Євген Плужник, Недуга

Євген Плужник, "Недуга"

Той, хто чув про Євгена Плужника, здебільшого знає його як поета. Але він ще був драматургом, а також на спір із Підмогильним написав роман "Недуга".

Власне, хто читав "Місто" і "Невеличку драму" Валеріана Підмогильного, той віднайде багато спільного у них з "Недугою". Це такий собі класичний взірець українського інтелектуального роману 1920-х років. Часу, коли активно переосмислювалися багато явищ політичного, суспільного і культурного життя, зокрема й так зване "статеве питання".

Як відомо, на початку 1920-х років суспільство пережило рух до ідеї "вільного кохання", утім під впливом спалаху венеричних захворювань, швидко повернулося до традиційних сімейних цінностей. Але тепер їх більше розглядали як партійний обов'язок, не бажаючи мати нічого спільного із буржуазними міщанськими стосунками. 

І в цей же час ми бачимо багато зразків того, як молоді гарячі голови прагнули владнати "статеве питання" через холодний розум інтелекту, від чого у житті складалися просто драматично-комедійні ситуації. 

Ось і роман "Недуга" розповідає нам історію захоплення зразкового партійного діяча Івана Семеновича "нікчемною" буржуйкою співачкою Іриною. Впродовж усієї історії він мучиться, рефлексує, копирсається у собі (не в найкращих нетрях своєї душі), не викликаючи у читача співчуття. 

Кохання ми бачимо як щось таке, що суперечить здоровому глузду, що є справді "недугою", скоріше породженням тваринного потягу, який у житті набирає форму солодкаво-сентиментального водевіля. 

Але це скоріше погляд партійний, а ось що думав письменник? Особливо з огляду на те, що головний герой аж ніяк не викликає симпатій і прагнення до наслідування його вчинків. 

На мій погляд, Євген Плужник показав себе цілком вправним прозаїком, а роман "Недуга" аж ніяк не гірший за "Невеличку драму". Але чи буде він цікавий сучасному читачу - сумніваюся. Тут немає ні стрімкого оригінального сюжету, ні сучасних тем для обдумування, ні навіть яскравого відображення історичних реалій. 

Можу помилятися, але "Недуга" буде цікава читачу досвідченому, у якого вже є навіть якийсь науковий, дослідницький інтерес, прагнення вивчити історію української літератури.

Квіти війни, Jin líng shí san chai, 2011

І знову фільм Чжана Імоу... Я б хотіла йому співати сьогодні тільки дифірамби, але мушу визнати, що еволюція режисера іде шляхом втрати чарівності автентичності. І ось "Квіти війни" -  це вже цілком голівудське кіно. Хоча й хороше.

Коли фільм з'явився ще три роки тому, я страшенно спершу загорілася його подивитися. Але хотілося лише в хорошій якості, яку я довго чекала, а потім якось втратила інтерес... І ось недавня хвороба змусила мене перетрусити свою папку завантажень.

В основі історії покладено реальні події, які відбувалися під час японсько-китайської війни, а саме - "різанину в Нанкіні". Тоді, у 1937 році, японці впродовж шести тижнів вбили до 200 тис. людей. Особливо тяжкою була доля жінок, від малих до старих, яких гвалтували, а потім вбивали (близько 20 тис.).

І ось фільм розповідає про те, що на території монастиря опиняються, рятуючись, юні вихованки монастиря, цинічний гробар-європеєць та красуні із борделю. Вони розуміють, що цей острівець серед хаосу дуже ненадійний, але чи вдасться їм усім порятуватися із цього пекла?...

Творці фільму майстерно ведуть цілу низку сюжетних ліній. Тут, по суті, немає головного героя, хоча номінально ним виступає гробар (Кристіан Бейл). Також бездоганним є епічне полотно на задньому плані, не дарма режисер Чжан Імоу впродовж трьох років вивчав історію нанкінської різанини.

Але чогось мені не вистачило... Навіть не можу сформулювати, чого. Родзинки до торту?

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Жити, Huo zhe, 1994

Я справді кіноманка, і це означає, що я вже переглянула дуже багато фільмів. І більшість з них, так чи інакше, стираються з пам'яті. Але є ті, які не забуваються. Ось так виходить і з фільмами режисера Чжана Імоу. Раз по раз я повертаюся у думках до дивного світу китайського гарему у "Підміни червоний ліхтар" (1991), а "Під гілками глоду" (2010), на мій погляд, є взагалі одною із найкращих, найзворушливіших історій кохання всіх часів і народів.

Цього разу я подивилася фільм 1994 року - "Жити", і Чжан Імоу мене знову не розчарував. 

Це історія розпочинається, здається, із однієї із найдраматичніших сторінок сім'ї - чоловік програє свій родовий маєток. Але справжні випробування, як виявляється, будуть тільки попереду, а ця подія, чи не найкраще, що могло трапитися із чоловіком...

Провідною думкою, як на мій погляд, є ідея про те, що саме сімейні цінності є найголовнішими у життя. Фільм спонукає стійко витримувати удари долі і знаходити приводи для радості і оптимізму у повсякденних дрібницях.

Мабуть, це одна з найскравіших історій саме отієї "маленької людини", яка не є ні рушієм історії, ні відважним героєм. Як правило, мене ідеалізація "простої людини" дратує. Я люблю талант, неординарність і свободу. Але саме в цьому фільмі тему було розкрито делікатно, не нав'язливо.

Це стосується і сімейних цінностей. Передивившись нещодавно "Сім'янина" (2000), я розчарувалася у цій стрічці геть. Навіщо так наполегливо насаджувати ідею "або, або": або сімейне щастя, або кар'єрний успіх? А ось у "Жити" ідея трохи інша - були б близькі люди і ми здолаємо все.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Лілія Мусіхіна, Звичайник, 2014

"Старосвітський" роман Лілії Мусіхіної "Звичайник" розповідає про мандри поводиря Устимка і кобзаря Мартина. Дія розгортається у XVII столітті (хоча обкладинка натякає на ХХ ст.) і охоплює кілька місяців із життя хлопчика.

Відразу слід сказати, чого тут читач не знайде, бо ж нічого немає гіршого у такій справі, як невиправдані очікування:

- гострого пригодницького сюжету. Навіть у найдраматичніші моменти оповідь розгортається неспішно, маючи скоріше на меті не тримати у напруженому передчутті розв'язки, а занурити у світ кобзарів, наповнений міфами і легендами;

- цікавої любовної лінії, або любовної лінії як такої взагалі. Для мене це важить, бо я, як правило, маю примітивне популістське бажання читати про кохання.

Що читач тут знайде?

- цілий світ народної традиційної культури. Якщо ви любите село і вірите у його якусь особливу "просту правду", а не є таким дитям асфальту (чи лісу), як я, Вам ця книга буде дуже до смаку;

- філософію життя кобзарів, як тих, які несли Слово Боже. Кобзар Мартин викликає значно більше довіри і симпатії, він значно живіший і цікавіший, ніж ціла галерея Мирослава Дочинця. (Ок, це мій суто суб'єктивний погляд).

- хорошу українську мову і рівне полотно тексту, без провисань;

- у цілому цікаву історію (це я зрозуміла, коли мої очікування на "а ось зараз почнеться..." розвіялися, я розслабилася і віддалася текстові на поталу).

До недоліків видання, а не роману, я б віднесла анотацію, яка розкриває одну з інтриг... Навіщо так робити? Навіщо спойлерити? На щастя, з анотацією я ознайомилася наприкінці, після прочитання роману, що і Вам раджу робити!

Суб'єктивне враження: 4+/5.

(Мінус за ті перші 50 сторінок моїх сумнівів, коли я думала, читати, чи ні).