"Дивні речі" (Stranger Things, Очень странные дела, 2016-2017)

Перегляд серіалу Stranger Things я відкладала, як могла, хоча звідусіль до мене долинали вельми захопливі відгуки на нього.

Врешті, що може бути цікавого у викраденні хлопчика, навколо якого побудовано весь перший сезон? Як може дорослу людину надихнути історія, де головними героями є діти? Бррр Я думала, що це однозначно щось не моє.

І помилилася. Творці фільму взяли всі культові елементи 80-х, подрібнили, перемішали у вінегрет, приправили "стінгівською" атмосферою... і чомусь у них вийшло це смачно.

Як я вже писала, сюжет крутиться навколо зникнення маленького хлопчика. Це відбувається у дуууже провінційному маленькому містечку, де "ніколи нічого не відбувається". 

За розслідування одночасно беруться діти, підлітки і дорослі. До деякого часу вони навіть не підозрюють про таємне життя один одного, і лиш у фіналі першого сезону три покоління зливаються у єдину команду.

Чесно кажучи, ось цей момент - вдале жонглювання різними сюжетними лініями, персонажами різного віку, а також сплетення їх у єдине ціле полотно історії - було для мене найцікавішим.

У цьому плані, утім, трохи відстав другий сезон, одна з головних героїнь матиме свою сюжетну лінію. Але загалом два сезони переглядаються на одному подиху.

Звісно, окремо слід згадати містичну складову. Здавалося б, вона скроєна з типових штампів ужастіків 80-х: від таємних лабораторій до монстрів, які спершу маленькі і невинні, а потім починають вилазити з людей. Але чомусь все цікаво, свіжо і органічно.

Одним словом, рекомендую.

Чужі гроші, Other People's Money, 1991

Це історія про акулу Уолл-Стріт – Лоуренса Гарфілда, який своєю наступною жертвою обирає компанію 80-річного Ендрю Йоргенсона. 

Протистояння загострюється, коли цинік Лоуренс починає відчувати романтичні почуття до своєї суперниці, молодої адвокатки Кейт Салліван.

Це досить легкий за атмосферою фільм, який у дещо гротескній і гіперболізованій формі показує боротьбу двох світів – старої і нової Америки.

Компанія старого Ендрю Йоргенсона – це зразок бізнесу, тісно зв’язаного із виробництвом і людьми. Тут колектив, хай навіть заводу, – частина родини. Секретарка – бабуся у в’язаному светрику, а не «синя панчоха» у діловому костюмі і на шпильках, як у Лоуренса Гарфілда.

Головний герой – Лоуренс Гарфілд – це представник нового часу. Його день починається з перегляду курсу акцій на комп’ютері, який він ніжно називає «Кармен». (Так, окремим бонусом ознайомлення з цим фільмом є можливість зануритися у повсякдення офісу початку 1990-х років, на зорі ери цифрової доби). І як говорить його суперник – це представник того бізнесу, який нічого не виробляє і не створює. Відтак і ведення бізнесу, який наповнений абстрактними цифрами, – для Лоуренса, у першу чергу, гра.

Ще одна відмінність: у родинному бізнесі «кредити, – як зізнається Ендрю Йоргенсон, – останній раз брали за часів Великої Депресії». У той час як для Уолл-Стріт кредити – це засіб для розвитку і подальшої експансії.

Різниться і їхнє ставлення до працівників: якщо під час ділової зустрічі водія Гарфілда у компанії Йоргенсона хочуть запросити погрітися, то сам Гарфілд відкидає цю пропозицію як абсурдну.

Але творці фільму все-таки не проводять чіткої чорно-білої лінії, як немає її і у реальному житті. Вони показують переваги і недоліки обох світів. Адже й справді – що робити тоді, коли бізнес стає нерентабельним і перестає відповідати вимогам нового часу?

Поки ти спиш, 2017, дорама, Південна Корея

Нам Хон сняться нічні жахіття - майбутнє, яке їй ще жодного разу не вдалося змінити. Дитиною вона так втратила батька, а ось їй уже сниться, що через неї незабаром загине її мама.

Утім, з'ясовується, що вона не єдина, хто бачить віщі сни. Кількох, здавалось би, випадкових людей поєднує те, що вони бачать майбутнє одне одного.

Врешті вони починають допомагати не лише собі, а й іншим людям.

У цій дорамі просто блискуче поєдналося кілька жанрів:

- Мелодраматична складова, у якій психологічно якісно прописані герої і їхні взаємини. Надто тішать лінії про кохання і дружбу.

- Особливо варто відзначити гумор, легкий і добрий. Ніяких вам непристойних гегів нижче пояса.

- Цікавою тут є і містична лінія, це родзинка серіал. Але сюжет настільки вдало побудований, а герої такі живі, що навіть без містики, себто віщих снів, серіал зберіг би свою якість.

- Окрім того, впродовж серіалу головні герої - журналістка, прокурор і поліцейський беруть участь у цікавих розслідувань і судових справах. Тому це саме та дорама, яку можна дивитися удвох. :) 

А двобій добра і зла тут буде відбуватися і на інтелектуальному рівні, зокрема, у залі суду.

Так, однією із ключових тем - є боротьба добра і зла. Дорама звертається до таких дражливих для корейського і не тільки суспільства, як насильство у родині, донорство органів, корупція чиновників, відповідальність журналістів, насильство старших за рангом над підлеглими тощо.

Дуже рекомендую.

Всього 32 серії чистого задоволення по 30 хв

Знову вдома, Home Again, 2017

Дуже незадоволена фільмом "Home Again" (2017), що у російськомовному інтернеті шириться як "У гостях у Еліс".

Як відомо, хороші історії виходять із нестандартних ситуацій. Хтось потрапляє у чужу квартиру, закохується у вампіра, чи десь починається цунамі.

Ось у цій історії був хороший потенціал: великий будинок, 40-річна жінка з двома дітьми і троє молодих хлопців. Окрім того, у певний момент з'являється чоловік головної героїні, з яким вона майже розлучена.

Що можна було б очікувати: цікавого зображення зіткнення повсякдення серйозної сорокалітньої жінки і трьох молодих хлопців, різниці у культурі поколінь, і, звісно, демонстрації психологічної еволюції взаємовідносин таких різних героїв.

А що глядач отримав навзамін? Карамельну історію, позбавлену логіки, де головні герої є маріонетками сценаристів, а не цікавими і психологічно правдоподібними особистостями.

Не вірю!!!

Надто мене надихає цивілізаційна культура взаємин персонажів: це або варіант солодкаво-приторної любові-дружби, або конфлікти на рівні співзалежності незрілих особистостей.

Якийсь просто культурний шок після психологічно зрілих персонажів південнокорейських дорам

Frontier / Кордон (2016-2017, США-Канада)

Навіть не знаю, що мене змусило подивитися весь перший сезон цього серіальчику.

Такі собі карликові "Ігри престолів" без карлика і сексу. Зате з Джейсоном Момоа.

Головна інтрига закручена на політично-торговельних іграх навколо хутра у Канаді у ХІХ столітті.

Історичне тло тут дуже декоративне. Одяг головних героїв так само міг би добре знадобитися і для зйомок космічної фантастики.

Перший чоловік кхалісі, заявлений як головний герой, знову блякне поруч із жіноцтвом. Центральним персонажем я б все-таки назвала власницю пабу Грейс Емберлі. Люблю розумних. (Див. блондинку на малюнках).

Від неї на крок позаду ідуть ще дві вельми харизматичні жіночки.

З розумними чоловіками тут маленький капєц. Герой Джейсона Момоа засліплений помстою, весь час забуває, що "помста - це страва, яку варто подавати холодною". Тому під кінець серіалу скурвлюється геть і має вельми жалюгідний вигляд.

Його протеже - лондонський крадій втрачає глузд поруч з коханою... Щось не добре впливають жінки на чоловіків, виходить.

З субтитрами у фільмі відчувається присмак порубіжжя - частина акторів розмовляють англійською з дуже відчутним французьким акцентом.

Що мене зачепило у цьому серіалі - не відомо. За спіральною динамікою - це взагалі примітивний "червоний" рівень банд і первозданної агресії. Нічого більше, ніж влади і сексу у ньому, у принципі, не може бути. І з останнім, тут дефіцит.

Але буду дивитися і другий сезон

Тяжіння, Притяжение, 2017

Я маю слабкість до російського кіно та літератури... певного характеру. Зокрема, свого часу я з задоволенням прочитала "Вонгозеро" Яни Вагнер про смертельну епідемію грипу, або ж подивилася "Метро" (2012) про затоплення московського метро. Зрозуміло, що коли я побачила, як космічний корабель, зносить під час приземлення одним махом пів міста, я не могла пройти повз.

Фільм насправді дуже вартий для перегляду.

Зокрема, очевидною стає цивілізаційна різниця між сучасною Америкою і Росією. Надто очевидно у порівнянні двох фільмів - американського "Прибуття" (2016) і російського - "Тяжіння" (2017).

У "Прибутті" головні герої - вчені, а ключова ідея - це порозуміння з Іншим-Чужим, самопізнання і самотрансформація. Армія в "Прибутті" структура, якій бракує фантазії і розуміння майбутнього. 

У Тяжінні" - армія - це оплот безпеки і джерело тверезих рішень, які тримають мир і захищають суспільство від самого себе. Більше частина населення - це безвідповідальні гопники, які керуються інстинктами. Передача всієї потворності революційних настроїв просто вражає своєю майстерністю. Переконливо, як Довженкова ілюстрація потворності національно-визвольних змагань у "Арсеналі".

Залишається лиш похвалити російське кіно за вдалу пропагандистську роботу.

Щодо вчених, то тут вони глибоко на периферії: або демонструють свою неспроможність зрозуміти інопланетні технології, або ж неспроможність комунікації (у випадку з шкільним вчителем, його знання й ідеї нікому не потрібні).

Життя з Анною, Le temps d'anna, 2016

Цілком випадково нещодавно переглянула швейцарський фільм «Життя з Анною» (2016). Здавалося б простий опис непростого життя, а враження після себе лишає надовго.

Дія відбувається у 1920-х роках. Робітник Жан, який працює на фабриці з виробництва годинників, знайомиться із чарівною Анною з заможної сім’ї. Він страшенно хвилюється, коли просить руки і серця коханої у її матері, але та лаконічно говорить йому «так». Здавалося б, це мало насторожити щасливого нареченого. Адже між ними, по суті, соціальна пріріва! Але ж ні...

Починається подружнє життя, одне за одним народжуються діти, справи талановитого робітника йдуть вверх, але несподівано з шафи починають виповзати скелети минулого.

Наскізна тема цього фільму – кохання, яке долає, здавалось би, нездоланні труднощі життя. Глядач має можливість співпережити почуття, які не кожній людині випадає в житті. Адже головні герої сповнені самопожертви і безумовного сприйняття партнера.  

Актриса, яка зіграла роль Анни, заслуговує на особливу увагу. Її вміння перевтілюватися у різні стани своєї непростої героїні – дивовижні: ми бачимо її то впевненою у собі дівчиною із заможної сім’ї, то дружиною хм... стартапера, а також під час критичних (назвемо це так, щоб не спойлерити) моментів життя.

Друг Жана, революціонер Гаспар, у сварці кидає йому, що він мрійник, якому ніколи не створити водонепроникний годинник, і ніколи не повернути дружини... Певно, окрім кохання, другою темою цього фільму є те, що не варто складати руки й втрачати надію. Щоб не трапилося.

Я закохалася, Марія Морозенко, 2017

Тривалі заклики вводити в українську підліткову літературу нові теми почали давати плоди. У минулому році ми читали "Солоні поцілунки" Ольги Купріян, а у цьому - в тому ж видавництві "Академія" вийшла повість Марії Морозенко "Я закохалася".

Відтак чи не з першої сторінки ми дізнаємося, що головна героїня, гімназистка Віра, вже доросла - у неї почалися місячні. Будуть тут також і босоніжки на підборах, класичний любовний трикутник і з'ясування стосунків із подружками.

По суті, це основна тема повісті - взаємини з друзями й коханими у непростий підлітковий вік, а також процес навчання тому, як розпізнавати хороших і поганих людей. 

Віра мріє про кохання і цей момент настає - їй здається, що вона закохана у новачка. Але з часом приходить розуміння того, що не все те золото, що блищить.

Безумовною перевагою цієї повісті є легкий стиль написання. Книга приємно й швидко читається. Відриватися від процесу читання не хочеться. А сам післясмак - світлий і позитивний.

Дидактична сторона тут різноманітна: і спроба ненав'язливо показати необхідність збагачення лексичного запасу (через "бабусину" лексику), і тема вірності друзям, і важливість помічати й цінувати справжнє у стосунках, а не показні ознаки "крутості" чи багатства.

Претензії у мене до книги скоріше світоглядні, які витікають з мого досвіду й уподобань.

По-перше, стосунки підлітка Віри з батьками, на мій смак, дуже зідеалізовані. Інколи аж засолодкі. Я пам'ятаю свій підлітковий вік, я також читала статті шкільних психологів. Основна зона конфліктів школярів, надто в підліткові віці, пролягає у сфері взаємин батьків і дітей.

Якщо припустити, що Віра - це просто зріз типового підлітка, де конфлікт неоприявлений, то, в принципі, ситуація описана логічна. Маючи автозаборону на агресію до найважливіших в житті людей (наприклад, дивує, що за мамою Віра тільки сумує, а типова реакція підлітка була б все-таки злість, що її покинули), дівчинка не має контакту з власними відчуттями, тому їй так важко розібратися з друзями, визначити, хто справді їй симпатизує, а хто тільки хоче використати.

По-друге, мені, людині, яка дуже ворожо сприймає ліву ідеологію, було не приємно, що в черговий раз ми маємо стереотипне уявлення про дитину з багатої родини, "мажора". В своєму житті я бачила і заможних людей, які більш як 10 % своїх доходів регулярно віддають на благодійність, і бідняків, яким всі винні, а вони нікому. Звісно, є й бабусі, які скрюченими пальцями плетуть шкарпетки нашим воїнам. Тобто немає правил. Є лиш людські якості. Мені хотілося б, щоб у наших підлітків не виховували ліву ідеологію, нездорове радянське ставлення до грошей, як чогось поганого.

Щодо міри гостроти конфлікту, який розгортається у повісті, то мені його було достатньо. Адже саме прикметою підліткового віку є ситуації, коли роздувають з мухи слона. Тим більше, що тут буде і спроба самогубства, і втрата цноти, і автокатастрофа.

Втрата цноти - це цікавий момент, на якому можна не одну книжку з антропології й психології написати. У повісті "Я закохалася" втрата невинності - це те, що відбувається не з головною героїнею, а іншою, "нечемною", дівчинкою. В західній young adult літературі описані вже сюжети, коли така важлива подія трапляється і в житті головної героїні... Звісно, нам усім би хотілося, щоб діти до сексу практично переходили пізніше, в усвідомленому віці. Але у підлітковій літературі має бути хоча би бажана модель цього "ініціаційного" процесу. 

...Наприклад Белла з "Сутінків" довго утримується і реалізує свою пристрасть після шлюбу.

Доброта й цнотливість тексту, доступність в сучасному світі інформації про статеві стосунки, а також відсутність виразного конфлікту батьків-дітей-системи, підштовхують до того, що цільова аудиторія повісті - 12-13 років. Але варто провести польові дослідження :)
Також продовжую чекати українських "Голодних ігор".

Майже сімнадцять, The Edge of Seventeen, 2016

Фільм "Майже сімнадцять" (The Edge of Seveteen, 2016) - правдива й жорстока замальовка з підліткового життя.

Життя, сповненого болю й страждання, де все розглядається через збільшене скло, а органи чуттів стають відкритою раною. 

Проблемний підліток - це такий собі контейнер з внутрішньою біллю, який отруює і собі життя, і стає нестерпним для оточення. Його вчинки - це ніби танець на зразок казки про царівну-жабку: махнула рукою - і кістка в одну сторону полетіла, махнула іншою - комусь в лоб потрапило. Здається, щоб не робила, все буде погано і матиме руйнівний характер.

А корінь проблеми в катастрофічній відсутності любові і прийняття себе. І ця внутрішня агресія виплескується назовні, немовби з кратеру вулкану.

У стосунках Надін з її ідеальним братом показано цікаве протистояння двох ролей у родині: один грає "ідеальну дитину", а інший - "поганця". Це жорстока гра, в якій, на жаль, дуже часто дорослі підтримують цей деструктивний розподіл. 

У фільмі гарно відтворено на прикладі брата Надін, що бути "хорошим сином" не так вже й просто, адже в чомусь ти мусиш ставати "дорослим" для власних батьків, брати відповідальність за них, а також за "поганця-сестру", опікуючись ними впродовж всього життя. У фільмі потреба в цьому очевидна і для простого глядача: "добряк" батько рано помирає, а мати виявляється інфантильною, незрілою особистістю. 

Ось тут привіт системним терапевтам, які знають, наскільки згубним є те, коли член родини займає не своє (тут "дитяче") місце.

"Поганець", до речі, не в такому вже й поганому становищі. Це його спосіб адаптуватися до несприятливого середовища. В чому вигода від ролі "поганого"? Поки ти такий бунтівник, ти можеш робити все, що тобі заманеться: писати шокуючі смски хлопцю, який подобається, викрадати мамине авто. У "поганця" значно більше особистої свободи, ніж у "ідеальної дитини". Але внутрішній світ "поганця" настільки часом нестерпний, що провокує не тільки сплески руйнівної поведінки у зовнішнє середовище, а й призводить до самознищення. Таким людям "важко нести себе".

У той же час бачимо, що і "поганець" Надін не може опиратися на незрілу матір. У тяжкій для себе психологічній ситуації вона має брати відповідальність за емоційний стан мами. Цікавим у цьому контексті є пошук Надін батьківської фігури, яку вона знаходить у вчителі історії.

Також звертає увагу на себе те, що її спілкування з ним є терапевтично-проективним: вона проектує на нього свої проблеми, творячи його уявний образ, який більше відповідає її психологічному стану, а не реальній людині.

Блискучим поворотом сюжету є ситуація, коли Надін приходить додому вчителя і розуміє, що його життя зовсім не таке, яким вона його собі уявляла.

Мені здається, вірним, що творці фільму показали конструктивне розв'язання ситуації. Хоча в реальному житті цей процес відбувався б довше і болючіше. Якби відбувався. Наприклад, на жаль, дівчинці з такою великою потребою любові й такою відразою до самої себе, не вистачило б в реальному житті мужності сказати "ні" під час сексуального контакту з непідходящим хлопцем. Навіть якби щось пішло не так.

Її стан, окрім безладного сексуального життя, - це також пряма дорога до алкогольної й наркотичної залежності, Чого тільки не зробиш у своєму саморуйнівному бунті. 

Для простого глядача Надін може здаватися нестерпною . Здавалося б, як взагалі можна симпатизувати егоїстичній, зацикленій на собі, надзвичайно агресивній людині, яка ненавидить світ, людей і себе?

Але це крик про допомогу, про потребу любові. Щось таке, що важко вписується у суворі приписи здорового глузду.

Не дарма момент зцілення відбувається у обіймах брата.

Хоча фільм розповідає про  життя підлітків, але він також може бути цікавим для дорослих, надто для батьків дітей такого непростого віку. Подивіться на більшість спроб контакту матері із Надін: вона звертає увагу на якісь поверхові зовнішні ознаки кризи своєї дитини, але більшість її спроб вийти на порозуміння - це як стріли, які хиблять, не просто не потрапляють точно в ціль, а летять геть повз. 

Суб'єктивне враження: 5/5.

Дівчина в поїзді, The Girl on the Train, 2016

"Дівчина в поїзді" - екранізація однойменного відомого детективу Поли Хокінс. Книжку я не читала, а ось фільм переглянула не без задоволення. 

Головна героїня - геть зруйнована особистість, навіть не знаєш спершу, як набратися християнського милосердя, щоб їй поспівчувати: це така собі алкоголічка-сталкер, яка не може примиритися із щасливим подружнім життям свого чоловіка.

Щодня вона проїздить повз його будинок на поїзді. А поруч вона спостерігає за ідеальною закоханою парою. Все б, може, так і продовжувалося б, якби не зникнення чарівної білявки з сусіднього будинку.

Далі буду спойлерити. Чим приваблює цей фільм психолога, окрім відпочинку за переглядом детективу?

Дуже хорошим прикладом газлайтингу, на якому, по суті, тримається загадка-розгадка історії.

Газлайтинг - це форма психологічного насилля, під час якого агресор заперечує реальність жертви. Це заперечення фактів ("Цього не було"), це заперечення емоцій ("Тобі це здається") і акцент на тому, що з жертвою щось не так, аж до душевної хвороби.

Часто відбувається дивовижна ситуація для стороннього глядача: у парі є здорова конструктивна особистість, "дуже мила людина", а поруч з нею істеричний монстр. Справа в тому, що поруч з таким агресором дуже руйнується особистість.

Адже вибиваються підвалини нашого існування - опора на самого себе, свої відчуття.

Схожий процес, мені здається, відбувається у різноманітних сектах. Зокрема, на цьому побудоване вчення Рона Хаббарда. (Колись я цікавилися цією темою, читала спогади колишньої саєнтологині). Зокрема, психологічний контроль над особистістю забезпечується сесіями обов'язкового одітінгу (спілкування послідовника один на один з представником вищої ієрархічної ланки секти).

У психологічній практиці важливим є не нав'язування своїх установок і порад клієнту. Мені здається, що коли нетерапевтований психолог намагається перекласти на клієнта свою картину світу, тоді психологічний сеанс перетворюється на сеанс сектантського одітінгу.

(Колись мала досвід, як ведуча під час психологічної гри намагалася мені продати за мої ж гроші своє уявлення про стосунки чоловіка і жінки, заперечуючи мій досвід, спостереження і потреби).

Звісно, це спрощений підхід, який має свої нюанси. Але головна теза сьогодні - слухай себе, довіряй собі.

Моє серце, My Heart /Jeong, 2000

Південнокорейський фільм "Моє серце" (My Heart /Jeong, 2000) загальною атмосферою нагадує відому стрічку Чжана Імоу "Жити", щоправда, без того епічного розмаху. Життя головної героїні представлено камерно, але з педантичною любов'ю до етнографічних деталей повсякденного життя. 

Сун-І у 16 років видають заміж за 10-літнього школяра. Вони так і не знаходять спільної мови. По суті, молода дівчина стає звичайною служницею у будинку своєї вередливої свекрухи.

Але хлопчик підростає, закохується і приводить у дім кохану... 

А далі ми бачимо, як розгортається доля жінки у патріархальному традиційному суспільстві. Вона любляча, надзвичайно працьовита, і хоча й не Жанна Д'арк, має свій погляд на життя.

Творці фільму не вдаються до моралізаторства й, на відміну від дорам, не витискають у глядачів вимучених ридань. Утім, можливо, я повторюся, але саме східне кіно вміє передати інтимність й ніжність стосунків чоловіка й жінки, з напівтонами й нюансами. Це те, чого не вдається зробити сучасному західному кіно. Зокрема, коли французи знімають фільм про кохання, у них чомусь завжди виходить історія про секс, або секс з перверсією (це я ще відходжу від Юппер у стрічці "Вона", а не про те, що ви подумали).

Суб'єктивне враження: 5/5.

Прибуття, Arrival, 2016

Уявімо собі: одного дня "вони" справді приземляться на просторах нашої планети. Перший контакт цивілізацій.... І ось у цьому й заковика: як налагодити контакт з прибульцями? Хоча б запитати, для чого вони, власне, прилетіли?

Це вам навіть не фарсі, словників немає...

Фільм "Прибуття" ( Arrival, 2016) точно розчарує тих, хто очікує черговий "День незалежності": тобто екшн, масштабні бойові дії тощо. У певні моменти навіть виникає відчуття, що це не художня стрічка, а документальний фільм. Цьому сприяють і неспішна хода оповіді, й багато рефлексій, і "побутових" деталей. Зокрема, цікаво відтворено атмосферу військового табору, який розгорнувся навколо корабля прибульців.

Головна героїня не солдат американської армії, а лінгвіст, хоча й не простий, а напрочуд талановитий.  У її спілкуванні з військовими глядач зможе побачити специфіку спілкування науковців і військових. Ось де справді конфлікт способу мислення: наукові відкриття не можуть "ходити строєм".

Загалом, фільм для роздумів. Наприклад щодо того, як мова впливає і формує наш спосіб мислення. Зміниш мову, почнеш по-новому мислити. У фільмі навіть згадується, що це гіпотеза лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа.

Також можна помедитувати на тему симультанного часу... Звісно, у фільмі не розкрито цю тему з усією докладністю, але це й, на мою, думку неможливо. Важко усвідомити, що минуле, теперішнє і майбутнє відбувається одночасно.  Ми звикли до лінійного сприйняття часу.

Якщо глядач готовий помедитувати-порефлексувати разом із головною героїнею на ці теми, то й від самого сюжету отримає задоволення.

Суб'єктивне враження: 5 / 5.

Демон, Dokkaebi, 2016

Останнім часом знову підсіла на південнокорейські серіали (дорами). Сьогодні хочу поділитися враженнями від дорами 2016 року - "Демон" (інколи її ще перекладають "Гоблін"). Раніше я вже писала про дивовижного "Лицаря королеви Ін Хьон" (2012), а також згадувала "Людину із зірки" (2013). Варто сказати, що ці три дорами займають у мене почесне місце не тільки у своєму вузькому жанрі. 

Отже, "Демон"... В центрі сюжету історія кохання демона й майже звичайної школярки. Більш як 900 років тому він був воїном, який загинув внаслідок придворних інтриг, а згодом воскрес, щоб жити вічно і страждати від безсмертя. Позбавити його від такого тягаря може тільки "наречена демона". Тільки їй під силу вийняти меч, який колись пронизав його серце.

Звісно, коли наречена нарешті знайдена, у Демона різко відпадає бажання помирати :)

Паралельно розгортаються стосунки між привабливою власницею ресторану й Жнецем смерті. Звісно, між ними також не все так просто. Їхні долі тісно переплетені із історією Демона і сягають коренями минулих реінкарнацій.

Зав'язка, як на любителя фентезі-фантастики-містики дуже інтригуюча. Але будь-яку добру історію можна зіпсувати.... Надто у дорамі, де часто бракує почуття міри. На щастя, це не цей випадок.

У першу чергу, звертає на себе увагу бездоганна гра акторів. Суто зовнішньо вони спершу не викликали у мене захвату. Але типажі підібрано напрочуд вдало. Надто це бачимо не скільки в драматичних моментах (так, тут багато страждають і плачуть, як жіночі, так і чоловічі персонажі), а в блискучих комедійних сюжетах. Це і грайливі стосунки Демона зі своєю нареченою. Це і вдавано ворожі стосунки Демона і Жнеця смерті, які мимоволі опиняються під одним дахом.

Саме комедійна складова підняла рейтинг цієї дорами у моїх очах на рівень голівудського "Люцифера".

Але й мелодрама з цієї дорамки просто розкішна. Здається, Голівуд не вміє настільки зворушливо, цнотливо й глибоко передавати хімію романтичних стосунків, як це роблять на Сході.

Щодо сюжету, то загалом він мене задовольнив. Я не відшуковувала у ньому недоліків, а щось аж так не випирало. Звісно, глядач спершу занурюється у вир пристрастей, потім в останніх 2/3 серій  сценаристка зробить кульбіт, щоб розтягнути задоволення. Але все в межах норми. Якщо ви з тих критиканів, які препарують кіно на логіку, як патологоанатом жабу, то, звісно, ви знайдете огріхи, але тоді дивіться європейський сірий арт-хауз.

Тому рекомендую тим, хто хоче відпочити, посміятися й поплакати. Задоволення не тривале - всього 16 серій.

Протипоказано тим, хто має алергію до надмірних пристрастей східного типу на екрані (наприклад не здатний витримати чоловічих сліз) й засуджує мелодраматичні штампи, навіть у хорошому виконанні.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Про драконів і щастя, Катерина Міхаліцина

Після невтомного читацького марафону в кінці минулого року мене спіткала халепа - зовсім не хочеться читати. Це буває дуже рідко і я не знаю, що з цим робити, бо не знаю, що роблять люди, які не читають.

А вже скоро кінець місяця і потрібно підводити підсумки... І раптом - несподівана і прекрасна книжка, яку я з переляку, чи то зі щастя, прочитала двічі. Один раз в книгарні, коли вибирала книжку для подарунку, а другий - відразу, як вийшла з книгарні і причалапала на роботу!

Це книжка "Про драконів і щастя" Катерини Міхаліциної. Віршована історія про сімейство драконів. Багато гумору і гарної української мови. Окремі шматки мені сподобалися настільки, що я їх зачитувала своїм колегам.

Маючи досвід виразного рольового читання дітям як тітка, можу сказати, що ця книжка дає величезний простір для акторських імпровізацій.

Одним словом, батьки, не пропустіть своє щастя і своїх дітей. :) Мені бракує слів, бо я люблю більше писати врєдні й критичні відгуки, а тут мені сподобалося все :)