Йозеф Вінклер, Вивезена

Книга австрійського письменника Йозефа Вінклера "Вивезена" побачила світ у 1983 р. і лише у 2012 р. дісталася України. Вона поділяється на дві частини. "Закамарок для людла" - це розповідь Вінклера про те, як він познайомився із головною героїнею історії - Валентиною (Нєточкою) Василівною Ілляшенко-Нідерштарцер. У 1943 р., ще підлітком, її було вивезено на роботу до Австрії у Каринтію, де вона залишилася.

Друга частина книги "Вивезена" - це розшифровка запису, здійсненого на магнітофон Йозефом Вінклером історії Нєточки про своє життя.

Найбільше, за що я, як читачка, вдячна Йозефу Вінклеру - це за точність передачі у саме цій, другій частині книги. Я з жахом думаю про те, що з цією історією міг би зробити сучасний письменник-постмодерніст, якби вдався до творення художнього, а не документального твору. 

Читач має змогу сам порівняти, наскільки різняться ці два тексти - європейського інтелектуала і української селянки. Текст першого - насичений рефлексіями творчої людини і сюрреалістичними мареннями з претензіями на глибину.

Інтелектуалу потрібні проблеми, адже криза - це шлях до розвитку, до глибшого сприйняття і альтернативного звичному світовідчуття. Якщо проблеми немає, він їх видумує з сумлінністю справжнього психоаналітика.

Натомість найтрагічніші правдиві історії написані простою мовою. Згадаймо "Спомини" Анастасії Лисивець, тексти Імре Кертеса, або ж Віктора Франкла...

Можливо, доречі, Йозеф Вінклер лишив текст Нєточки недоторканим, бо її розповідь йому й так видавалася східною моторошною казкою з комуністами-людоловами і людоїдами голоду 1932-33 років.

Автор, взагалі, не дуже добре розуміє, що то за Україна. Це й не дивно, бо ж у час появи книги був 1983 рік, і за холодною стіною в уяві всього світу була велика і загадкова Росія. 

Викликає, зокрема, посмішку прагнення письменника наблизитися до світу української селянки з під Черкащини через читання Достоєвського, Чехова, Горького, Тургєнєва. Вже не кажучи про постійне вживання "український" і "російський", як синоніми.

Щодо другої частини книги, історії Валентини Ілляшенко, - вона проста і щира. В ній чітко між рядків читається трохи норовливий характер жінки. Їй бракує мудрості і інтелігентності Анастасії Лисивець, але водночас її історія не менш цікава, а в дечому подібна. Те саме зображення життя до трагічного зламу 1928-1933 років, Голод, війна і вивезення на роботу. Лиш Анастасія повернулася, а Нєточка ні.

Щодо роботи перекладача, Нелі Ваховської, то я, в цілому, лишилася задоволеною. Очевидною є її робота над широкою лексикою тексту, а також прагення передати мовленнєві особливості, і Вінклера, і Нєточки.

Щоправда, мене знову подратувало слово "виглядати" замість "мати вигляд".

На с.120 перекладач, на мою думку, допустилася помилки. Вона перекладає: "Повитухи на селі раніше не було, ні тут, у Каринтії, ні там, у Росії". Або ж головна героїня щось переплутала, або перекладачка замість логічного тут "акушерка" подала питомо українське, але менш доречне тут - "повитуха".

Такі книги, як "Спомини" Анастасії Лисивець і "Вивезена" Йозефа Вінклера, я б охоче включила б до шкільної програми. Саме вони, а не підручники, здатні відкрити очі на правдиву історію України.

Суб'єктивне враження: 5 (для Нєточки).

Резюме: читати обов'язково.