Аутсайдер, The Outsider, 2002

Фільм "Аутсайдер" - амішівський вестерн.

Чоловіка Ребекки (Наомі Уотс) убивають не такі мирні, як аміші, сусіди. Тепер вона має знову одружитися, вибравши когось з поміж своїх. 

Але одного звичайного трудового дня жінка підбирає пораненого, але дуже симпатично-харизматичного Джонні Голта. 

Що обере Ребекка: релігію, чи нове, але  грішне кохання?

Дуже симпатичний для жіночого перегляду фільм. Почнімо з того, що просто приємно з естетичної точки зору дивитися на головних героїв у виконанні чарівної Наомі Уотс і харизматичного Тіма Дейлі. У ролі головного поганця несподівано для себе побачила ще молодого Джона Ноубла (Уолтер з серіалу "Межа").

Тім, взагалі, - просто втілення потаємних жіночих фантазій. Суцільний тестостерон. Аж дух перехоплює і слова розумні зникають. 

Почитайте жіночі романи - там багато таких нереальних істот: вони й кулі зупиняють і готові вислуховувати сентиментальні поетичні історії своєї коханої.

Те, що мізки відключаються, в принципі, добре, бо фільм не без маленьких недоліків. Зокрема, сама громада амішів мала якийсь непереконливий вигляд: просто набір штампів з Вікіпедії. Члени громади і вигляд мають відповідний, і говорять правильні речі, але якийсь присмак театральності мене не полишав впродовж всього перегляду фільму. Можливо, бракувало глибини розуміння психології амішів, глибинної мотивації їх дій.

Головний конфлікт історії у плані філософії полягав у тому, чи підставляти другу щоку, чи відповідати на кулю кулею. З цим пов'язаний фінал історії. І він якийсь, ну, взагалі нереальний. Не в плані подій, а в сенсі зкомканості, нелогічності. Ось тут очевидно вилізло те, що режисер - жінка. Хоча й власниця ведмедика Берлінського кінофестивалю Рейнда Хейнс.

Втім, маленькі бяки не завадили моєму хорошому враженню від фільму. Як я вже неодноразово повторювала, я можу багато чого вибачити фільму, якщо він просто добрий.

Суб'єктивне враження: 4 +/5.

Резюме: дивитися або самій, або з коханим, аргументувавши тим, що там "стріляють, як у справжніх вестернах".

Якщо тема амішів Вас зацікавила, раджу переглянути "Прощення амішів" (Amish Grace, 2010).

Хліб і сіль, 1970

Подивитися "Хліб і сіль" мене змусили ті ж причини, що й "Дикий мед" (1966).

Основою цього фільму став роман українського письменника Михайла Стельмаха. Дія розгортається у бентежному і революційному 1905 р., коли частина селян їде за обіцяною землею до Сибіру. Але основна увага прикута до любовного трикутника: Роман і Левко кохають Христинку. Дівчина кохає Романа. Левко, звичайно, проти.

Фільм сприймається набагато жвавіше за "Дикий мед". Але він чимось нагадує "Тіні забутих предків". А я не є аж таким прихильником поетичного кіно. 

Мені важко уявити того сучасного глядача, у якого цей фільм викличе не тільки науковий інтерес, а й художньо-естетичний.

Дикий мед, 1966

Нещодавно по роботі мені довелося знайомитися із кітчем в літературі шедеврами соцреалізму. Не на все вистачало часу читати-перечитувати. Дещо подивилася у кіноверсії. Наприклад,  "Дикий мед" за романом українського письменника Леоніда Первомайського (також сценарист фільму).

Це історія фронтової фотокореспондентки Варвари Княжич. Вже після війни, перебуваючи в експедиції, вона захворіла на малярію. У своїх мареннях жінка пригадує кілька днів на фронті, коли під час завдання вона познайомилася із симпатичним вдівцем.

Фільм настільки занудний, що навіть не знаєш, що про нього писати. Ні сюжету путнього, ні героїв привабливих. Навіть героїка соцреалістична фронтова блякла.

Резюме: фільм ні про що, дивитися не варто.

Нокаут, Haywire, 2011

Цілком випадково сьогодні попала в кінотеатр на зовсім не типовий для мене фільм. При всій моїй всеядності.

Назва фільму в нашому прокаті нічого Вам не скаже і після завершення сеансу - "Нокаут". Хм... чергова невмотивована назва. Втім "haywire", мабуть, справді важко перекласти - "плутанина", "божевілля"? Нехай мені підкажуть кращі знавці англійської.

Сюжет. Головна героїня, Меллорі Кейн, працює в приватній компанії спецагентом. (Це так називається?...) Під час однієї з операцій її підставляють. Тепер вона стала втікачкою з загостреним бажанням помсти.

Отакий собі класичний шпіонський триллер.

Фільм викликає змішані відчуття. Від питання "А що це, власне, було?" До пошуку в ньому якогось сенсу. Адже й режисер - Стівен Содерберг - має хорошу репутацію, і команду він зібрав не слабеньку: Юен МакГрегор, Майкл Дуглас, Антоніо Бандерас, Ченніг Татум... 

Головну роль - тьотки з яйцями - виконує актриса, яку до останніх хвилин фільму я вважала Кейт Бекінсейл. Навіть думала над тим, чому вона різко зпоганіла. Виявилося, що це інша актриса, - Джина Карано. Для ролі вона підійшла ідеально. Доречі, з найкращого у фільмі - це сцени боїв, дуже натурально. І не дарма: Джина - професійний боєць MMA, і навіть претендувала на титул чемпіону світу по боях без правил серед жінок (!!!)

Сюжет розвивається спочатку надто складно і запутано, а потім все настільки просто розплутується, що аж з'являється легке розчарування від передбачуваності фіналу.

Фільму притаманна спартанська лаконічність. І у спецефектах так само. Режисер і сценарист спілкуються з глядачем мовою натяків. В принципі, мене це не дратувало. Хоча хтось може дорікнути недосказаністю певних сюжетних ліній.

Загальне бажання творців, мені здається, я зрозуміла - створити такий собі чистий продукт шпіонського жанру. Це, доречі, підкреслює також музичний супровід. Але поза жанром фільм досить ординарний.

Резюме: одноразовий фільм для любителів шпіонського кіно.

Суб'єктивне враження: в межах жанру 4-/5

Спомини. Великий голод. Велика війна, Анастасія Лисивець

Одна з найкращих книг, які я прочитала останнім часом, виявилася самвидавом 86-ти річної пенсіонерки-вчительки. Її тоненька книжечка ділиться на дві частини: "Великий голод" і "Велика війна", в яких вона ділиться спогадами про пережите. 

В ній немає дешевої сентиментальності, чи патетичної націоналістичної спрямованості. В ній навіть немає ненависті, чи злості, попри те, що в далекий 1934 рік вона втратила батьків, а в 1946 році нею зацікавилися радянські каральні органи лише тому, що її було забрано на працю до Німеччини. 

Дуже мудра, дуже глибока, і водночас проста книжка.

Суб'єктивне враження: 5+/5

Зараза, Contagion, 2011

При згадці про всілякі фільми-катастрофи мені завжди спадає на думку, що існує дуже мало історій, які розповідають про те, як насправді воно було б. Тому що творців фільму часто починає заносити: "... і тут Остапа понесло". Наприклад, якщо вірус - то всі вимерли, або не вимерли, але стали зомбі (цікаво, хтось пробував підвести теоретичне підгрунтя ідеї "зомбі"?). Якщо головні герої, то вони рятують світ.

Фільм Стівена Содерберга "Зараза" (2011) - це спроба показати, як воно може бути насправді в реальності. Тому це не фантастична зомбі-стрічка "Я - легенда" (2007) і водночас не фаталістично-документальні "Нитки" (1984). Так, тут є натягнуті моменти (особливо ближче до кінця).  Але в цілому, добре. 

Думаю, Ви вже здогадалися з трейлеру, що форма розповіді фільму - зображення історій багатьох героїв: від працівників медичної галузі до простих людей.

Найголовніший мінус, як на мене, - це відсутність чіткого завершення історії. Так, я розумію авторську задумку в тому, щоб показати уривок із життя. Але в останні 10 хвилин фільму не відпускає враження того, що режисеру сказали: "все, ти загрався, хлопчику, пора складати іграшки, і йти спати". Хай був би відкритий кінець, але не такий зіжмаканий.

Але фільм мені, безперечно, сподобався. Втім, якщо Ви сумніваєтеся, чи варто Вам дивитися його, то врахуйте наступне. Він з тих, які більше до душі кінокритикам, ніж широкому загалу. Це, доречі, зафіксовано у рейтингах на кінопошуку. Тут ви не знайдете якогось одного симпатичного героя, з якими Ви б себе могли ототожнювати. Тут не вичавлюють сльозу. Тому емоційну насолоду тут важко отримати. В першу чергу - це задоволення потреб мозку. (Я не говорю про інтелектуальність, а про форму сприйняття).

Чудово грають актори. Хоча кожному з них виділено не так багато екранного часу, але образи вийшли дуже живими. Передусім мені сподобалися Кейт Уінслет і Лоренс Фішбьорн. Але й решта були симпатичними. Джуд Лоу настільки вжився в роль продажного блогера-журналіста, що викликав неймовірні приступи огиди. І це при тому, що я є його шанувальницею. :) Красунчик Лоу, схоже, любить противненьких персонажів, у 2012 році ми побачимо його...  у ролі Олексія Карєніна!

Суб'єктивне враження: 5-/5.

Істерія, Hysteria, 2010

Схоже, що є такий жанр, як вікторіанська комедія. Я була у захваті від "Руки-ноги за любов" (2010), тепер надійшла черга прорецензувати "Істерію" (1011).

В основі фільму покладені реальні факти: ще півтора століття тому вважалося, що є така хвороба - "істерія", або ж "скажена матка", яку можна лікувати інтимним масажем. Бідні лікарі так натруджували собі пальці, що врешті-решт один з них придумав вібратор. І аж до середини ХХ ст. його використовували саме у медичних цілях. 

Фільм нам дозволяє познайомитися із героєм-винахідником, власником ніжних натруджених пальців. Його звали Мортімер Гренвіль. У фільмі - це ідеаліст, випусник медичної школи, який влаштовується на роботу в кабінет доктора Далрімпла, відомого борця із жіночою істерією. 

Цікаво, що фільм далекий від історичної точності. Адже справжньому Мортімеру у 1880-х рр., коли він запатентував вібратор, було вже під 50. Але тоді з нього не вийшло б ліричного героя любовного трикутника.

Попри те, що основою фільму стала така пікантна складова, він надзвичайно цнотливий. Ніяких оголених тіл, низькопробного гумору. Все витримано у стилі вікторіанської стриманості і невинності.

Справжньою окрасою фільму є яскраве відтворення деталей побуту  історичної епохи.

В цілому, стрічці притаманна легкість і грайливість: посмішка не сходила у мене з губ впродовж всього перегляду.

Серед того, що мені не сподобалося - образ головної героїні Меггі Джиленхол. В саму актрису я закохалася ще з "Секретарки" (2001). Але образ суфражистки-бунтарки, яку вона грає в цьому фільмі здався мені вже надто осучасненим і американізованим.  (Попри те, що фільм британський). Можливо, це лише моє суб'єктивне враження, але я вже стомилася від американських революціонерів, борців за права і феміністок.

Також фільм такий легкий, що аж абсолютно неглибокий. В своїй елегантній простоті й наївності він перетворюється у таку собі казочку для дорослих, де всім буде по пиріжку.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Сутінки. Сага. Світанок: Частина 1, The Twilight Saga: Breaking Dawn - Part 1, 2011

Прошу інтелектуалів не кидати в мене яйцями.

Ага, я прочитала, як наркоманка, всі книги саги Стефані Маєр "Світанок".

Ага, я дивилася всі частини екранізації.

І ще, я дуже шкодувала вчора, коли дивилася першу частину "Сутінки. Сага. Світанок", що друга частина вийде лише в листопаді.

Писати критичну рецензію щодо цього фільму, чи щодо книги - марна річ. Тому що дурненька американська домогосподарка звертається до якихось таких глибоких підсвідомих архетипічних глибин жіночої психіки, що весь здоровий глузд і логіка тут не працюють.

Так, мова книги - примітивна, головна героїня - рідкісна дурепа.

Так, Роберт Паттісон просто жахливий і асексуальний. 

Та хіба це має значення?

Резюме: у багатьох народів у жінок є особлива мова, яку розуміють лише вони. Так от: фільм дивитися - виключно жінкам.

Чорне оксамитове плаття, The Black Velvet Gown, 1991

Бідна вдова з трьома дітьми наймається до не дуже привітного одинокого чоловіка. Здається, з часом вони знаходять спільну мову. Чоловік навіть дарує жінці чудесне чорне оксамитове плаття своєї матері в знак своєї прихильності. Але дарма вона очікує його в спальні. Він не прийде...

В чому ж справжня причина прихильності її господаря?

Фільм "Чорне оксамитове плаття" - це недорога телевізійна екранізація одного з романів англійської письменниці Кетрін Куксон (1906-1998). 

Моє знайомство з цією історією почалося з книги. Це добре, тому що екранізація не настільки виразна, щоб привернути до себе увагу.

В свій час роман мені сподобався своєю нетиповістю. Я думала, що це буде класичне жіноче чтиво, а отримала реалістичну історію з акцентом на опис повсякденності.

А фільм досить сіренький. Така своєрідна маленька пробіжка по основних моментах роману, що є типовою помилкою більшості екранізацій. Це в свою чергу спричиняє те, що характери і психологія головних діючих осіб залишаються не розкритими. Здається, персонажі нанесені пунктиром, а бракує навіть не виразності, а контуру.

Тому я цей фільм порадила б виключно тим, хто вже прочитав роман. Можливо, також романтикам, які закохані у ХІХ ст., але боюся, що вони можуть бути трішки розчаровані, бо картинка не така яскрава, до яких ми вже звикли. Це все-таки 1991 рік.

Суб'єктивне враження: 3+/5.