понеділок, 30 грудня 2013 р.

Марина Соколян, Серце гарпії, 2013

Цей роман міг пройти повз мене, як багато інших, навіть десятки з тих, які я не дочитала у 2013 р. Насамперед через мову. На початку книги письменниця прагне писати гарно й заковиристо, видовбувати рідковживану лексику. І якщо у Любка Дереша, про якого я нещодавно писала, лексичне багатство тексту є органічним і легким для прочитання, то Марині Соколян це дається тяжче. Здавалося, я плуталася між рядками, як хіп-хопер у надто довгих шароварах.

Але рік 2013 р. неухильно добігає до кінця і вимагає позавершувати розпочате, або ж назажди розпрощатися із надією прочитати книгу. Я зробила другу спробу - і, несподівано для себе, втягнулася. 

Отже, точка відліку подій, про які йде мова у романі, - це приїзд до села такої собі Ярослави Немирович, молодої жінки, яка стала свідком вбивства. Вона прагне спокою, переживає переоцінку того шляху, який пройшла останні п'ять років, але допитливий розум не дає їй всидіти на місці. Таким чином головна героїня починає розслідувати загадкову справу, яка трапилася рік тому у селі.

Сюжет розвивається у трьох площинах почергово: у теперішньому часі (село), в минулому (від дитинства до причин втечі з столиці), й між цим до читача та героїні промовляє совість самої Ярослави. Якесь друге "Я", позитивне, світле і пухнасте.

Перша сюжетна лінія, попри свою детективну складову мене не вразила. Як на мій смак, не вистачило якоїсь родзинки. Надто прісно і сіро.

Монологи Совісті теж не зачепили за живе. Наратив, взагалі, рідко коли буває цікавим.

А ось історія перетворення провінційної дівчинки у "столичну гарпію" під керівництвом "упиря" Володимира Франка справді захопила. 
Знову ж таки з одним але - окрім посилань на епізоди з нещасливим дитинством. Не розчулило. Втрата батька, злигодні 90-х, відсутність контакту з матір'ю - це все надто банальні речі. Мені здалося, що письменниці не вдалося внести у ці сюжети елемент унікальності й новизни.

Попри це, десь з другої третини роману, я, як читачка, розкочегарилася. Окремі епізоди змушували навіть по-справжньому співпереживати. (Що досить рідкісне явище в українській сучасній літературі. Як на мій погляд, як правило, письменник, тримає свій твір на дистанції до читача...)

Дуже вдало, не нав'язуючи своє бачення, письменниці вдалося показати психологію чоловічих персонажів, коханих Ярослави, - Михайла і Влада. 
Хоча, шкода, що по-суті в романі відсутній справжній позитивний сильний чоловічий герой...

Звичайно, родзинкою книги є розкриття маніпулятивних технологій у бізнесі, рекламі, житті. Письменниця, як піарщик, добре знає, про що пише.

Суб'єктивне враження: цілком стравний роман. 
Резюме: 4/5.

неділю, 29 грудня 2013 р.

Живі люди, Яна Вагнер / Живые люди

"Вонгозеро" Яни Вагнер я читала запоєм. Я дуже люблю постапокаліптику, але рідко коли натрапляю на щось вартісне. Звісно, з нетерпінням очікувала на продовження книги. І лиш тільки воно з'явилося, кинулася до крамниці.

Отже, невелика група людей, які вижили під час епідемії грипу, нарешті дісталася до місця призначення - Вонгозера. Але це місце не рай, навіть більше схоже на пекло: у тісній занедбаній хатинці тепер живуть зовсім різні люди. Конфліктів не уникнути. До того ж необхідно щось їсти. А загроза смертельної хвороби ще не подолана.

Загальне враження - книга очікувано слабша від першої частини. Відчувається, що письменниця писала її на хвилі несподівано шаленого успіху "Вонгозера", й часом у неї траплялися якісь періоди творчої кризи. Таке враження, що авторка вже стомилася від свого дітища.

Але, в цілому, книга буде цікава шанувальникам. Написана вона не блискуче, але якісно.

Що мене особисто здивувало - це психологічна дистанція головної героїні від свого чоловіка. Письменниця не приховувала, що писала максимально футуристично-автобіографічно, адже прагнула уявити, якби то воно було б, якби вона потрапила у таку ситуацію. І ось над цим моментом - відчуженням щодо чоловіка - Фрейд би плакав.

Втім, можливо, це я надумую неіснуюче, компенсуючи своє незадоволення від відсутності повноцінної любовної лінії.

Суб'єктивне враження: шанувальникам "Вонгозера".
Рузюме: 4-/5.

Мирослав Дочинець, Лис у винограднику

Щось я сьогодні трохи дратівлива і у мене пишуться дратівливі рецензії. Але що поробиш - таких різних письменників, як Мирослав Дочинець і Любко Дереш об'єднує одне погане бажання - бути Гуру. 
А, як казала, Елочка Людоїдка: "не учите меня жить, лучше помогите материально".

Роман "Лис у винограднику" просто рясніє різними "мудрощами життя": вставайте і лягайте рано, працюйте руками, живіть у селі, будьте добрими і любіть Бога. Проблема в тому, що вони не синтезовані й погано інтегровані в роман. Так, за сюжетом виходить ніби й логічно, але водночас і синтетично. І натрапляючи на чергового вихідця з села, який пропагує екологічно чисте харчування, підходиш до висновку, що письменник робить майже неприпустиму для творця річ - повторюється. І при тому грубо.

Але, що позитивно вирізняє роман "Лис у винограднику" з "Вічника" і "Многая літа. Благії літа" - тут є сюжет. До того ж цілком реалістичний, людський. Наскільки можна вважати реалістичним трансформацію сироти і кримінального авторитета у благодійника. Саме таким є головний герой книги - Олександр Лис. Він випадково потрапляє у місто свого дитинства, Мукачеве, де, звичайно, віднаходить свої корені, закохується, і переосмислює сенс життя.

Олександр Лис приваблює до себе не тільки тим, що прагне світла й добра, а й тим, що він успішний, мужній, розумний. Справжній "альфа-самець".
Я цілком не проти, щоб таких було побільше в сучасній українській літературі.

Читач крок за кроком дізнається все більше про Лиса, його сім'ю, як він став тим, ким він є. Така детективна подача сюжету дуже вдала і підігріває інтерес до читання. (На відміну від того ж "Вічника", над яким я заснула десь посеред книги).

Читання цього твору є також психологічно терапевтичне: добро перемагає, зло покарене. Я віднедавна є прихильницею хеппі-ендів. Гештальт мусить бути завершеним і то позитивно. Те, що вичворила Маргарет Мітчел у "Віднесених вітром" - це чистої води варварство. Не дивно, що вона так погано закінчила.

Резюме: читати можна всім - інтелектуалам і не дуже. Легке і приємне чтиво.
Суб'єктивне враження: 4-/5.

Любко Дереш, Остання любов Асури Махараджа

Те, що я придбала новий роман Любка Дереша "Остання любов Асури Махараджа" є неймовірною дивиною. Тому що після його "Голови Якова" при згадці про цього письменника мені ставало недобре. Тіпало і хотілося перейти на "вєлікій і могічій". 

Особливо при цьому мене дратувала оця містифікація навколо постаті Дереша: він говорить низьким оксамитовим голосом щось загадкове і таємниче, ніби ось-ось прагне відкрити Істину...
 Саме так. Цей хлопчик 1984 року народження претендує на те, щоб відкрити усьому людству Істину. 

Менше з тим. Отже, відкриваю я роман "Остання любов Асури Махараджа" і починаю дивуватися, підкреслювати олівчиком і ще раз дивуватися. Зараз, коли вже книгу прочитано, я з кожним днем, повертаючись у думках до роману, утверджуюся у думці, що це дуже добра робота, що ця книга написана цілком на світовому рівні і робить честь українській літературі.

Одним словом, ура! Любко Дереш нарешті виписався! (Ага, саме так я і думаю, бо не належу до шанувальниць його ранньої творчості).

Як відомо усім, хто стежить за літературним процесом, у романі розповідається про історію кохання демона з нижніх світів до сліпої дівчини Даші, яка проживає у Нью-Йорку.

Чим мене привабив цей роман?
По-перше, добірною хорошою українською мовою. Справді оксамитовою, приємною і плинною. Багато сучасних письменників прагнуть розширювати свій лексичний запас і це виходить у них дуже неорганічно і неоковирно, аж до нечитабельності. У Любка Дереша не мова - пісня. Дуже добре!

По-друге, тут нарешті з'являється виписаний сюжет. Не карколомний, не динамічний. Але такий, що може бути.

По-третє, Любку Дерешу дуже добре вдалося синтезувати масив начитаного з ведичного вчення і езотеричної літератури й витворити власний, напрочуд атмосферний, світ, долучивши до цього не тільки інтелект, а й гумор. 
За образ Шефа, чи то Бога, який курить марихуану, або ж за гламурну вечірку у Пеклі - респект і низький уклін.

Попри простоту сюжету, роман, завдяки довершено створеному атмосферному світу, у жодному місці не провисає. Я, принаймні, цього не помітила.

Окрім того, родзинкою роману є сюжет із протестами на Уолл-Стріт, які містичним чином дуже подібні до тих подій, які зараз відбуваються в Україні.

Одним словом, якщо Любко Дереш нарешті припинить корчити з себе Гуру, з нього може справді вийти щось дуже хороше. Ну, не пристойно це - хлопчику, який "смаленого вовка не бачив", писати про Вічне й Істину, або ж трактат "Я і Бог".

Резюме: блискуче, але не для кожного. Аж ніяк не бульварне чтиво і це плюс.
Суб'єктивне враження: 5/5.

четвер, 26 грудня 2013 р.

Наталка Сняданко, Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Хотілося б перефразувати "Читачка не налаштована читати далі". 
Нещодавно прочитала відгук одного критика, у якому він говорив: Наталка Сняданко, як письменниця, - хороша, а роман - поганий.
Цілком погоджуюся.

Я не змогла примусити себе дочитати роман до кінця. Чому? Письменниця для мене не створила жодного гачечка на початку розповіді, який би зацікавив історією. У таких випадках у мене з'являється запитання: "А навіщо це все?"

У читача цього надміру короткого відгуку може з'явитися запитання, а навіщо створено цей запис у блозі?
Логічно. Пояснюю: будьте уважні, коли перебуватимете у роздумах, купувати, чи ні цю книгу.
Це мотив перший, альтруїстичний.
Мотив другий, матеріалістичний. Я придбала цю книгу, а гештальт не було завершено. Треба отримати хоча б крихту задоволення і користі. Хоча б запис у блозі...

Медяник для Миколая

У переддень новорічних і різдвяних свят багато хто зіткнеться з проблемою подарунку для дітей. Знайомих, рідних і не дуже знайомих. "Медяник для Миколая" разом із солодким подарунком цілком придасться. (Дарма, що саме свято святого Миколая вже пройшло). Особливо у тому випадку, коли таких книжечок знадобиться більше, ніж одна. 

Книжечка складається із кількох прозових історій, двох віршів і рецепту традиційних "миколайчиків" від Дарії Цвек. Таким чином "Медяник для Миколая" дуже добре підходить для того, щоб ознайомити маленьку дитину із святом.

По-перше, завчити два віршики. По-друге, разом із малим / -ою випекти медяника. По-третя, опанувати релігійний зміст свята із замальовкою Галини Маків "Добрий Миколай". По-четверте, закріпити у "історіях-миколайчиках".

Найбільше мені припали до душі дві історії. Автором першої є Володимир Чернишенко. Більш відомий у літературних колах як перекладач з англійської. Його "Кольчині вуглинки" - абсолютно не містична, не рілігійна, реалістична історія. А, до слова, писати для дітей реалістично найскладніше, але дуже потрібно. 
Письменнику вдалося іронічно, дотепно й по-доброму розповісти історію Кольки, яка врешті виявляється ще й повчальною. Що мені сподобалося, що ось це "повчання" передано опосередковано, а не прямою вказівкою, на яку так грішить старше покоління.

"Сніжинки для Миколая" Наталки Малетич зовсім інші. У цьому оповіданні вже йде мова про сім'ю зайчиків, які готуються до свята Святого Миколая. Але тут є і сюжет, і інтрига, й динаміка. Одним словом, історія також заслуговує на увагу.

А от оповідання Галини Кирпи "Що придумає для мене Святий Миколай" викликало у мене запитання. Хоча текст написано цілком стравно, хорошою мовою, але мене обсіли сумніви, чи ж підходить маленькій дитині історія у вигляді роздумів-рефлексій дівчинки? 
Також насмішила фраза: "Усі дідусі люблять горішки та медяники". Хм... Я таких дідусів-камікадзе не зустрічала, а ви?

Резюме: хороший подарунок для дитини до новорічних і різдвяних свят.
Суб'єктивне враження: 5/5.