Йозеф Вінклер, Вивезена

Книга австрійського письменника Йозефа Вінклера "Вивезена" побачила світ у 1983 р. і лише у 2012 р. дісталася України. Вона поділяється на дві частини. "Закамарок для людла" - це розповідь Вінклера про те, як він познайомився із головною героїнею історії - Валентиною (Нєточкою) Василівною Ілляшенко-Нідерштарцер. У 1943 р., ще підлітком, її було вивезено на роботу до Австрії у Каринтію, де вона залишилася.

Друга частина книги "Вивезена" - це розшифровка запису, здійсненого на магнітофон Йозефом Вінклером історії Нєточки про своє життя.

Найбільше, за що я, як читачка, вдячна Йозефу Вінклеру - це за точність передачі у саме цій, другій частині книги. Я з жахом думаю про те, що з цією історією міг би зробити сучасний письменник-постмодерніст, якби вдався до творення художнього, а не документального твору. 

Читач має змогу сам порівняти, наскільки різняться ці два тексти - європейського інтелектуала і української селянки. Текст першого - насичений рефлексіями творчої людини і сюрреалістичними мареннями з претензіями на глибину.

Інтелектуалу потрібні проблеми, адже криза - це шлях до розвитку, до глибшого сприйняття і альтернативного звичному світовідчуття. Якщо проблеми немає, він їх видумує з сумлінністю справжнього психоаналітика.

Натомість найтрагічніші правдиві історії написані простою мовою. Згадаймо "Спомини" Анастасії Лисивець, тексти Імре Кертеса, або ж Віктора Франкла...

Можливо, доречі, Йозеф Вінклер лишив текст Нєточки недоторканим, бо її розповідь йому й так видавалася східною моторошною казкою з комуністами-людоловами і людоїдами голоду 1932-33 років.

Автор, взагалі, не дуже добре розуміє, що то за Україна. Це й не дивно, бо ж у час появи книги був 1983 рік, і за холодною стіною в уяві всього світу була велика і загадкова Росія. 

Викликає, зокрема, посмішку прагнення письменника наблизитися до світу української селянки з під Черкащини через читання Достоєвського, Чехова, Горького, Тургєнєва. Вже не кажучи про постійне вживання "український" і "російський", як синоніми.

Щодо другої частини книги, історії Валентини Ілляшенко, - вона проста і щира. В ній чітко між рядків читається трохи норовливий характер жінки. Їй бракує мудрості і інтелігентності Анастасії Лисивець, але водночас її історія не менш цікава, а в дечому подібна. Те саме зображення життя до трагічного зламу 1928-1933 років, Голод, війна і вивезення на роботу. Лиш Анастасія повернулася, а Нєточка ні.

Щодо роботи перекладача, Нелі Ваховської, то я, в цілому, лишилася задоволеною. Очевидною є її робота над широкою лексикою тексту, а також прагення передати мовленнєві особливості, і Вінклера, і Нєточки.

Щоправда, мене знову подратувало слово "виглядати" замість "мати вигляд".

На с.120 перекладач, на мою думку, допустилася помилки. Вона перекладає: "Повитухи на селі раніше не було, ні тут, у Каринтії, ні там, у Росії". Або ж головна героїня щось переплутала, або перекладачка замість логічного тут "акушерка" подала питомо українське, але менш доречне тут - "повитуха".

Такі книги, як "Спомини" Анастасії Лисивець і "Вивезена" Йозефа Вінклера, я б охоче включила б до шкільної програми. Саме вони, а не підручники, здатні відкрити очі на правдиву історію України.

Суб'єктивне враження: 5 (для Нєточки).

Резюме: читати обов'язково.

Габі Кьоп, Навіщо я народилася дівчинкою?

У 1945 році п’ятнадцятирічна дівчинка Габі Кьоп неодноразово зазнавала сексуального насильства з боку солдат радянської армії. На довгі десятиліття на цю тему в німецькій історії у родинах, і в державі було покладено табу. Народ проходив болісний процес покаяння і спокути. Маленька Габі виросла, але не змогла впоратися із психологічною травмою і так і не створила сім’ї. Лише у віці 80-ти років жінка змогла опублікувати спогади про два тижні 1945 року, які грунтуються на її щоденникових записах.

Український переклад книги вийшов у видавництві «Зелений пес» у 2011 році під гучним написом «Сексуальні «подвиги» радянських визволителів». Тверда обкладинка, дизайн доречний.

Любителям «полунички» відразу скажу, що Габі пише дуже лаконічно, описів сцен насильства немає. Також суто з точки зору письменницької майстерності текст дуже простий. Його цінність саме в тому, що це живе свідчення подій, які до цього часу неоднозначно можуть сприйматися і в Німеччині, і на території колишнього Радянського Союзу, але які водночас є надзвичайно болючим досвідом для близько 2 млн. німецьких жінок.

Як це справді є в житті, у спогадах Габі Кьоп немає ні чорного, ні білого. Вона подає і ненависть до росіян-гвалтівників, і свідчення людського ставлення деяких радянських солдат до цивільного німецького населення, і знайомство із остарбайтерками, дівчатами з України.

Взагалі, висновок напрошується такий: у порядності немає національності. Адже неодноразово Габі зраджували самі ж німецькі жінки, які прикривалися дівчинкою, щоб самим не стати жертвами насильства. 

І фраза "Де наша Габі?" надовго засідає в голові.

Текст у перекладі Юлії Горбач, з одного боку, простий, яким і є мовлення п’ятнадцятирічної дівчинки, з іншого боку, якось грубо складений. Чесно кажучи, мені важко судити, чи це особливість німецької мови, чи особливість написання Габі Кьопп, чи суто не здатність перекладачки зробити текст «легким» для читання. Ніби добрий переклад, а читаєш, ніби продираєшся по джунглях.

Черговий раз подратувалася із вживанням «виглядати» замість «мати вигляд»...

Стаття «Індивідуальні спогади та історичний контекст» німецького історика Біргіт Бек-Геппнер у кінці книги – на мій погляд, є прикладом того, як політкоректне мислення, у своїй суті далеке від такого мудрого понадрелігійного прийняття, здатне вихолощувати у думці оригінальність і свіжість мислення. Кажучи простіше, стаття абсолютно ні про що, втілення реверансів у бік покаяння за наслідки націонал-соціалізму як явища та недоречного тут бюрократичного тлумачення явища сексуального насильства.

Одним словом, цю статтю можна не читати.

Суб'єктивне враження: 5/5

Резюме: читати всім, хто хоче мати власний, незашорений штампами радянського минулого, погляд на історію.

Анна Карєніна, Anna Karenina, 2012

Ось так склалися зірки на небі, що у новій екранізації "Анни Карєніної" зустрілися три мої нелюбові:

 - мені неприємний самий персонаж Анни. Я абсолютно не хочу розуміти цю гру гормонів, у наслідок якої руйнуються священні сімейні узи. Можливо, тому що я сама схильна до того, щоб руйнувати стосунки...  Одним словом, ще в школі, читаючи роман Толстого, я цілком стояла на стороні Олексія Карєніного.

- не люблю актрису Кіру Найтлі. Особливо, коли вона посміхається, здається, що це мавпочка, яка корчить гримаски.

- я не сприймаю сюрреалізму ні в кіно, ні в літературі. В той же час творці фільму чомусь вирішили показати свою версію цієї історії саме в такій формі. Дія відбувається у театрі. Основний акцент забирають візуальні ефекти - театральні облаштунки, які ефектно з'являються і перебудовуються. До того ж театральність підкреслює хореографія рухів героїв.

Розчаровують абсолютно далекі до епохи костюми, які за задумом костюмера мають більше підкреслювати настрій й ідею. 

Тому, на мій погляд, в якихось епізодах Кіра Найтлі мала вигляд, даруйте за слова, шльондри... 

Звичайно, ідею цієї всієї награності легко прочитати: тут йде мова про фальш вищого суспільства і бла-бла-бла в такому ж дусі. Але кожну з цих ідей  можна подати лаконічно без істерики і гротеску, методами, які не виходять за рамки реалізму.

Зокрема, про істерики. Я такого неадекватного припадку на кінних перегонах ще в жодній версії не бачила. Цікаво, чи це могло б таке трапитися із дворянкою ХІХ ст.?

Я терпляче, не відомо, з яких причин, терпіла фільм майже годину. Але попереду лишалася ще одна. А настрій вже й так був невимовно депресивний. Одним словом, десь останню третину довелося переглядати на перемотці.

Звичайно, що цього всього слід було б очікувати. Режисер фільму - Джо Райт - відомий мені ще по двох фільмах: "Гордість і упередження" (2005) і "Спокута" (2007). Що об'єднує ці два фільми? Звичайно, Кіра Найтлі у ролі головної героїні. Але, окрім очевидного, і зневага до історичної достовірності й відтворення атмосфери епохи, що ми спостерігаємо у "Анні Карєніній". Також надмірна драматизація відчуттів, коли чути хрускіт заламаних рук. Такий в'їдливий смердючий запах пафосу.

Якщо хтось відомий із базовими положеннями соціоніки - це типово гамлетівське.

Я розумію, що, в цілому, це по своєму якісний продукт, але НЕ МОЄ.

Резюме: 2+/5 (кілька балів за ідею і візуальну картинку).

Пішки Амазонкою, Walking the Amazon, 2011

Короткий фільм "Пішки Амазонкою" (2011), змонтований із відео, яке знімав Ед Стаффорд впродовж мандрівки, сам по собі досить уривчастий і неповний. Але може бути дуже хорошим доповненням до книги Еда "Уздовж Амазонкою", про яку я писала вчора.

Інколи мандрівник дуже лаконічно, якщо не скупо, розповідає про деякі ділянки шляху. Тому фільм може бути корисним, якщо Ви хочете мати якесь візуальне уявлення про дещицю з того, що йому довелося подолати.

Ед Стаффорд, Уздовж Амазонки

Десь з тиждень тому я наполегливо шукала два варіанти для чтива: постапокаліптику, або ж щось задушевне про кохання.  Обидва варіанти у прийнятній формі ніяк не знаходилися, і я вирішила звернути свою увагу на ту книгу, яку так прагнула давно купити, а потім, придбавши, успішно про неї забула.

Це книга Еда Стаффорда "Уздовж Амазонки", захоплююча розповідь історії чоловіка, який першим у світі пройшов уздовж усієї Амазонки і ввійшов таким чином до книги рекордів Гіннеса.

Книга вийшла у видавництві "Темпора", до якого я дуже прихильно ставлюся. Їхня продукція займає значну частину моєї бібліотеки. Що мені у ній подобається  - це ошатний дизайн і приглушений папір, який не ріже очі білизною. 

Звичайно, окрім дизайну одна з найголовніших речей  - це переклад. І ось до нього у мене виникло дуже багато запитань. Перше, що кидається у вічі - це те, що перекладач цілком іде за англійським текстом, часом не змінюючи навіть порядок слів у реченні. З одного боку, це надає можливість наблизитися до самого автора, до його способу мислення. З іншого - творить загальне неприємне враження сирого недопрацьованого тексту.

Друге - це наявність русизмів. Якби не той горезвісний дослівний переклад з англійської, то я б могла подумати, що перекладач користувався не оригінальним текстом, а російським перекладом. Тоді у мене народилася друга теорія - перекладач у житті не використовує українську, а також є аматором, далеким від філології.

Яке ж було моє здивування, коли, сівши за рецензію, я надибую такі відомості про перекладача: Андрій Бондар - Кам'янець-Подільський, Київ, Могилянка, хм... філологічний факультет, Член Асоціації українських письменників. Йой, що ж тут казати, слів нема.

Можливо, огріхи перекладача були б не такими помітними, (насправді, я оцінила б його роботу на тверду 4), якби не прикра робота редактора і коректора. Помилок багато, я навіть деякий час читала з олівцем і виправляла їх.

Перейдемо до самої книги Еда Стаффорда. Звичайно, вона написана колишнім військовим, а тепер мандрівником-авантюристом. Тобто великої письменницької майстерності очікувати не варто. Найцікавіше у книзі інше - живе свідчення про надзвичайну пригоду. І мені форма оповіді, запропонована Стаффордом, сподобалася.

Цікаво, що книгу я відкрила саме у той момент життя, коли вона була найпотрібніша. Ед Стаффорд, як типовий представник західного світу, а також просто неординарна людина, напрочуд схильний до самоаналізу і пошуків психологічної самокорекції. Тому впродовж опису подорожі, він намався поділитися своїми психологічними проблемами і пошуками шляхів їх вирішення. 

Дивовижним чином психологічний стан британця у подорожі вздовж Амазонки, і мене, науковця з Києва - мав багато чого спільного. Я знайшла подібність наших психологічних проблем і з ентузіазмом читала про внутрішні пошуки Стаффорда. Якщо узагальнити - то найтяжче для людської психіки - це не різноманітні смертельні загрози (тубільні племена, каймани, піраньї, наркоторговці...), а одноманітність і нудьга. Коли день у день робиш одне й те саме. 

Свого часу у численних інтерв'ю українського мандрівника і письменника Макса Кідрука я читала його зневажливу характеристику власного першого твору "Мексиканських хронік". Мовляв, це більше історія здійснення мрії, ніж книга про подорожі. На мій погляд, він не правий. У книзі про мандрівки найцікавіше читати не інформацію про історію і географію, а все те суб'єктивне, що переживає мандрівник. Тому що красиві описи різноманітних куточків Землі цілком доступні для прочитання в інтернеті, енциклопедіях, туристичних та інших журналах. Тому й згадані "Мексиканські хроніки" я прочитала рівно до половини ;) А шаную Кідрука саме за останню його книгу, технотриллер "Бот", але то, звісно, вже зовсім інша історія...

Підсумовуючи, варто сказати, що "Уздовж Амазонки" - це дивовижна книга, яка буде корисна тим, хто цікавиться пригодами, а також тим, хто зараз перебуває на шляху до своєї мети і потребує додаткової мотивації.

Резюме: 5-/5