Парасоля на кожен дощ, Людмила Тарнашинська

Переглянути збірку оповідань Людмили Тарнашинської мені було надзвичайно цікаво. Інтрига була наступною: яким є літературний талант відомого і «дуже серйозного» літературного критика.

Людмила Тарнашинська належить до такого незрозумілого мені покоління жінок, найактивніше життя яких припало на кінець 80-х – початок 90-х рр. минулого століття. Між рядків оповідань пані Тарнашинської вгадуються спільні риси світогляду із такими письменницями, як Євгенія Кононенко і Людмила Таран та інші.

Об’єднує їх передусім розчарування у чоловіках і у можливості успішних стосунків між чоловіком та жінкою. Перепитії взаємин неодмінно відбуваються на тлі голодного побуту.

Тексти також пронизані якимсь відштовхуючим почуттям безвиході і замкненого простору. Ніби й немає виходу, немає альтернатив, чи можливостей іншого способу життя. Одна сіра буденщина.

Це вихолощений світ людей, які зосереджені на матеріальному світі, навіть якщо вони причетні до літератури, науки, мистецтва.

Все це забезпечує своєрідний депресивний післясмак, про який я говорила ще описуючи свої враження від збірки Євгенії Кононенко.

На жаль, якщо оповідання пані Кононенко всупереч цьому всьому все-таки цікаво читати, то творчість Тарнашинської, на мій погляд, значно слабша.

Л. Тарнашинська. Парасоля на кожен дощ. – К.: Неопалима купина, 2008.

Суб’єктивне враження: 3/5.