскоп-галоп у кінці. І ви мчите на баскому коні, схарапуджені, ніби ранком розбуджені, а тут - прірва, і нічогісінько більше...

Резюме: "5 -" Для всіх пошановувачів фентезі у стилі "лав-сторі"

Медовий місяць Камілли (Camille, 2007)

Мої пошуки доброго кіно тривають...

Цього разу вони мене привели до чудесної казки про принцесу на синьому коні. І що мене найбільше подивувало, що певні гротескно-абсурдні фантасмагорійні моменти (які я, щиро кажучи, терпіти не можу), не викликали у мене негативних емоцій.

Фільм розповідає про медовий місяць романтичної Камілли і її коханого, дрібного шахрая, Сіліаса. Фільм-подорож до Ніагарського водопаду, місця, "яке неодмінно мусять відвідати всі закохані". Цю божевільну і зворушливу водночас подорож не може зупинити ніщо, навіть смерть нареченої.

Безумовними перевагами цього фільму є: чудовий гумор, простий, але захоплюючий сюжет і гра акторів. Їм просто віриш.

Фільм про те, що кожна людина має щось хороше у собі. І що справжнє кохання вічне, як категорія, пропри усі обставини. І про те, що мрії мають здійснюватися.

Резюме: один з найкращих романтичних фільм, які я бачила.

Віталій Карпенко, Уроки пройдених доріг

Віталій Карпенко - журналіст, письменник, політик. Тривалий час керував газетою "Вечірній Київ". Людина достатньо відома серед покоління моїх батьків, але не відома для мого. Втім, його спогади "Уроки пройдених доріг" стала для мене приємною несподіванкою. Настільки приємною, що за перші дві години мого знайомства з книгою я "ковтнула" більше 55 сторінок. (Перебуваючи при цьому на роботі :))))

Я вкотре переконуюся, що жанр спогадів - найцікавіший.

Друга половина ХХ століття, радянський період, завжди мені був духовно-психологічно чужим. Навіть не зважаючи на те, що я мала б його так-сяк вивчити, з огляду на мою професію історика. Але дивовижним чином мені вдалося взагалі проскочити непомітно для себе цей період і в школі, і в університеті. Проте, читати про повоєнне життя було неймовірно цікаво.

Про більш відомі сторінки життя пана Карпенка судити не беруся, ще не прочитала. Але обов'язково це зроблю.

Мова розповіді проста, подекуди для нашого покоління і архаїчна, але щира і захоплююча. Отже, й книга вийшла доброю і світлою.

Резюме: читати собі і читати дітям.

Людмила Таран, Дзеркало Єдинорога

Дзеркало Єдинорога» - це зріз духовно-психологічного життя однієї сім’ї: Леоніда і Ольги та їх дітей Сніжани і Максима.

Свій роман авторка поділила на розділи, які називаються іменами членів сім’ї. Цей прийом, очевидно, мав на меті показати внутрішню самотність людини, її окремішність від оточуючого світу, навіть від найближчих людей. Внутрішні рефлексії героїв мають, за задумом пані Таран, дозволити їм зазирнути у самого себе, ніби у дзеркало Єдинорога.

Ключовими темами роману стали:

- боротьба із страхом смерті Леоніда (таким чином в сучасній жіночій літературі з’явився ще один слабкий чоловічий літературний герой);

- боротьба за власний персональний психологічно-духовний простір Ольги, як жінки. (Але діалоги Ольги і її літературного героя – Ольги Кобилянської, на мій погляд, не вдалися. Як Сніжану «забембала мама Кобилянською», так ці діалоги в кінці забембують читача);

- боротьба із своїми внутрішніми демонами Сніжани (я б сказала, перетворення дівчини в жінку);

- тема дитя-індіго – Максима. Його вийшло мало і не переконливо. Часом траплялися цікаві речі, але подача відбувалася у формі езотеричних популярних текстів.

Відсутність будь-якого сюжету внеможливило швидке прочитання твору. Але я себе «домучила». Можливо, заради написання рецензії ) Об’єм все-таки легший за «Музей покинутих секретів».

Пані Таран не даремно вводить у роман Ольгу, як письменницю. Навіть звучить така ідея –письменнику найважче і найважливіше – обіграти власні погляди у творі так, щоб вони не звучали рупором із сторінок книг. На жаль, авторці цього не вдалося уникнути.  

Хоча, книгу не можна назвати зовсім вже поганою, ідеї, якими переймалася письменниця, чисті, цнотливі і необіграні. Звідси психологічні портрети вийшли пласкими.

В цілому, мені було мало і сюжету, і ширини і глибини.

Резюме: виключно для гурманів сучасної жіночої літератури.