#Вертеп. Роман про Майдан, Олена Захарченко

Вже скоро, 21 листопада, будемо відзначати День Гідності і Свободи й третю річницю Євромайдану. Ця тема дуже делікатна, адже хтось розчарувався, а хтось до цього часу не може говорити про події того часу... Але література на цю тему так чи інакше з'являється, бо інакше не може бути. Адже саме завдяки книгам суспільство має змогу колективно відрефлексувати свій досвід.

У 2016 році у видавництві "Нора-Друк" вийшов роман Олени Захарченко "#Вертеп. Роман про Майдан". Якщо раніше багато з'являлося документальної прози, то це вже цілком художній твір, з великою часткою фантазії автора.

Якщо навіть прибрати із назви слово "вертеп", то сам "вертепний", або ж "різдвяний" дух неможливо не відчути. Адже сама історія роману - це така собі фантасмагорія різдвяної ночі, містичного часу, коли двері у потойбічні світи відчиняються, коли можливо все. Основна дія відбувається у ніч з 18 на 19 лютого з великими шматками ретроспекції у минуле героїв, де авторка прагне показати також акцію "Україна без Кучми", Помаранчеву революцію і протести проти мовного закону 2012 року.

Але найменше, що присутнє у романі, - це політична тематика. Вона ніби і є, але як такої її і немає. Навіть самі мотиви головних героїв щодо їхньої політичної активності для читача або незрозумілі, або непомітні.

Одним словом, патріотизм відчувається тут більш як щось інстинктивне й ірраціональне.

Зате у романі дивовижно зміксовано гостру соціальну тематику і козацьке фентезі. З одного боку, любовне виписування життя-буття соціальних низів чітко відсилає читача до текстів Сергія Жадана (і вуаля, після прочитання роману я дізнаюся, що це чи не улюблений письменник авторки), з іншого, - Олена Захарченко прив'язує відомі історичні події до легенди про козацьку литавру, яка дарує перемогу у битвах.

Найемоційніші сторінки у романі також не зовсім політичні, а емоційно-материнські. Саме за цей гачок письменниця зачіпає, змушує співпереживати і слідкувати за долею героїв. 

Мушу  також попередити майбутніх читачів бути обережними, якщо ви не любите гострої похмурої соціалки, або ж прагнете доброго, світлого і пухнастого тексту. Беручи цю книжку до руки, навіть попри наявність козацької фантастики, необхідно бути готовим до суворої і часом бридкої реальності.

Загалом, історія вийшла цілісна, закручена, і письменниці вдалося склеїти свою мозаїку докупи. І, знаєте, попри те, що я тривалий час уникаю розмов і згадок про події того часу, читати мені було зовсім не страшно :)

Вікторія, Victoria, 2016

Ось я вже закінчила перегляд останньої, восьмої, серії сезону серіалу 2016 року - "Вікторія". І щиро заздрю тим, хто зможе насолодитися ним цілісно, не очікуючи на появу нової серії.

Перший сезон розповідає про перші роки правління молодої королеви Вікторії (1837-1840 рр.) Жінки, ім'ям якої було названо цілу епоху.

Кіно вийшло якісним, наповненим політичними інтригами, зіткненнями характерів і, звісно, коханням. По своєму феміністичний серіал, адже він показує, як непросто було молодій дівчині вистояти як особистості під тиском правил, оточення і... кохання. Останнє особливо привертає увагу, адже саме у стосунках із коханим чоловіком жінці так легко втратити свою самостійність, прийняти задушливі обійми опіки і позбутися своєї сили. Але Вікторія-монарх, попри кохання, яке вже стало легендою, до свого обожнюваного чоловіка, Альберта, не могла дозволити собі втратити себе, як особистість і як монарха.

Саме такою ми бачимо молоду Вікторію у першому сезоні. Творці серіалу спробували передати психологічні нюанси стосунків молодого подружжя. Було згадано і серйозність Альберта, і меншу освіченість Вікторії. І, звісно, її нелюбов до вагітностей (а їй, бідненькій, довелося цілих дев'ять раз пройти через роди). Утім, мені важко судити, наскільки глибоко відтворена історична достовірність. Зокрема, Вікіпедія пише, що у старшому віці, стомлена материнством королева, не рвалася до політики і самореалізації.

Зазначу також, що "Абатство Даунтон" вплинуло і на цей серіал, адже поза увагою сценаристів не опинилися нижчі верстви, зокрема слуги палацу... 

Дивлюся кілька серіалів одночасно про різні королівські двори. І що цікаво, що найближчими особами як монархів, так і керівників, часто стають не якісь там видатні постаті, а безпосередня челядь. Ті, хто "подає чай". І це не тільки в серіалах, а і у житті.

А серіал чудовий, рекомендую.

Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Ювал Ной Харарі

Науково-популярна книга ізраїльського вченого Ювала Ноя Харарі про історію людства справді надзвичайно захопила мене. Надто перша частина, де він розповідає про первісну людину. Зокрема, вражає те, яким чином розвивається еволюція, як Homo sapiens перемогла у конкурентній міжвидовій боротьбі, і як людина згубно впливає на екологію, винищуючи тварин. Цікаво також показано взаємозв'язок імперіалізму, капіталізму і науки.

Що приваблює у позиції автора - це його здоровий глузд, гумор і здатність просто розповісти про складні речі. Дуже рекомендувала б цю книжку для шкільної програми. Без пафосу, без ідеалізації, вишукано і з панорамним баченням.

Так, щодо певних світоглядних речей я не можу погодитися із автором. Також слабшими мені здаються його роздуми про майбутнє і теперішнє. Я так розумію, текст добігав фінішної прямої саме напередодні світових потрясінь, які почалися у 2013 році. І тому його пацифістські прогнози зараз звучать дещо наївно. Автор ніби забуває те, про що писав у попередніх розділах: історія розвивається нелінійно, досить ірраціонально і непередбачувано.

Утім, назагал чудова книжка, і це справді дуже добре, що такі концептуальні речі починають виходити українською.

Дружина мандрівника в часі, Одрі Ніффенеґґер

Я потихеньку стаю спеціалістом з подорожей у часі у літературі та кіно. Сьогодні - кілька слів про "Дружину мандрівника в часі" роман Одрі Ніффенеґґер, який було нещодавно перекладено українською.

Книга була екранізована ще у далекому 2008 році і я мала вчора, після завершення прочитання, передивитися фільм, щоб освіжити враження і порівняти з оригіналом. Неспівпадіння трапляються, надто ближче до фіналу, але, здається, усі зміни доцільні й сприяють тому, щоб роман перевести у компактний кіноформат.

Отже, це історія про Генрі, чоловіка, який з дитинства спонтанно вистрибує із свого часу і потрапляє чи то в минуле, чи то в майбутнє. Все відбувається поза його контролем і волею, але є одна закономірність: Генрі знову і знову притягується у місця важливі для нього.

Таким чином відбудеться і його знайомство  і з майбутньою-теперішньою дружиною: йому буде 36, він вилізе абсолютно голий із кущів, а їй буде тільки шість.

Цей епізод змусив мене замислитися над тим, наскільки мало насправді батьки можуть контролювати досвід своїх дітей. Різний досвід: і хороший, і поганий. Так чи інакше діти йдуть своїм шляхом.

Але, звісно, основна тема не про це. В центрі уваги - кохання Генрі і Клер. І як Одісеєва Пенелопа, Клер все життя приречена чекати свого чоловіка з його непередбачуваних мандрівок.

Загалом книга справила на мене хороше враження. Сюжет чіпляє за живе, інколи змушує зворушитися до сліз. Не бракує тут й інтриги. 

Водночас, мені здається, що сам об'єм книги можна було б, без шкоди для тексту, зменшити. А деякі особливості письма авторки можуть трохи навіть напружити: особлива увага до побутових деталей і надмірно відверті описи сексуальності. головних героїв.

Щодо самої концепції і настрою письменниці я б також посперечалася. Звісно, мені не подобається фаталізм-трагізм роману, зокрема, ідея про те, що змінити хід подій головні герої не можуть. З іншого боку, це повне право Одрі, письменниці з складним прізвищем, конструювати свій власний Всесвіт і встановлювати у ньому свої правила.

Як підсумок: одна з кращих книг цієї осені.

Гетьман, 2015

Оголошуючи свій Тиждень українського кіно, я сподівалася насправді на те, що роблю щось хороше. Сама дізнаюся щось про нього і іншим розповім. Але вже третій день, а мої кіноперегляди мені все більше здаються якоюсь збоченою формою мазохізму і панщиною. Виходить, я своїми постами роблю ще гірше - створюю антирекламу українському кіно?

Ось візьмемо чотирьохсерійний "Гетьман" про Богдана Хмельницького. Ніби вже над якимсь відтворенням історичної атмосфери попрацювали, і герої чогось хочуть... любов, політика... А як уявлю, що окрім першої серії (45 хвилин) треба ще три проглянути, так здається, що ліпше повіситися.

Щоб не бути голослівною аргументую. В першу чергу кидається в очі брак харизматичних персонажів, які мали б хорошу психологічну основу. Може, комусь здається, що я маю апріорі співчувати невиразному Богдану Хмельницьку, але це не так. Логіка дій Гелени кульгає. Чаплинський - якийсь картонний герой з підручника, або лякалок для дошкільнят. "Поганий дядя" із зловісним сміхом.

Окрім того (це стосується і попередніх стрічок, про які я писала), відчувається, що творцям фільму здається, що якщо вони поставлять, як у театрі, стілець, то глядач дофантазує квартиру. І навіть, коли в цьому серіалі вже постаралися, щоб не тільки стілець у кадрі був, то не подумали, що то має все ожити.

Кумедно, коли Гелена спілкується з Чаплинським, а на задньому фоні стовбичать три служниці, тримаючи в руках по платтю. Як декорації. Кумедно, якби не було так сумно.

Нескорений, 2008

Продовжую Тиждень українського кіно. Сьогодні патріотичний день. Переглядала стрічку "Нескорений" про генерала-хорунжого УПА Романа Шухевича. 

Хоча я історик за фахом, але час з початку Другої світової війни завжди мене цікавив найменше з усіх історичних періодів. Зізнаюся, знаю про УПА та Шухевича небагато. 

Фільм розповідає про останній рік життя Романа Шухевича, але є спогади про довоєнний і воєнний період...

Почну з позитиву. Знаючи жалюгідний фінансовий стан українського кінематографу, варто визнати, що творці фільму зробили свою роботу максимально добре. Думаю, історики цього історичного періоду знайдуть, до чого причепитися, але пересічному глядачеві атмосферності буде досить.

Також добре те, що фільм розповідає про зацьковані сторінки нашої історії, про героя, якого під тиском радянської пропаганди робили десятиліттями антигероєм. 

Для глядача стає зрозумілим, чому, власне, так радо на українських землях спершу зустрічали німецькі війська. Не оминає стрічка і конфлікту між українськими націоналістичними силами з німцями, коли останні проявили себе не з найкращого боку.

Хорошими є сюжети з прийняттям присяги, із шпиталем у селі, а також кілька сцен про масові страти ув'язнених радянськими військами, які відступали.

На цьому мої позитивні враження закінчуються... "місто засипає і прокидається мафія". Я розумію, що це страшенно патріотичний і потрібний фільм, але навіщо героїчний епос знімати у формі поетичного кіно? Коли є красиві пози, довгі плани й візуальні метафори, які як хоч, так і розумій. 

Сценарій прописаний надзвичайно нечітко, він розмивається в усій цій поезії, немає логічного стрижня, який би все тримав докупи. Так, якийсь українець, взявши на озброєння Вікіпедію і підручник з історії щось то зрозуміє. Але насправді історія покрита туманом і, наприклад, для закордонного глядача буде абсолютно не зрозуміла.

Візьмемо наприклад "Хоробре серце" (1995) з Мелом Гібсоном у головній ролі. Навіть якщо ви в житті ніколи не чули про боротьбу шотландців проти англійців, вам усе зрозуміло. Ба більше - цікаво і захоплююче. І ви в житті не забудете, що така боротьба була.

Також в особі Вільяма Воллеса (героя Мела Гібсона) ви побачите живу людину, а не ікону-панегірик.

З психологічними характерами головних героїв у цьому фільмі взагалі біда. Хто ці всі люди на екрані? - хочеться вигукнути. Які стосунки зв'язують Галину із Романом? Хто вона? Яка вона? І так про всіх інших.

Герої фільму не контактують один з одним як з людьми. Відтак життя на екрані не оживає.

Загалом фільму бракує цілісності. Так, з біографіями досить складно вивести якусь одну головну ідею, на яку б можна було нанизати, як намистини, різні події. Це не детектив, де знайшов вбивцю, то й по всьому. Але це не неможливо.

Я зараз, можливо, скажу дуже крамольну річ, але чим швидше українське кіно, як і українська література відійдуть від потоку свідомості, метафор і поетичного кіно Довженка і Параджанова, і почнуть розказувати прості історії, але так, щоб діставало до самого серця, тим краще.

Сафо, 2008

Поки маю час вирішила собі організувати давню задумку - "Тиждень українського кіно". Почала з не зовсім українського "Сафо" (2008).

Фільм розповідає про недовгий медовий місяць молодої американської пари, яка приїздить на острів Лесбос. Примхливій донечці багатого татуся, яка щойно вирвалася з-під опіки няньки, ввижається, що вона реінкарнація її тезки - давньогрецької поетеси Сафо. Цю фантазію розпалює і підігріває донька російського археолога (Богдана Ступки) - Хелена.

Чоловік Сафо, здавалось би, виграв щасливий приз, одружившись із багатою нареченою. Тим більше, що сам він людина творча - художник. Але він не недооцінив здатність своєї обраниці створювати драму на рівному місці.

Загалом сюжет настільки простий, що важко непроспойлерити розвиток дії. 

Що безумовно є перевагою фільму - це хороша операторська робота, яка дозволяє насолодитися красою Криму, де все знімалося. Тема цілком добре лягає у заданий історичний період - 1926 рік, коли гуляли ідеї "вільного кохання", а також любили справи сердечні підганяти під усякі штучні концепції. Також це час нарочитості, демонстративності. До певної міри істеричний час.

Це відповідає загальному духу історії і характеру головної героїні.

З іншого боку, ми далеко не в 1926 році і мені б хотілося, щоб історія звучала переконливіше, герої були прописані із хоча б якимсь психологічним підґрунтям, а в сюжеті була хоча б якась інтрига.

Окрім того, гарні краєвиди не можуть прикрасити головних героїв. Я розумію, що це погано характеризує мене, як критика, що я розглядаю мистецтво не як заради мистецтва, а з точки зору "героїня - дурепа", але важко стриматися. А блог мій, тому стримуватися не буду.

Тому історія для мене звучить насправді так: побралися двоє, і все було чудово. Але молода дружина від нічого робити вирішила придумати собі драму й перепаскудити все, що мала. Потихеньку вона сама повірила у ту історію, яку сама собі придумала, і зійшла з розуму. І в цьому контексті поведінка її чоловіка і подруги цілком зрозуміла. Бо їм, як тверезомислячим людям, божевілля видається не дуже привабливим.

Хелена - ще один огидний персонаж із цікавим життєвим сценарієм "хочу те, чого не можна", або "дай, що їси". Але вона, на відміну від Сафо, не заграється, а зберігає тверезий глузд. Це власне те, що можна виснувати із того, що нам показано на екрані, бо насправді над її мотивацію сценаристи вирішили не заморочуватися.

Звісно, пікантності додає багато-багато еротики. Але коли нема хорошого сюжету і головних героїв - це не те, що може виправити ситуацію.

Девізом фільму я б оголосила перші рядки відомої російської пісні: "Кому? Зачем?" ... було знімати цей пустий фільм. Ні для розуму, ні для душі.

Альпійська стежина. Історія моєї кар'єри. Люсі Мод Монтгомері

У минулому році я писала статтю про творчість Люсі Мод Монтгомері, і коли в мережі виловила любительський український переклад автобіографії цієї письменниці, я не могла пройти повз.

Це досить еклектичний текст, у якому вміщено коротку історію роду, спогади про дитинство, щоденникові записи із часу роботи в газеті і весільної подорожі. Останній блок, на мій погляд, абсолютно не доречний і буде цікавим лише занудам-біографам.

Одним словом, письменниці не вдалося об'єднати текст у щось цілісне під загальною ідеєю того, як їй вдалося побудувати письменницьку кар'єру. Це зразок того, як не варто писати автобіографії.

Водночас для мене було важливим прочитати, яким нелегким був шлях Люсі Мод Монтгомері до видавця, як багато вона для цього працювала, скільки спроб здійснила.

Я знаю, що є безліч таких історій, але ось саме в цей момент життя мені важливо почути, що якщо просто відразу не отримуєш бажане, це ще нічого не означає.)

#critical_reading

Вже у листопаді мій особистий #bookchallenge_ua добігає до кінця. Вже зараз знаю, що не виконаю свого зобов'язання прочитати 90 книг. Але це буде десь на десяток книг більше, ніж я читаю за рік.

Що стало одним із головних моїх спостережень? - Це важливість того, що обираєш для прочитання. Я бачу, як на мене впливають ідеї справді хороших книг, як розширюють світогляд, змушують подивитися на життя трохи з іншого боку.

Але, на жаль, таких книг не так багато серед величенького списку. Я також відстежую списки інших людей, що долучилися до виклику. Й інколи у мене виникають сумніви, чи те читання їм щось дало хорошого у житті.

Утім, я не зовсім така вже пуританка, щоб акцентувати увагу виключно на "користі". Для мене важливими є також ті книги, які дозволяють прожити потрібні у даний момент емоції, або ж зануритися в якусь історичну, чи іншу атмосферу. Є книги, які зворушують уяву, надихають, чи дозволяють пережити непрості моменти у житті, як наприклад у цьому році мені допомогла трилогія про партіалів Дена Уелса ...

До чого я веду. Ще не закінчивши #bookchallenge_ua я обираю собі інший виклик -#critical_reading

Що це означає? Я більше не буду читати лише для кількості, або ж тому що у мене є дорога паперова книжка.

Кожного дня я буду висновувати, що ж такого важливого (навіть не корисного) було для мене у моєму читанні.

Відповідно я буду уважніше добирати літературу. В ідеалі - потроху з усіх галузей, які на даний момент мене цікавлять.

Хто зі мною? ;)

Лицар королеви Ін Хьон, In-hyeon-wang-hoo-eui Nam-ja, 2012

До південнокорейських серіалів я ставлюся обережно - надто напружує їхня акторська гра у зображенні комічного. Культурна різниця відчувається. Але є кілька виключень із правил. Свого часу я довго була під враженням від "Людини із зірки". А одного разу, переглядаючи інформацію про цей серіал на Кінопошуку, я натрапила на подібну історію - "Лицар королеви Ін Хьон".

Отже, 16 серій позаду і тепер можу з упевненістю сказати, що вони стали окрасою моєї відпустки і гарними пігулками від осіннього поганого настрою.

Як видно із афіші, ця історія про переміщення у часі - про кохання хлопця із епохи Чосон і сучасної актриси.

Чарівна кісен (щось подібне на японську гейшу) дарує своєму колишньому господарю талісман, який покликаний його оберігати від небезпек. Здавалося б простий забобон, але саме кілька ієрогліфів на папері дозволяють Кім Бун До не тільки нескінченну кількість разів порятуватися від вірної смерті, а й відкривають портал у майбутнє, на 300 років уперед.

У сучасному Сеулі Кім Бун До зустрічає чарівну Чхве Хі Чжин, актрису, яка грає роль імператриці Ін Хьон, оберігати життя якої свого часу присягнувся Кім Бун До...

Якщо ви чекаєте від цієї історії якоїсь стрункої логіки, наукової фантастики, або обігрування "ефекту метелика" - це не сюди, кажу відразу. Головний акцент творці серіалу роблять на романтичній історії. І це виходить у них дуже добре. Де, як не в азійському кіно, можна знайти такі чисті архетипи маскулінного Його (суворого, мовчазного і відданого) і дівчинки-свята Її. Хто знає соціоніку, то певно пам'ятає дуальну пару Гекслі-Габен.

Звісно, ті, хто шукають в усьому сексизми, кому болить фемінізм, тим буде не до сміху і не до романтики. Чоловік тут чоловік. Б'ється на мечах, розумний вчений, стриманий і мужній. А жінка - стрибуча воша, перепрошую за порівняння. Тобто яскрава, недалека, інфантильна.

Щодо мене, то я спробувала відключити свою незалежну натуру, закрити очі на деякі очевидні прояви газлайтінгу з боку головного героя, і насолодитися романтикою. І це мені вдалося.

Епоха невинності, Едіт Вортон

Останнім часом читаю багато українських перекладів, які з'явилися вже після того, як книжку було екранізовано. Ось і те, що мій вибір зупинився на "Епосі невинності" Едіт Вортон пояснюється тим, що я ще пам'ятаю однойменний фільм 1993 року з Мішель Пфайфер і Вайноною Райдер у головних ролях. 

Також я пригадую неприємного для мене Деніеля Дей-Льюїса, образ якого  мені цілком перегукується із тим, яким я його сприймала, читаючи роман. Таким самим неприємним.

Насправді фільм я пам'ятаю дуже невиразно. Тому зазначу тут лише те, що якби акторки мали один вік, то краще їх було б поміняти місцями. Так, Мей більше б відповідала б образу Діани з великими спортивними руками, а Еллен - маленькій смаглявій темноволосій красуні.

Але, даруйте мене за непослідовність і хаотичний виклад, і повернімося до початку. До сюжету. Отже, Етід Нортон (1862-1937), американська письменниця, звертає увагу читача на ту затхлу атмосферу "добропорядності", яка панувала у нью-йоркському вищому світі у 1870-х роках. Саме так - "звертає увагу", адже з перших сторінок її роману кидається в очі своєрідний дидактичний стиль, який притаманний літературі ХІХ століття. 

Молодий аристократ Ньюланд Арчер збирається одружитися на чарівній і невинній Мей, але саме напередодні весілля знайомиться із кузиною своєї обраниці.

Її поява супроводжується скандалом, адже Еллен Оленська  покинула свого зрадливого чоловіка, польського графа. Нью-йоркський вищий світ не приймає її, адже збереження шлюбу вважає одним із основних ознак порядної людини.

Між Арчером та Еллен спалахує іскра, але на них тисне почуття обов'язку і репутаційні ризики.

Зізнаюся, цей роман не викликав у мене аж такого захвату. Смак до читання розгорівся  лише на четвертій сотні сторінок. Знову маю справу і з тією ситуацією, що якби це була електронна книга, то я б давно спинилася б на пів дорозі.

Отже, темою роману заявлено важку атмосферу несвободи у вищому світі у 1870-х роках. Для контрасту ми бачимо віяння нового часу в останньому розділі книги, який показує нам події двадцять шість років потому. 

Але для мене ця книжка у першу чергу про стосунки між чоловіком і жінкою, і тим як вони трансформуються у сімейному житті. Мені здається, ті проблеми, які спіткали Мей і Арчера актуальні і до цього часу, не зважаючи на те, що ми живемо у суспільстві, де не соромно сказати слово "секс".

Обережно, далі будуть спойлери!

На мій погляд, якби Арчер набрався мужності, щоб бути з Еллен, він зазнав би такого самого розчарування, як з Мей. Власне, його вибір наприкінці книжки це підтверджує. Йому було більш цікаво фантазувати, ніж мати справу із реальними жінками.

Почнімо з того, що він був закоханий більше в образ Мей, невинної дівчини, яка стане глиною в його умілих руках. І розчарування прийшло тоді, коли він побачив, що Мей не відповідає його вигаданому ідеалові. Бачимо, що його дратувало те, що вона вже у шлюбі з ним, коментуючи прочитані ним поезії, висловлювала свої думки, а не повторювала його власні, як це було у часи залицяння.

Так само Еллен як жінка його не надто цікавить, а більше як фантазія про свою свободу, на яку він ніколи не мав мужності. Тому й почуття його так трималися довго, бо весь час між ними була відстань та інші перепони.

Тому трагедія Арчера не в тому, що кляте суспільство не дало йому прожити своє життя вільно і так, як би йому того хотілося, а в тому, що він не спромігся пізнати хоча б якусь жінку у своєму житті, не спромігся на справжню близькість.

Причиною цього був брак відвертості, традиція не проговорювати важливі речі вголос. І якщо у часи Арчера це було частково зумовлено правилами пристойності, то зараз, коли ніби то ніхто цього не забороняє, люди не ідуть на близькість через інші причини.

Як про це сказав син Арчера: "Адже ви ніколи ні про що одне одного не просили, еге ж? І ніколи нічого одне одному не говорили. Просто сиділи і дивилися одне на одного і намагалися здогадатися, що у кожного з вас відбувається всередині. Так би мовити, божевільня для глухонімих, слово честі!"

Окрім того, дуже цікаво показано те, як працює сімейна система. От вже тема, яку нечасто зустрінеш у сучасній літературі. Зараз якось мало зустрічаємо усвідомлення того, що, одружуючись, поєднуєш свою долю не тільки з однією людиною, а цілим родом.

Цікаво також читати спостереження Арчера, як поступово Мей перебирала у їхньому подружньому житті сценарії поведінки своєї матері, і як поволі йому доручали роль її батька.

І знову повторюся. Якщо письменниця ці процеси пояснює суспільною традицію, то я все-таки схиляюся до думки, що ці явища не пов'язані аж так прямо із суспільно-політичним ладом, хоча, звісно можуть слабнути, або навпаки міцніти.

Вона, Elle, 2016

Фільм про те, як небезпечно самотнім жінкам тримати котів. Наприклад одного дня разом із ним до будинку може увірватися ґвалтівник. Так трапилося і з головною героїнею фільму "Вона" з Ізабель Юппер (Мішель) у головній ролі.

Але далі дія розвивається нетипово. Мішель зберігає спокій, не повідомляє у поліцію й намагається сама розібратися у ситуації.

Як глядачка, я очікувала, що ось воно тут і почнеться - реалізація блискучого плану помсти. Я сподівалася екшену й триллеру. Але натомість отримала психологічну драму.

Окрім ґвалтівника, як виявляється, Мішель має багато проблем із навколишніми: тут і син, який закохався у стерву, і колишній чоловік з своєю теперішньою, і егоїстичний коханець, і привабливий, але одружений сусід, і мама, яка збирається на старості років за чи не вдвічі молодшого за себе, і зухвалий колега... І над цим всим хаосом тяжіє важка травма дитинства, адже Мішель - дочка серійного вбивці.

Розгублена, я дивилася на те, що відбувається на екрані і врешті-решт починала усвідомлювати, що головна ідея не у помсті, а у тому, що монстр живе у кожному з нас...

Зокрема, цікавою є постать самої головної героїні. Очевидно, що вона до деякої міри має психопатичні нахили. Її емоційні реакції свідчать про це. І водночас вона дуже конструктивна психопатка. На мій погляд, вона може бути зразком людини, яка змогла приручити свого монстра.

Розв'язка має вигляд двозначний, або ж я чогось не зрозуміла. Так до кінця і не ясно, чи то продовжувалася гра, чи розмова у авто вказувала на те, що Мішель вирішила вийти з гри. Не знаю...

Попри цікаву ідею, мені все-таки чогось бракувало у цьому кіно. Здається, можна було б розставити яскравіше акценти. Бо для двох годин - це і забагато, і надто мляво.

Загалом, дивний-дивний фільм, і, чесно кажучи, якби я знала, що мене чекає, я не впевнена, чи обрала б я його для свого вечірнього перегляду.

Маестра, Л.С. Хілтон

У зв’язку із значним подорожчанням книжок, про що ви думаєте, коли, стискаючи у кулаку свої кревні, із завмиранням серця заходите у книгарню? Не знаю, як ви, а я сподіваюся купити справді якісну книжку. І тому останнім часом обираю перекладну літературу. 

Позначка «бестселер» та ще й українською, щоб не забути рідну… Що ще можна собі побажати?

Що стосується самого роману Хілтон «Маестра», то, на жаль, це річ кон’юнктурна. Із «П’ятдесятьма відтінків сірого» розпочалася далеко не завжди виправдана легалізація еротичної літератури. І в цьому плані «Маестра» не особливо вирізняється від того ординарного чтива, яке раніше плавало десь на найнижчих рівнях масової літератури.

Хіба що міцним «триллерським» сюжетом.

Головною героїнею всього цього неподобства є молода мистецтвознавець, яка для підробітку починає працювати дівчиною, що розводить багатих клієнтів на випивку. І взагалі життя складалося на краще, коли несподівано її спіткали дві невдачі: підлий і нечемний бос-шахрай звільняє з роботи, а сама вона стає опосередковано винною у смерті «папіка», з яким так сподівалася заробити трішки грошенят.

Далі дівчина потихеньку відвойовує своє, устилаючи свою дорогу трупами у найпрямішому сенсі цього слова. По суті, це історія про психопатку. Типаж дуже добре описано: така собі тваринка, навіть із досить високим інтелектом, але абсолютно не розвинута як людина і особистість. Тваринка, у якої є базові невибагливі потреби: їжа (бажано дорога), одяг (бажано брендований) і багато невпорядкованого сексу без усяких мусі-пусі (детальний опис додається).

До речі, корисний текст для розуміння, хто зараз біля керма у сусідній державі.

Тваринка вбиває без ніяких тобі докорів сумління, а якісь емоції з’являються у неї тільки тоді, коли ситуація загрожує її виживанню.

Цікаво, що фантазія і мрії такої примітивної істоти дуже прості. Це більше траху в розкішних інтер’єрах, ще більше брендованого одягу (за романом взагалі можна складати енциклопедію модних дорогих шмоток) і звісно, ціль стати такою крутою, щоб попустити свого шефа. (Ну, це просто вапщє!)

Одним словом, роман не геніальний, але як зразок психопата у ареалі проживання згодиться.

Еротична сторона мене не надихнула, наші смаки із письменницею різняться, до того ж у романі немає порядного чоловічого типажа, на якого можна було б пофантазувати.

Як триллеру я кажу історії «так», бо я люблю історії успіху, того, як розумно і кльово герой розрулює ситуацію, хай навіть ось так аморально і психопатично.

Що ж стосується самого українського перекладу… Я вважаю, що це ганьба для видавництва і дуже непорядно з його боку випускати такий неякісний продукт. Щоб зрозуміти, хто кому і що вставляє, довелося віднайти російський переклад. У якому все, як не дивно, ясно і зрозуміло. На жаль, я так і не змогла дістати англійський оригінал, але зміст російського і українського перекладу був інколи не просто інший, а протилежний.

Дуже багато просто друкарських помилок. Інколи таких, що без їх усвідомлення починаєш невірно розуміти сюжетну лінію.

Я б могла мовчати, але книжка коштує кругленьку суму, відтак це просто знущання над читачем за його ж гроші.

Індійське літо, Indian Summers, 2015

Коли почався український сезон дощів, то відразу в стрічці Фейсбуку замелькали статті із списками фільмів та серіалів, якими можна урізноманітнити холодні й тужливі вікенди. У одному з таких списків британських серіалів я натрапила на "Індійське літо". 

Серіал має повний перший сезон, зараз у мережі можна відшукати ще 5 серій другого. Усі доступні серії я вже подивилася, навіть не зважаючи на єдиний з можливих жахливий переклад.

Отже, серіал розпочинає свою історію з 1932 року, коли вже багатьом зрозуміло, що ось-ось Індія здобуде незалежність. Дія відбувається у передгір'ях Гімалаїв, куди втікають британці на час спекотного літа.

Серед головних героїв: власниця закритого клубу, за якою плачуть лаври Макіявеллі; особистий секретар віце-короля тридцятилітній Уілан, денді, який в першу чергу завжди дбає про свої інтереси; його сестра Еліс, яка втікає від свого чоловіка-тирана й добротою якої схильні зловживати всі навколо; місіонер, закоханий у вчительку-індіанку, і його нещаслива, відразлива як для оточення, так і для глядача дружина... І багато інших.

Політика виступає лише фоном особистих драм головних героїв, а ось цього впродовж усіх 15 серій, які я вже мала змогу подивитися, - більш ніж достатньо. Особисто я не помітила якоїсь серії, яка б слугувала лише для того, щоб розтягнути дію. Все відбувається динамічно й напружено.

Що є безумовною перевагою серіалу: тут немає абсолютно поганих, чи позитивних персонажів. Це звичайні люди.

Наприклад, Уілан - аморальний і егоїстичний тип. Але водночас він зворушливо турбується про свою сестру. А його політичні погляди не позбавлені гуманності і здорового глузду.

У той же час його молодий секретар, індієць, такий собі дуже позитивний хлопець. Але часом його егоїстична і огидна позиція жертви дратує набагато більше, ніж його бос.

Бачимо і розвиток персонажів. Зокрема. на початку першого сезону запитуєш себе, навіщо цей аморфний племінник місцевого невдахи-п'яниці? А у фіналі саме він буде ключової фігурою.

Окрім того, чудово передана атмосфера часу: від одягу, побуту до розкішної природи.

Важливо, що фільм показує життя різних прошарків суспільства, як у британців, так і в індійців.

Другий сезон розпочне свою дію через три роки. Індійців допускають до клубу, політичне протистояння у країні поглиблюється, а старі таємниці ще з першого сезону не дають спокійно жити і через роки.

Хоча серіал нібито й зав'язаний на особистих драмах, але це не тільки для жіночого перегляду. Тут достатньо й інтриг, і таємниць, і екшену, щоб бути цікавим для обох.

Одним словом, рекомендую.

Природа всіх речей, Елізабет Гілберт

Як так трапилося, що я, обираючи собі книги поруч із «Сніданком у Тіфані» й «Дівчиною з перловою сережкою», звернула увагу на «Природу всіх речей» Елізбет Гілберт. Перший аргумент буде банальним – звісно, я читала «Їсти, молитися і кохати», навіть долучила до своєї наукової статті про тревелоги, звісно, бачила екранізацію із Джулією Робертс, і навіть окремі фрази з книги досі у мене прокручуються в голові. Окрім того, останнім часом інтерес до постаті письменниці посилився через низку інформаційних приводів. Адже нещодавно помер милий дідок з Балі, просторами соціальних мереж поширився черговий надихаючий пост письменниці, а сама Елізабет Гілберт оголосила про розлучення з «чоловіком своєї мрії» заради того, щоб бути з своїм новим коханням – подругою, яка помирає від раку.

Отже, так чи інакше роман «Природа всіх речей» не мав шансів пройти непоміченим.

Утім, читачі, які виходили саме із попереднього досвіду знайомства із творчістю письменниці, будуть здивовані. Адже «Їсти, молитися, кохати» й «Природа всіх речей» дуже різні, навіть може здатися, написані різними авторами. Якщо перша книга напрочуд автобіографічна, то в другій письменниці майже не видно. І справді, що може бути спільного із успішною сучасною письменницею й Алмою, жінкою-бріологом з ХІХ століття?

Майже сімсот сторінок охоплюють більше як століття людської історії. Оповідь розпочинається із передісторії – опису життя батька головної героїні, Генрі Віттекера. Його життєвий шлях з низів у верхи – це класична надихаюча американська мрія про людину, яка зробила самого себе. Певно, це моя найулюбленіша частина цього масивного тексту.

Але врешті-решт поволеньки читач добрідає до народження (1800 рік, легко потім рахувати), дитинства і юності Алми. І ось тут я почала пробуксовувати. Чому?

На мій погляд, книжку загубило багатослів’я. Вона значно краще б сприймалася, якби була в половину менша. Не зрозумійте мене неправильно, я не проти об’ємних текстів. Взагалі, я вважаю, абсолютно несправедливим тезу, що ми живемо в епоху коротких текстів. Як таке можна говорити тоді, коли ледь не кожний бестселер претендує на трилогію? В час, коли шалено популярні Джордж Мартін і Джоан Роулінг?

Чи ви дорікнете мені в байдужості до біології? Бач яка, не любить інтелектуальне чтиво! Так, біологія – це не те, що мене збуджує, але як бути з тим самим «Марсіанином», де я геть не розуміла наукові обґрунтування, але мені було страшенно цікаво читати?!

Тому власну втому від багатослів’я Елізабет Гілберт я ставлю на карб саме письменниці, а не собі, як читачу.

Чого мені не вистачало, як читачці, - це також ефекту присутності й доступу до співпереживання. Як відомо, цю функцію у великій мірі забезпечують діалоги. Але  письменниця надає перевагу описам. Так, тут є діалоги, але їх мало, і, як правило, вони відтворюють наукові суперечки, які мені більше хочеться назвати інтелектуальною мастурбацією. Ага, останньої також буде достатньо.

Не сказати, щоб я була ханжею і я уникала сексуальних сцен, але особисте життя головної героїні якесь суцільно… бридке й огидне… Письменниця чомусь обирає вивести за головних героїв досить гротескні типи. І тут мене, вже навіть не як читачку, а як письменницю, турбувало питання: чому Елізабет Гілберт обрала саме таких героїв? Саме ось такі теми? Адже, коли ти щось пишеш, то живеш у цьому із максимально глибоким зануренням. Чому їй захотілося ось те, що вона описала, зробити частиною свого життя, та ще й на тривалий час?

Звісно, гротескні персонажі, які більше є типажами, ніж психологічними особистостями, здатними на багатогранність й еволюцію, додають самій історії певної штучності й механічності. Тому тут спостерігаємо той парадокс, як і в «Фелікс, Австріє!» Софії Андрухович: нібито й маємо історичний роман, насичений багатьма цікавими елементами епохи, відчуваємо велику пошукову роботу авторки, і в той же час хочеться крикнути «Не вірю!»

Хороші шматки тексту й сюжетні повороти трапляються, але вони губляться серед сімсот сторінок роману. Як я вже казала, в першу чергу, це історія Генрі Віттекера. Також цікавим є типаж класичної пуританської матері Беатрікс і опису виховання дітей у ХІХ столітті, навіть з реверансами на те, що Алму і її названу сестру Пруденс виховували все-таки нетипово. Окрім того, одним із найзворушливіших моментів, на мою думку, є трансформація Алми на острові Таїті під час жіночої гри.

Загалом, я рада, що прочитала цей роман, але не рада, що я його читала. Так, це не найгірша з тих сорока книг, які я прочитала у 2016 році. Але за співвідношенням ціна-якість, очікування-отримане, час-задоволення - це вірогідний лідер рейтингу книжкового розчарування цього року.

P.S. Так. звісно, можна було б багато чого сказати про феміністичний контекст роману, але він настільки нав'язливий, очевидний і банальний, що навіть це речення стомливо писати.

План Меггі, Maggie's Plan, 2015

З дитинства  врізається у пам'ять життєвий сценарій: маємо вийти заміж за "принца", жити довго і щасливо, і померти в один день. Але життя пропонує набагато більше варіантів. Власне, про це і фільм "План Меггі" (2015).

Меггі дійшла до того віку, коли вже не чекаєш на прекрасних принців. Вона вирішує взяти свою долю у свої руки й стати матір'ю через штучне запліднення.

І лиш рішення прийнято, як у двері у прямому сенсі цього слова дзвонить майже "принц" - викладач, письменник й приємний співрозмовник...

Проходять три роки і Меггі розуміє, що, попри те, що вона нібито досягнула бажаного, щастя не відчувається. А зовсім навпаки...

І Меггі знову планує... 

Одним словом, цей фільм у першу чергу про те, як важко планувати і наскільки непередбачуваним може бути життя. Тільки ти все розклав по поличках, життя підкидає щось новеньке і несподіване.

І головна героїня, Меггі, дуже для цієї історії надається. Донька своєї мами-квакерки, "правильна дівчинка", наївна і навіть у чомусь грубувата.

Звісно, неможливо не вказати про другу важливу тему фільму - наскільки нетиповими можуть бути сучасні сім'ї: Меггі турбується не тільки про власну дитину, а й про двох спиногризів свого "принца", а також у певний момент історії і про колишню дружину свого чоловіка (яку надзвичайно яскраво зіграла Джуліан Мур).

Сам фільм мене здивував тим післясмаком, який лишився після його перегляду. З одного боку, це не традиційна мелодрама. Гештальт на тему пріснопам'ятного прекрасного принца не закривається, відповіді на запитання не даються.... але водночас фільм цікавий, дивиться на одному диханні.

Серед можливих недоліків - брак очевидних доказів кохання-любові між головними героями. Хоча часто стосунки зав'язуються і без метеликів у животі... Тому тут не можу дати точної відповіді.

Фільм особливо буде корисним для пар, які працюють над своїми стосунками і люблять щось таке подивитися неоднозначне і суперечливе, щоб потім разом обговорити.)

«Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава», Барбара Робінсон

Перевиховання Гердманів, або перевиховання Гердманами

«Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава», Барбара Робінсон

Не встигли ми попрощатися із літом, а вже починаємо планувати новорічні святкування. Для тих, хто хоче бути підготовленим до різдвяної подарункової лихоманки, пропоную відгук на книжку Барбари Робінсон «Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава».

Вже у самій назві заховано половину сюжету – читач дізнається про історію однієї Різдвяної вистави у типовому американському містечку. Одного року все починалося, як завжди, але несподівано участю у виставі зацікавилася родина найбільших хуліганів міста. Шестеро Гердманів, які є страшним сном дітей і вчителів, які нічогісінько не знають про народження Ісуса Христа, беруть усі головні ролі у Різдвяній виставі.

Прийом письменниці простий і цікавий водночас. Вона бере людей з простим мисленням, які не знають суті справи, і вони починають ставити незручні запитання: чому Ірод помер своєю смертю? (І йому ніхто не показав де раки зимують). Як так трапилося, що місця не знайшлося навіть для Ісуса Христа? Як мала б дбати про святе немовля його матір? Хто такі волхви і що за дари вони принесли?

І виявляється, якщо поставити запитання там, де факт сприймався як звичайний і доконаний, то можна зробити чимало відкриттів. По суті, відбувається те, що в літературознавстві називається «перепрочитанням».

Водночас я ловлю себе на думці, що це «перепрочитання» є актуальним не так дітям, як дорослим. Попри те, що ця історія, сповнена гумору й дотепів, буде цікава дітям, але саме дорослі зможуть по-справжньому поцінувати контраст між «дикунською», але безпосередньою реакцією Гердманів і пристойним добропорядним товариством, де син священника грає роками свою роль не через палку віру, а через синівський обов’язок, а дівчинка з янгольським личком (за звичай, виконує роль Марії), має неабияку пиху й марнославство.

Здавалось би, це влучний опис пуританського американського суспільства. Але не тільки. Хто не знає радянської традиції «гнати туфту» і робити щось «для галочки»? У тоталітарному суспільстві – це був засіб для виживання. Але зараз цей психологічний захист вже вичерпав свою функцію і слугує відчутним гальмом прогресу.

Свіжий погляд і вдале перепрочитання неможливе без граничної відвертості й хуліганства. І головні герої – шестеро дітей Гердманів – впоралися із завданням блискуче. 

У той же час дитина прочитає про те, з чим має справу кожного дня – з однокласниками із неблагополучних родин, які мають такі звички, про які у добропорядній й стерильній літературі не говориться. І знову ж таки, за доброю традицією західної «хуліганської» дитячої літератури ми побачимо позитивну розв’язку.

Трохи вибивається із загального тексту міркування нібито тієї дівчинки, від особи якої ведеться оповідь, де простежуються дидактичні нотки. Але, певно, що для середньої школи важливо все-таки було проставити акценти.

Таким чином, книжка є цікавою і для дітей, і для дорослих. Дивовижно, що для релігійних і для тих, хто ставиться до релігії байдуже. Загалом, для тих родин, які мріють, щоб їхні діти були не тільки чемними, а й мали власну думку.

Але обережно! Книга буде неприємна для фанатиків, консерваторів й людей без почуття гумору.

Століття Якова, 2016

Роман Володимира Лиса "Століття Якова" я вважаю одним з найкращих в українській сучасній літературі. Схоже, я не одинока в своїй думці, відтак і на екранізацію цієї книги багато хто чекав із нетерпінням.

Коротко про сюжет для тих, хто настільки не цікавиться українською сучасною літературою, що не чув, не читав, не знає. Отже, книжка "Століття Якова" розповідає про... Якова, чоловіка, який прожив сто років. Але, як кажуть на весіллях, "життя прожити - не поле перейти". Тим більше, коли українська історія за останні сто років надто була багата на драматичні події, які хоч не хочеш мусиш прожити.

Так і Яків: кохає, страждає, служить у війську, воює у війнах. І навіть під кінець життя має свій останній бій.

Я вже давно читала саму книгу, але, маю таке відчуття, що постать самого героя у книжці більше промальовується як героїчна. Я навіть пам'ятаю, що говорила про першого "альфа-самця" в українській сучасній літературі. У фільмі аж до останньої серії Яків досить таки пасивна фігура, а історія з ним відбувається, а не він творить своє життя. По суті, це історія "дуже глибокого" партизана. Хоча українська історія така, що демонстративні героїчні типи мали значно менше шансів прожити таке довге життя.

Що стосується самого фільму, варто згадати, що ще до завершення прем'єри у нього полетіло каміння. Що це лубок, примітив і театральщина. І, звісно, критики по-своєму праві.

Так, знову тема українського села. Знову головний герой весь час, сидячи за столом, ріже сало з хлібом.

Так, акторам часто бракувало переконливості. Взагалі, славетні діалоги і монологи Кокотюхи можна було скоротити. Чомусь було видно, що творці фільму робили акцент саме на тому, що говориться. Це, можливо, доречно, у театральних постановках, але кіно - це все-таки візуальний жанр. І щоб фільм ожив, і не мав вигляд дії у дешевих декораціях, треба показати саме життя. Оператора мені хотілося повісити на великій українській груші. І, певно, що режисера також...

Покажіть історію через повсякденне життя героїв! Якщо це село, то хай вони роблять якусь роботу. Покажіть, як у цій роботі проминають роки. Якщо це кохання, то хай будуть кілька мовчазних епізодів, але таких, щоб ми зрозуміли, що це любов. Де побут війська? Як там жилося головному герою, селюку?.. А ще цікавезна тема - як було тій Зосьці, шляхтинці, яка приїхала в українське село ґаздинею? Зараз шоу знімають "панянок-селянок" - настільки цікавою є тема "акультурації", вживання особистості у незвичне для себе середовище.

Звісно, брак візуального зображення - це похідний дефект ще з книжки, яка скоріше за все писалася аудіалом. Володимир Лис має таку хибу. Але це не завадило йому написати дуже добрий роман. А ось у кіно так не можна.

Перенесеною із книги є ще одна хиба - не зовсім добре розкрита психологія головних героїв. Для кіногурмана бракує тонів і напівтонів. Але частково це було компенсовано справді хорошими типажами акторів. Мені здається, кастинг дуже хороший.

Відчуття театральності посилювалося тим, наскільки по-кустарному відтворювалася атмосфера доби. Звісно, великою мірою це зумовлюється тим, що грошей в українського кіно не так багато. Хоча мені здається, що тут проблема не тільки в цьому...

Але досить критики! Так, серіал має вагомі хиби. Але, в цілому, відчувається суттєвий крок вперед українського масового кіно. Цей серіал і не мав бути аж таким шедевром, на мій погляд. А хоча б зробити гідну конкуренцію москальському серіальному лайну. І цю функцію він виконав "на відмінно". 

Приємно, що звучить українська тема. Для масового кіно важливим є також те, що й акценти розставлено правильно.

Щодо себе особисто, то я не сподівалася, що я подивлюся серіал з задоволенням, без перемотки й у той же час із певною часткою зворушення.

Так що "Століття Якова" - це гарний почин. Сподіваюся, що українське кіно зробить роботу над помилками і буде з роками тільки збільшувати кількість і підвищувати якість.

Капітан Фантастік, Captain Fantastic, 2016

"Ой, в лісі, лісі темному..." живе родина хіппі. Головою сім'ї є авторитарний батько, який виховує своїх шестеро дітей за власноруч розробленими принципами: це не гірша, як в морських котиків, фізична підготовка, шкільне навчання, яке дозволяє старшому сину з легкістю поступити до найкращих вузів країни, це також особливі сімейні урочистості, де навіть найменша донька отримує особисту холодну зброю в подарунок.

І ще одне, батько цього дивовижного сімейства ніколи не каже своїм дітям неправди.

А де ж мама? А мама, не витримавши такого життя, сходить з розуму і накладає на себе руки. Звісно, дід звинувачує в усьому свого зятя-дивака й на гарматний вистріл не збирається його підпускати до церемонії поховання.

Але  що робити, якщо мама, як переконана лівачка і буддистка, заповіла себе кремувати й змити попіл у громадській вбиральні?

Фільм, як бачимо, провокативний і здатний полоскотати нерви обивателю й консерватору. І справді, він ставить дуже цікаві запитання: як "правильно" виховувати дітей? наскільки ефективною є загальноприйнята система  виховання і шкільної освіти? який спосіб життя є "правильним"?

Найцікавіше, що ми не можемо однозначно стати на позицію дивакуватої сімейки, попри її безумовні переваги супроти бляклих і невиразних постатей консерваторів. І справа не у моїй традиційній антипатії до ліваків і комуністів. Що перше кидається в очі, це те, що, ігноруючи емоційну складову виховання, головний герой, по суті, у своїй сім'ї будує маленьку модель тоталітарної держави. 

Окрім того, мусимо замислитися, а що то за звір такий "реальне життя", до якого ми маємо готувати своїх дітей? Найопуклішим прикладом є ситуація, коли талановитий старший син головного героя виявляється абсолютно безпорадним у стосунках із дівчиною, бо про таке він читав лише у книгах. Але ж, якщо подивитися ширше, то загалом ці діти, які виросли в лісі й здатні в дощ залізти на вертикальну скелю, або ж у восьмирічному віці цитувати Біль про права, абсолютно не адаптовані до того, щоб виживати у сучасному соціумі. 

Але наскільки підготовленими є діти, виплекані у традиційній сім'ї, яку ми бачимо на прикладі родини сестри головного героя? Діти, яких налигачем затягують у школу, з якої вони і не думають приносити якісь знання. Діти, від яких батьки ховають правду життя (але за повноліття несподівано попросять самостійності). Діти, занурені у віртуальний світ гаджетів і комп'ютерних ігор...

Одним словом, фільм неоднозначний, спонукає до роздумів. І це добре.

50/50, 2011

Жив собі журналіст Адам. І, як всі порядні американці, любив побігати. І як відповідальний молодий чоловік, коли в нього заболіла спина, вирушив до лікаря. 

А тут виявляється, що у нього - рак і шанси вижити 50 на 50...

Адам цілком звичайний герой. Ходить на роботу, має подружку-художницю, уникає розмов із гіперопікаючою матір'ю. І, як звичайна людина, він не буде, як це часто буває в таких фільмах про помираючих, віднаходити якісь аж надто глибокі сенси у житті, чи кардинально змінювати свій спосіб існування, не спіткає його й якесь феєричне кохання. Одним словом, це комедія-драма про звичайного ракового хворого.

Фільм напрочуд психологічний. І той факт, що на Адама не спускається просвітлення, не заперечує того, що головний герой все-таки робить свої маленькі відкриття про себе, своє життя і своє оточення.

Ось щодо людей навколо, то фільм тут себе показав найкраще. Бо люди навколо - вони... просто люди. І вони мають паскудну властивість бути недосконалими. Прагнуть впоратися, підтримати і самому вигребти на поверхню, і не всім це вдається. Боюся, що у більшості по-своєму не вдається. 

Я не знаю, як іншим глядачам, але сам фільм мені був дуже болючим. Ці суперечності спілкування між людьми різали по живому. Тому комедійною складовою, надто виконаною у класичному американському стилі, я не змогла насолодитися.

Як бонус до фільму - сюжет із відвідуванням Адамом психолога. 24-річна докторантка - це блискучий зразок психолога-початківця, у якої багато теоретичних знань і невпевненості в собі, і надто мало практичного досвіду. Вона ще намагається порятувати кожного, має труднощі із встановленням особистих меж і недопущенням сексуальних контактів із клієнтами. 

Таким чином, у її роботі мало показано психологічної практики, але ось робоче повсякдення змальовано тонко і влучно.