Десь з тиждень тому я наполегливо шукала два варіанти для чтива: постапокаліптику, або ж щось задушевне про кохання. Обидва варіанти у прийнятній формі ніяк не знаходилися, і я вирішила звернути свою увагу на ту книгу, яку так прагнула давно купити, а потім, придбавши, успішно про неї забула.
Це книга Еда Стаффорда "Уздовж Амазонки", захоплююча розповідь історії чоловіка, який першим у світі пройшов уздовж усієї Амазонки і ввійшов таким чином до книги рекордів Гіннеса.
Книга вийшла у видавництві "Темпора", до якого я дуже прихильно ставлюся. Їхня продукція займає значну частину моєї бібліотеки. Що мені у ній подобається - це ошатний дизайн і приглушений папір, який не ріже очі білизною.
Звичайно, окрім дизайну одна з найголовніших речей - це переклад. І ось до нього у мене виникло дуже багато запитань. Перше, що кидається у вічі - це те, що перекладач цілком іде за англійським текстом, часом не змінюючи навіть порядок слів у реченні. З одного боку, це надає можливість наблизитися до самого автора, до його способу мислення. З іншого - творить загальне неприємне враження сирого недопрацьованого тексту.
Друге - це наявність русизмів. Якби не той горезвісний дослівний переклад з англійської, то я б могла подумати, що перекладач користувався не оригінальним текстом, а російським перекладом. Тоді у мене народилася друга теорія - перекладач у житті не використовує українську, а також є аматором, далеким від філології.
Яке ж було моє здивування, коли, сівши за рецензію, я надибую такі відомості про перекладача: Андрій Бондар - Кам'янець-Подільський, Київ, Могилянка, хм... філологічний факультет, Член Асоціації українських письменників. Йой, що ж тут казати, слів нема.
Можливо, огріхи перекладача були б не такими помітними, (насправді, я оцінила б його роботу на тверду 4), якби не прикра робота редактора і коректора. Помилок багато, я навіть деякий час читала з олівцем і виправляла їх.
Перейдемо до самої книги Еда Стаффорда. Звичайно, вона написана колишнім військовим, а тепер мандрівником-авантюристом. Тобто великої письменницької майстерності очікувати не варто. Найцікавіше у книзі інше - живе свідчення про надзвичайну пригоду. І мені форма оповіді, запропонована Стаффордом, сподобалася.
Цікаво, що книгу я відкрила саме у той момент життя, коли вона була найпотрібніша. Ед Стаффорд, як типовий представник західного світу, а також просто неординарна людина, напрочуд схильний до самоаналізу і пошуків психологічної самокорекції. Тому впродовж опису подорожі, він намався поділитися своїми психологічними проблемами і пошуками шляхів їх вирішення.
Дивовижним чином психологічний стан британця у подорожі вздовж Амазонки, і мене, науковця з Києва - мав багато чого спільного. Я знайшла подібність наших психологічних проблем і з ентузіазмом читала про внутрішні пошуки Стаффорда. Якщо узагальнити - то найтяжче для людської психіки - це не різноманітні смертельні загрози (тубільні племена, каймани, піраньї, наркоторговці...), а одноманітність і нудьга. Коли день у день робиш одне й те саме.
Свого часу у численних інтерв'ю українського мандрівника і письменника Макса Кідрука я читала його зневажливу характеристику власного першого твору "Мексиканських хронік". Мовляв, це більше історія здійснення мрії, ніж книга про подорожі. На мій погляд, він не правий. У книзі про мандрівки найцікавіше читати не інформацію про історію і географію, а все те суб'єктивне, що переживає мандрівник. Тому що красиві описи різноманітних куточків Землі цілком доступні для прочитання в інтернеті, енциклопедіях, туристичних та інших журналах. Тому й згадані "Мексиканські хроніки" я прочитала рівно до половини ;) А шаную Кідрука саме за останню його книгу, технотриллер "Бот", але то, звісно, вже зовсім інша історія...
Підсумовуючи, варто сказати, що "Уздовж Амазонки" - це дивовижна книга, яка буде корисна тим, хто цікавиться пригодами, а також тим, хто зараз перебуває на шляху до своєї мети і потребує додаткової мотивації.
Резюме: 5-/5
Немає коментарів:
Дописати коментар