Той, хто хоча б трішки знайомий із моїм блогом, мабуть, мав би помітити, що я дуже люблю жанр постапокаліптики. Це якась невзаємна мазохістична любов. Чому? Бо якісного виконання цього жанру, як у кіно, так і в літературі обмаль.
Чи не найбільше мене дратують всілякі історії про зомбі і мутантів. Я читаю книги, щоб прожити альтернативне життя, задовольнити свою потребу у пригодах, свіжих враженнях і емоційних переживаннях... тому я хочу вірити в те, що читаю...
Хочеться направду відчути щось реальне і Рим не спалити. ;)
Нещодавно я натрапила на книгу молодої російської письменниці Яни Вагнер "Вонгозеро".
Сюжет: головна героїня Аня живе із своїм чоловіком Сергієм і сином під Москвою. Перші звістки про новий грип не здаються їм загрозливими, але згодом на карантин закривають Москву, зникає інтернет і телебачення, починають помирати знайомі. Молода сім'я могла б ще довго займати вичікувальну позицію, якби не свекор головної героїні, справжній "русский мужик".
Під його керівництвом збирається невеличка компанія, яка вирішує втікати подалі від епіцентру подій. Відтак дія всієї книги відбудається в дорозі.
Книга не геніальна, але дуже якісно написана.
Про що слід знати читачу?
- сюжет тут є (в еру постмодерністів про це потрібно зазначати окремо);
- оповідь ведеться головною героїнею. Це дає можливість зазирнути у її численні переживання і згадати, що книга написана жінкою. Втім, за розмірковуваннями жінки трохи за тридцять приємніше слідкувати, ніж за підлітковими рефлексіями Белли Свон.
Мені сама історія чимось нагадала книгу "Смерть трави" Джона Крістофера. (Надто у сюжеті про небезпечні залізничні переїзди). Але Крістофер, як чоловік, додав більше збройних сутичок і бойових дій. Яна Вагнер уникнула відвертої чорнухи, що не забрало від її розповіді правдоподібності, скоріше навпаки.
Одне із найсмачніших для мене у постапокаліптиці - це перші акліматизаційні моменти, точки переходу, ломка психіки і перебудова побуту. Нарешті я отримала це в романі "Вонгозеро", адже книга розповідає нам про перші дні "кінця цивілізації".
У одній рецензії, знайденій у Всемережжі, письменниці закидають те, що її головні герої егоїстичні хами.
Так, тут люди аж ніяк не добрі і пухнасті. Але й не монстри. Вони звичайні чоловіки й жінки, у яких боряться одночасно два полюси. І мені здається, що така подача дійових осіб - це не мінус, а навпаки перевага книги. Інколи за головних героїв злишся, інколи за них просто соромно. Але вони реальні.
Суб'єктивне враження: 4+/5.
Резюме: любителям постапокаліптики. Чоловікам звернути увагу на те, що "чорнухи" буде менше, а рефлексій більше, ніж це зазвичай буває.
Немає коментарів:
Дописати коментар