Скайлайн

На фільм "Скайлайн" я вже йшла, пробігши очима кілька не дуже позитивних, м'яко кажучи рецензій. Та й рейтинг на Кінопошуку не вражає. Але я люблю постапокаліптику, я люблю фантастику, тому вирішила попри все подивитися цей черговий фільм про вторгнення інопланетян.

Важко в цьому "кіношедеврі" виокремити щось позитивне, та все ж спробую:

- візуальні спецефекти. Інопланетяни, кораблі... - "такоє", може бути;

- спроба показати розвиток подій під час певної катастрофи очима простих людей, не героїв, які не знають, що відбувається;

- сцена побиття руками головного героя інопланетянина. Гарно показано відчуття відчаю, як може знавісніти людина, яка опинилася у безвиході;

- останні дві сцени. Щоб не спойлерити, скажу так: вдалися останні сцени кохання.

Ну, і всьо.

А тепер моменти, які перетворили фільм у лайно:

- відсутність цікавих персонажів. Вони безбарвні і нецікаві. Як правило, на початку подібних фільмів глядачу показують певні моменти із життя головних героїв, що мають розкрити їх особистість, аби глядач міг їм співпереживати . Хочеться драми, конфлікту, психологічних підводних течій. А тут ми спостерігаємо нудне переливання пустого в порожнє. Особливо "відзначився" у цьому плані початок. 15 хвилин тим, хто все-таки знехтує, як я, громадською думкою, і почне дивитися цей фільмець, доведеться просто перечекати, перемучитися, пережувати свій поп-корн.

В результаті цього абсолютно глядачу байдуже, чи вирішать інопланетяни поснідати головним героєм, чи ні.

- звісно, що безбарвні персонажі фільму читають пусті діалоги. Тут навіть коментувати нічого.

- я розумію, що була така фішка - знімати на камеру так, ніби добряче перед тим всю ніч пропивав більшу частину бюджету фільму, ну відзначився "Монстро" цим... Але це як із прийомом "потоку свідомості" у літературі. Спершу було оригінально і називалося новаторством, а потім - нездатністю створити повноцінний сюжет. Досягнути відчуття присутності можна і без таких фокусів.

- відсутні родзинки для динамічного сюжету. Відсутня атмосфера для статичного. Відсутнє доведення до кінця. Ну, показали ви неготовність головного героя до батьківства, ну, поконфліктувала на цю тему парочка... І шо далі? Режисери абсолютно забули, що таке розвиток, еволюція і причинно-наслідкові зв'язки. Сцени з фільму інколи викликають когнітивний дисонас і виглядають як банальна нарізка. Так само - навіщо було показувати подружню зраду, коли розв'язка була скомканою і ніякою?

Єдиним аргументом, щоб піти в кіно, могло б бути прагнення насолодитися спецефектами. Але картинка виявилася нечіткою і некрасивою. Тому, якщо вже дуже хочеться - почекайте, поки викладуть на торрентах.

Резюме: для гурманів трешу.

Як приручити дракона

Звісно, що багато вже хто встиг подивитися цей чудесний мультик, але хотілося б вставити до загальних коментарів і свої п'ять копійок.

Дія розгортається в уявній країні вікінгів, де окрім людей мешкає дуже багато різноманітних дракончиків. Головний герой - хлопчик Іккінг, який на відміну від інших - дрібненький і невойовничий.

Мультфільм зроблений чудово. На мій погляд, 10 з 10.

- Відмінно пророблений світ, відчуття повного занурення.

- Гарно промальовані герої. Симпатична не тільки картинка, а й психологічне наповнення - кожен герой, навіть другорядний, має характер.

- Динамічний простий, але достатньо інтригуючий, сюжет.

- Ненав'язливе філософське звучання. Ось як необхідно подавати до столу гарніри вічних істин. Фільму "Їж, молись, кохай" необхідно ще повчитися такій кіномові.

Серед них:

- Ти зможеш досягнути чогось видатного лише за умови "сродної праці".

- Звичний світ може мати зовсім інший вигляд.

- Мультик дуже добрий. Більшість героїв, окрім найбільшого дракона, - всі добрі. Вони можуть, як це часто буває в житті, робити невірні вчинки... Не тому що вони погані, а тому що мають інші переконання.

Суперечливою є тема інвалідності. Але для дітей з обмеженими можливостями, це може давати надію...

Резюме: дивитися обов'язково, і дітям і дорослим!

Їж, молись, кохай (2010)

Розповідаючи про фільми, які мають історико-етнографічний характер, варто написати й про новий "Їж, молись, кохай" (2010) з Джулією Робертс у головній ролі.

Книгу не читала.

Фільм розповідає про кризу середнього віку у жінки: головна героїня, Елізабет, раптом розуміє, що у шлюбі вона не щаслива. Її відкриття призводить до розлучення і тривалих пошуків себе, під час яких вона відвідує Італію, Індію, Балі. Власне, саме подорожі Елізабет вносять "етнографічненький" присмак.

Найгеніальнішим у колективі авторів, що працювали над фільмом, виявився оператор. Роботу Роберта Річардсон в цьому році ми вже бачили у "Острові проклятих". Умовно фільм можна поділити на Нью-Йорк, Італію, Індію, Балі. І саме оператору завдячуємо дуже яскравою і смачною італійською частиною :)) Саме тоді у мене під час перегляду з'явилося відчуття "хорошого фільму". Але, на жаль, десь за 30-45 хв. до кінця я вже поглядала на годинник.

Запитань у мене до фільму багато, тому почну з негативу:

-відверто слабкий сценарій. За наявності хорошого грунту, гарної візуальної картинки, позитивної цікавої ідеї, можна було вичавити з фільму набагато більше. Логіка дій персонажів, причинно-наслідковий зв'язок, психологічні портрети - все це кульгає і видає слабку роботу сценариста і режисера. Ну, що з режисера візьмеш? Від автора "Лузерів" важко чекати філософської мелодрами. Дивно із сценарієм. Адже сама авторка книги також працювала над фільмом.

- щодо філософії. Банальні загальновідомі істини подаються пачками і без фільтрації, схоже їх згрупували у список, а потім порозсовували у репліки героїв, не турбуючись у їх доречності. Особливо це дратує у індійській частині. Духовні пошуки героїні лишаються не зрозумілими. Я вже не кажу про того бороданя, який мало не придавив машиною свого сина. Трагічна історія подана у такій формі, що здається гумово-штучною і абсолютно не зачіпає.

- герой Хав'єра Бардема, який мусив би зворушити жіночі серця і вселити відчуття заздрості до щастя героїні, яка нарешті знайшла Його, Єдиного, - вийшов незрозумілим, карикатурним і невиразним.

Це я так, по головному пройшлася.

Що ж врятувало фільм і дало мені можливість присудити йому 7 із 10 балів?

- Вже згадана операторська робота. Фільм просто красивий.

- Гра Джулії Робретс. Відверто негарна жінка, внутрішньо красива ще й до того ж чудова акторка. Це вам не губаста Анджеліна Джолі. Тут є талант.

- Ідея пошуку себе. Її не було втрачено за паскудним сценарієм.

Резюме: варто подивитися заради атмосфери, запасіться терпінням

P.S. Знайшла аналіз фільму екстрасенса Нонни Хідірян, в принципі, погоджуюся. Варто почитати.

P.P.S. А ось ще одна думка щодо художньої якості фільму.

Вино самотності, Ірен Неміровські

16 вересня у книгарні "Є" відбулася презентація українського перекладу роману Ірен Неміровські (1903-1942) "Вино самотності". Вона відбулася за участі доньки письменниці Деніз Епштайн, яка написала коротку передмову до книжки.

Мене придбати книгу спонукало те, що всесвітньо відома французька письменниця зростала у Києві. І саме в той час (початок ХХ століття), який мене приваблює, як історика і як дослідника літератури. Згодом вона переїхала до Петербургу, звідки у 1917 році виїхала до Франції. Прожила письменниця 39 років і загинула у концтаборі Освенціму. Позаяк була єврейкою.

Рецензія на цю книгу була розміщена вже тут. У цій колективній рецензії дано оцінку також "Століттю Якова" Володимира Лиса. Остання книга отримала досить прохолодний відгук. Стриманим, але більш прихильним, автор рецензії був щодо "Вина самотності". Інший автор, будучи більш пристрасним, як на мене є надміру патетичним і однозначним.

У "Вино самотності" розповідається про складні взаємовідносини між батьками та батьками і дитиною у багатій єврейській родині. Події відбуваються на тлі довоєнних Києва і Петербургу, міжвоєнного Парижу.

Мені книга загалом сподобалася, але захвату вона не викликала.

Безперечними плюсами книги є:

- хороша розповідна мова; дуже яскраво, я б сказала, навіть смачно, вдаються письменниці описи сенсорних відчуттів. Особливо тих, які стосуються Києва і Петербургу;

- психологізм, достовірність відтворення складних стосунків між матір'ю і дочкою та інших героїв. Очевидно дається взнаки сильний автобіографічний характер книги.

А тепер до негативів.

- Автобіографічність зіграла, на мій дуже суб'єктивний погляд, і негативну роль під час написання книги. Відчуття ненависті, злості, внутрішнього протесту, якими наповнене "Вино самотності" має дуже неприємений смак для читання. Відчуття героїні зливаються із всезнаючим автором, який з одного боку відчуває всю неоднозначість ситуації, а з іншого - відверто симпатизує Еллен. Ця потужна суміш негативу не дозволяє полюбити книгу.

- Переклад не жахливий, але поганий. Знадобилося кілька сторінок, щоб хоча б звикнути до нього. Не знаючи французької, я відчувала , що інколи переклад стає занадто дослівним. До того ж я впевнена, що у житті перекладач говорить російською, або є білінгвою. Таким чином, цьому українському перекладу бракує легкості написання. Читаючи, я ніби долала перешкоди.

Резюме: книга варта бути прочитаною, але не натщесерце, чи в поганому настрої.

Втрачаючи невинність, Річард Бренсон

Поряд із професійним захопленням історією і літературою у мене завжди був інтерес до психології та езотерики. Мені здавалося, що, можливо, в наступній книзі мені розкажуть, як правильно жити. Час таких наївних сподівань минув, проте певний інтерес до питань самовдосконалення не згас.

Завантажуючи книги для iPod я натрапила на відому книгу Зеланда "Трансерфинг реальности" і автобіографію відомого бізнесмена і авантюриста Річарда Бренсона "Втрачаючи невинність". Спершу я слухала Зеланда. Зупинятися на ньому я не буду, скажу лише, що з багатьма принципами, викладеними у книзі я погоджуюся. Втім, як і більшість езотерично-психологічної літератури, вчення Зеланда не містить для шукаючої людини чогось принципово нового.

Отже, незабаром мені стало скучно його слухати і я переключилася на автобіографію Річарда Бренсона. Вона мене надзвичайно захопила. Взагалі, досвід читання останніх пів року показав, що найцікавіше, що може бути - це добре написані спогади. Часом людська фантазія у художньому романі не здатна створити і малу частку того, що трапляється з реальними людьми в реальному житті.

Мабуть, тому автобіографія Річарда Бренсона має набагато більше внутрішньої спонукаючої до активних дій і росту сили, ніж теоретичні міркування чергового психолога, езотерика, пророка. Бренсон розповідає відверто і легко. Мимоволі переймаєшся тими ідеями, які пана Річарда зробили неймовірно багатим і відомим.

Таким чином і старі банальні істини набувають нового звучання:

1. Бути сміливим і нахабним в своїх починаннях.

2. Прагнути більшого.

3. Бути чесним в бізнесі.

4. Бізнес створювати, відштовхуючись від того, що тобі подобається, в що ти віриш.

5. Коли створюєш якийсь продукт, думати передусім про потреби клієнтів.

Та багато чого іншого.

Резюме: читати і насолоджуватися.

Солодка Даруся, Марія Матіос

Читаючи 50-ту сторінку роману Марії Матіос "Солодка Даруся", я запитувала себе: "Скільки ще мені необхідно прочитати, щоб мені стало цікаво?" Та все ж здійснила героїчний вчинок - і прочитала цей уславлений опус.

Якщо коротко, - у книзі "Солодка Даруся" Марії Матіос розповідається про життя сільської божевільної і її батьків. В кінці зморений читач все ж таки дізнається причину німоти, божевілля і нелюбові до цукерок головної героїні.

Але почну, традиційно, з позитивних сторін. Інтрига є, часом натрапляєш на цікаві уривку тексту. Задумка історії в цілому непогана. Якщо би було б скоротити це все діло до новели - могло б вийти цілком непогано, навіть шедеврально.

Також я дуже позитивно ставлюся до спроб письменників осмислити дуже складну українську історію ХХ ст.

А тепер негатив:

1. Неймовірна затягнутість самої розповіді. Я не з тих людей, які спокійно пролистують безсюжетні сторінки, описи, роздуми. Просто в книзі Матіос був текст безбарвний і несмачний, як бур'ян. Хотілося дуже часто читати по діагоналі.

2. Сама головна героїня - Солодка Даруся видалася мені не привабливою. Що ми знаємо про неї, окрім дитячого епізоду і проявів її хвороби? Мені не вистачало якогось штриху до психологічного портрету.

Резюме: якщо Вам перші 50 сторінок не сподобалися - далі цікавіше не буде.

Дивні дні Гані Грак, Любко Дереш

Моє знайомство із творчістю Любка Дереша розпочалося давно і з його "Культу", який так і залишився недочитаним.

А ось нещодавно я відкрила для себе Любка Дереша як дитячого письменника. 23 вересня він зустрічався у Національному музеї літератури із школярами та всіма охочими.

Його дитячу книгу, "Дивні дні Гані Грак" я з цієї нагоди навіть прочитала до кінця і мені навіть сподобалося.

Книжка розповідає про пригоди звичайної школярки Гані Грак. У неї дідусь - заклинатель змій, друг - інопланетний кіт, а мандрівка відбувається не до Криму, а до Північного полюсу по електричному струму.

Плюси книги:

1. Короткі речення, чітка мова, що й необхідно у книзі для дітей. Мені доводилося перекладати дитині з української на українську і тому я знаю, наскільки простота побудови тексту важлива для дитячої літератури.

2. Гумор. На зустрічі із читачами, Любко Дереш майстерно зачитав уривок з книги, розігруючи різноманітні ролі. Публіка була у захваті, у когось від сміху з'являлися сльози (і в дорослої аудиторії теж).

3. Самі історії я б назвала "філософськими притчами для дітей". Історії мають сенс, ідею. Чесно кажучи, саме цього я шукала у дитячій літературі, і навіть сама грішила думками про написання чогось подібного.

Резюме: книга варта бути прочитаною.

Село не люди, Люко Дашвар

Дивна-дивна книга.

Коли я її почала читати, то мене розривали почуття огиди від зображуваного та стилю написання. Раз по раз я натикалася на елементи гротеску, від якого мене нудить.

Книга містить величезну кількість бруду, який не хочеться пропускати крізь себе. Ти починаєш замислюватися: "Яким необхідно самому бути збочинцем, щоб це все описати? Яких внутрішніх тарганів і скелетів потрібно викохати, а потім витягти на всезагальний огляд, щоб спромогтися на цю книженцію?"

Але містерія полягає у тому, що ти читаєш. І прочитуєш за один день. І розумієш, що саме тут "істина шляху пізнається у його кінці".

Дивна-дивна книга з чудесним, світлим, містичним закінченням.

Резюме: варто спробувати

Століття Якова, Володимир Лис

Нещодавно прочитала книгу, про яку її величність Забужко сказала: "Направду добра книга", або "тепер сучасну українську літературу доведеться переписувати під Володимира Лиса".

Я можу підписатися під обома сентенціями.

Це справді література світового рівня. Її можна поставити поряд із моїми улюбленими Ремарком, Маркесом...

Отже, чому цю книгу варто прочитати, полюбити і передати всім-всім-всім своїм друзям і знайомим, як це зробила я:

1. Хороший виклад. Як правило, сучасну українську літературу тяжко читати. Якщо комусь подобається видлубуватися із "потоків свідомості" і складати "імпресіоністичну мозаїку" - будь-ласка. Я ж надаю перевагу простоті, у якій, як відомо, криється геніальність.

2. Добре прописані персонажі. Як живі. Їм віриш.

3.Цікава сюжетна лінія, яка часто робить несподівані повороти. Зовсім несподівані.

Відбувається повне занурення у атмосферу. .. І за цим всим таїться чудесна невимовна мудрість, присутня епічності, як в літературі, так і житті.

Із можливих недоліків, могла б сказати про досить несподівано спокійну кінцівку. Вона вийшла не настільки змазаною, як це буває у тих авторів, що стомилися дописувати, але й немає відчуття завершеності гештальту. Просто починаєш відчувати ту життєву втому, що міг би відчувати Яків за два тижні до свого століття.

Я б не сказала, що мені вже зовсім бракувало психологізму, але герої часом були аж надто лаконічні в своїх переживаннях.

Але попри це - відмінно.

Резюме: читати обов'язково.

Яскрава зірка

Нещодавно я жалілася, що останнім часом не трапляється якісне кіно. І ось - дуже приємна несподіванка "Яскрава зірка"(2009). Фільм розповідає про історію кохання англійського поета Джона Кітса і Фанні Браун.

Оцінюю - 10 з 10!

Із незаперечних (для мене) плюсів фільму:

- Талановита гра акторів. Справді віриш їм. Неймовірне кохання, щирий біль і страждання.

- Атмосфера Англії початку ХІХ ст. Чудова операторська робота.

- Хороший сценарій: всього достатньо, розкрито характери.

- Що важливо для сучасних фільмів про ХІХ ст. - не має відчуття осучаснення. Хто бачив "Гордість і упередження" (2005) з жахливою Кірою Найтлі, той зрозуміє. Звісно, що ми вже ніколи не дізнаємося, що ж там справді було, на початку ХІХ ст., але фільм має передати хоч б трішки дух епохи.

Кому фільм може не сподобатися?

- Тому, хто не любить повільного розвитку подій.

- Хто боляче сприймає драму як жанр.

Враження: ніби за дві години прочитуєш книгу Джейн Остін, але трішки кращі :)

Мені б у небо...

Нарешті переглянула фільм, на який довго чекала і до якого довго не доходили руки, коли він вийшов.

Під час перегляду фільму мене не покидало бажання, щоб ця органічна атмосфера, так майстерно створена режисером не була зіпсована.

Як на мій погляд, сумним є не те, що головний герой не залишається з коханою, а те, що глядач під кінець фільму стає свідком переломного моменту в житті героя, переоцінки його цінностей.

Мені завжди було сумно спостерігати за відсутністю цілісності у героях книг і фільмів... Водночас приємними і цікавими є образ Раяна (перша половина фільму), вільного птаха, не зв'язаного ніякими зобов'язаннями, і образ Гектора ("Троя"), що втілює у собі люблячого чоловіка і батька, відданого своїй батьківщині, тобто скутого всіма можливими суспільними обов'язками.

І, справді, хто для Вас був більш симпатичнішим у "Трої" - Ахіллес, чи Гектор? ;)

Мабуть, фільм "Мені б у небо" може комусь здатися нудним і не зрозумілим, особливо тим, перед ким ніколи не стояв вибір між свободою і зобов'язаннями. Здається, ніби вільним бути легше. Та це лише на перший погляд.

Коли ти ідеш по життю із маленькою валізою, маєш бути готовим до того, що ти для оточуючих будеш відігравати другу роль. Складеться певна диспропорція: для когось, хто лишиться важливим для тебе, ти будеш просто епізодом.

І, на перший погляд, позбавлена оригінальності стандартна модель життя, - одружитися. народити дітей, постаріти, померти, - має в собі дуже позитивний зміст, - просто бути разом із тим, кого любиш....

Багато хто пов'язує народження дітей із страхом смерті, страхом самотності, та чи не є бажання мати дітей - бажанням поділитися з кимось своєю любов'ю?

Раян просить нареченого, що сумнівається, чи одружуватися йому, згадати, коли той був по справжньому щасливим. І вони приходять до спільного висновку - коли той був з кимось... з коханою... І справді, здається, сам головний герой міг би знайти своє щастя з тим, хто поділяє його спосіб життя, його погляди, з ким легко, хто поєднує в собі друга і коханку водночас...

Але, чи багато є щасливих пар-однодумців? Сестра Раяна втілює в собі символ кінця мрії про щасливе подружнє життя... До того ж - що робити тим, хто на запитання Раяна міг би відповісти, що найщасливіші миті свого життя він пережив самотнім?...

Фільм, зберігаючи органічну цілісність, не дає чітких відповідей на питання, які поставлено між рядками приємної комедії-мелодрами. Цим і викликає захват.

Вирок: обов'язкового до перегляду!

Сестри Магдалини

Щойно переглянула чудовий фільм "Сестри Магдалини" (2002р.).

Фільм розповідає про притулки Магдалини, що функціонували під керівництвом католицької церкви та ще до недавна (1996 р.) існували в Ірландії. Тяжкою працею у пральні молоді дівчата, що потрапляли сюди, мали спокутувати свої гріхи: позашлюбну дитину, згвалтування, красу... Умови життя наближалися до тюремних: тяжка праця, позбавлення особистої свободи, тілесні покарання, заборона на спілкування між собою та з "мирянами".

Фільм базується на реальних історіях кількох дівчат, що мали нещастя опинитися у такому притулку.

Вражає те, що навіть, вирвавшись на волю, деякі з них лишилися віруючими.

Вражає стара жінка, що сорок років провела у цьому притулку і "зрослалася" та полюбила систему, що її покалічила.

На перший погляд, у фільмі ніби відчувається брак емоцій, втім - вони скоріше загнані вглибину.

У фільмі відсутній поділ на "добрих" і "злих". Монахині - це, скоріше, не "зло", а - гвинтики системи, що водночас є звичайними людьми, із притаманними їм слабкостями.

Переживаючи страждання, головні героїні не стають кращими, скоріше навпаки, - в них прокидається жорстокість, злість, ненависть, тим самим вони заперечують християнський міф про те, що страждання возвеличують людину, зміцнюють її духовно.

Тому стосунки монахині і ув'язнені у притулку дівчата з'ясовують через позицію сили. Чотири роки двох головних героїнь тримали у страху і звільнив їх не ключ, не прекрасний принц, - а відчайдушність, що збудила в них силу, достатню, щоб подолати опір монахинь.

Доречі, про прекрасних принців. У фільмі чоловіки з'являються досить нечасто і в непривабливих образах: розпусного священника, недалекого сексуально стурбованого легкодухого хлопця, меншого безпомічного брата-дитину, караючого батька. Треба сказати, що такі образи характерні, в цілому, для феміністичної літератури та кіно. Дивно, що фільм знято режисером-чоловіком... Втім, можливо, це зумовлено самою темою звільнення жінки, що відкидає старе уявлення про те, що вона має спиратися в усьому на чоловіка. "Порятунок потопаючих - справа самих потопаючих".

Підсумок: хороший фільм, викликає асоціації із "Експериментом". Оболонка інша, суть - та сама.

Коли Гарі зустрів Саллі

Сьогодні подивилася "Коли Гаррі зустрів Саллі" 1989 року з чарівною Мег Раян. Фільм вважається класикою жанру мелодрами та має високі рейтинги.

Але мені після перегляду стало трішки сумно. Тут неозброєним оком видно, що головні герої утворять далеко не ідеальну пару і їхні неприємності тільки починаються. Інколи, дійсно, краще дружити, ніж зустрічатися, чи будувати сім'ю.

Якщо порівнювати - то фільм з тою ж Мег Раян та Томом Хенксом "Вам лист" (1998 року) набагато глибший і душевніший. Принаймні, там сходяться дві половинки...

Проте, фільм, дійсно, якісний і приємний для перегляду. Як на мене, - не більше. Чи то фільму бракує глибини, чи то я виросла з жанру мелодрами.

Що правда - то правда, за глибиною слід звертатися до жанру драми ;)

Квітка пустелі

Сьогодні подивилася один із найкращих фільмів за останній час - "Квітка пустелі". Назва фільму це переклад ім'я прототипу головної героїні - Варіс Діріє.

Варіс - топмодель з Сомалі. Народившись у сім'ї кочівників, у 13 років вона втекла з дому від одруження із значно старшим чоловіком. Щоб дійти до міста, де жила її бабуся, вона пройшла пустелю, їй чудом вдалося врятуватися від лева.

Невдовзі у якості служниці, вона потрапляє до сім'ї свого родича, що на той час був послом у Лондоні. Після громадянської війни у Сомалі та відставки посла, Варіс лишається у Лондоні. Працює у МакДональдсі, вчить англійську. Випадково її знайшов фотограф Теренс Донован і вона стає відомою моделлю.

У 1997 році у інтерв'ю Варіс вперше підняла тему жіночого обрізання, від якого постраждала сама, коли була малою дитиною. В тому ж році Варіс Діріє стала послом ООН, щоб боротися зпрактикою жіночого обрізання.

Фільм "Квітка пустелі" було знято за автобіографічною книгою Варіс. В ньому чудово поєднуються драматична гра акторів і етнографічність, естетичність того, що з'являється в кадрі. Захоплює сюжет, особливо, коли знаєш, що ця історія Попелюшки не вигадана.

Можливо,на мій погляд, подругу Варіс зображено надто карикатирно та не зрозумілим лишається, чому режисер вибрала саме таку послідовність викладу подій. Але це не псує загального дуже позитивного враження від перегляду фільму.

Справжньою окрасою фільму є неймовірно красива Лія Кебеде, виконавиця головної ролі. На моюдумку, вона одна з найчарівніших жінок, яких я коли-небудь бачила. До того ж вона дуже добре виконала свою роль.

Цікаво, що, якщо порівняти Лію і Варіс, то побачимо суттєву різницю в антропологічному типі сомалійки та ефіопки. Лія сонячна, тепла. Варіс має витончену холодну красу.

Фільм є дуже цікавим, як матеріал для роздумів етнолога-історика. З одного боку, розумієш, що традиції становлять неповторний дуже гарний, органічний комплекс, який хочеться зберегти і дослідити. З іншого боку, за традицією жіночого обрізання криються тисячі дитячих смертей, не здатність дорослих жінок насолоджуватися радощами сексу та щоденний фізичний і психологічний біль, побутовий дискомфорт...

Агора

Нещодавно подивилася фільм "Агора"Алехандро Аменабара. Фільм вразив і сподобався, хоча у нього відсутня інтригуюча сюжетна лінія. Окрім "Агори" я переглянула ще один фільм Аменабара "Інші" з Ніколь Кідман. І якщо можна робити висновок про режисера, судячи з двох фільмів, то висловлю припущення - таємниця надзвичайного ефекту творчості Аменабара - це створення особливої атмосфери. Саме вона, а не сюжет, чи персонажі заворожує і змушує додивитися до кінця. Адже, на мій погляд, хоча на екрані були й переживання, і емоції, персонажі накреслені досить схематично і лишилися незнайомцями для глядача.

Головна героїня - антична жінка-філософ Гіпатія, що близько 400 р. була запрошена читати лекції в Александрійську школу, де зайняла кафедру філософії. У 415 році група коптських християн, прихильників єпископа Кирила, її забили камінням у приміщенні храму. Сам Кирило став одним із християнських святих.

Однією із центральних подій фільму є конфлікт у 391 році між язичниками і християнами, в результаті чого Серапеум, філія знаменитої Александрійської бібліотеки, була знищена.

У історика та етнолога фільм викликає жаль за втраченими пам'ятками культури не тільки античної цивілізації, а й багатьох інших (зокрема Америки), за знищенами цілими народами. Змушує задуматися про природу церкви та фанатизму.

Фільм "Біла масаї"

Нарешті подивилася фільм "Біла масаї", про який я вже писала раніше. Як завжди, реальність виявилася набагато цікавіша. У фільмі головна героїня, Карола, після закінчення відпустки з бой-френдом, просто не повертається до Швейцарії, а вирішує на пошуки воїна масаї.

Виявляється КорінаХофман, прототип Кароли, все ж таки повернулася до Швейцарії, проте шість місяців не могла забути Лкетінга. Після того їде назад до Африки і шукає його три місяці, проходячи тисячі кілометрів. (... нічого собі зірвало дах... :))) У фільмі також не показано, що її обранець вже був одружений і швейцарка мусила ділити його із іншими дружинами.

На фото зображено реальних Коріну і Лкетінга.

Зустріч реальних Коріни і Лкетінга, після втечі швейцарки з Африки, все ж таки відбулася, але тільки через більш ніж десять років.

Цікаво, що на перешкоді їх взаємин стали не цілком очікувані міжкультурні непорозуміння, а банальні п'янство і ревність з боку чоловіка.

Але й з етнографічної точки зору фільм цікавий. :)

Якщо ви не боїтеся жанру драми, як мій коханий, дуже раджу переглянути.

Наступним, сподіваюся, буде фільм "З Африки". Він також базується на реальних подіях, а саме, на біографії письменниці Карен Бліксен. Я вже була почала читати її чудесну книгу "Прощай Африка" і була в захопленні. В тому числі і від етнографічності того, що вона описувала. Але якось за зайнятістю ця книга випала з мого регулярного прочитання. Тепер думаю дочитати та подивитися фільм. Фільм, у якому зіграла легендарна Меріл Стріп, отримав Оскара. :))

Як вберегти українську мову в сучасних умовах. Починай з себе

Сьогодні прочитала чудесну статтю про відродження івриту. (Див. тут). Автор пропонує перенести досвід євреїв на наш , український ґрунт.

Дуже рекомендую :))

Від себе додам, що для мене завжди принциповим правилом було - спілкуватися виключно українською мовою. В наших умовах білінгвізм є просто неприпустимим злочином.

"Фройд би плакав" Ірени Карпи, щось схоже на рецензію

Часто так буває, що на якийсь фільм, чи книгу потрапляєш цілком випадково. Тебе до них веде певна сукупність випадковостей та подій. Ось і я, мавши змогу послухати Ірену Карпу на відкритті виставки Всеволода Нестайка у Національному музею літератури, вирішила прочитати хоча б що-небуть. Треба ж трішки познайомитися із укрсучлітом.

Треба сказати, що на відкритті виставки пані Ірена гідно позмагалася за увагу дітей із самим Іваном Малковичем, справжнім майстром в справі спілкування із дітьми. Ірена - дійсно, бличкучий оратор і непересічна особистість.А на талант я притягуюся як муха на мед.Тому, завітавши за черговою дозою наркоти... упс... - книг, я затарилася книжечкою "Фройд би плакав".

Ліричний відступ. Той, хто добряче занурився в мережу, знає це неймовірне тяжке відчуття, коли на тебе навалюється величезна купа всілякої інформації. Багато що здається цікавим та корисним, але справитися із таким потоком інформації просто неможливо. Для себе я зробила висновок про необхідність чіткої спеціалізації. Тобто необхідно відстежувати і читати лише те, що входить в коло твоїх інтересів і що є цікавим для тебе.

Таким чином, принцип обов'язкового домучування книги, що вже почато - є давно застарілим.

А тепер повернімося до Ірени Карпи. Прочитавши, перші кілька сторінок, маю декілька міркувань.

Книга може бути цікава молоді, любителям експериментів із кактусами ( ви розумієте, про що я :))) та тих, хто любить подорожі і молодіжний епатаж. Сама книга є певним експериментом для власної свідомості.

Але якщо ви шукаєте, гарно прописані персонажі, розкриття внутрішнього світу і всього іншого, що так приваблює у класичній літературі, - вам не сюди.

Вирок: хоча я велика любителька аматорських подорожніх записульок, але невпорядкований потік свідомості, до якого не звик мій звиклий до класичного викладу мозок, не для мене.

Смачна книжечка

Надибала в інтернеті рецензію на книгу, яку дуже хотіла б придбати. "Fremdes im Blick, am Ort des Eigenen"- Ельке Регіни Мауер.

Це аналіз сприйняття чужої культури, очима швейцарки Каріни Хофман, що одружилася із чоловіком племені самбуру з Африки.

Корінна Хофман, успішна бізнес-леді із Швейцарії, 1986 року вперше здійснила свою подорож до Африки. Маючи на меті позагоряти на пляжі під африканським сонцем зі своїм бой-френдом, несподівано для себе вона закохується у вождя масаїв. Але міжкультурні непорозуміння змусили її вже наприкінці 1990 із маленькою дитиною повернутися назад до Швейцарії. У 1998 році її перша книга - "Біла масаї" стала бестселлером, як і її наступні твори "Назад з Африки" (2003) та "Побачення в Барсалоі" (2005).

У 2005 році з'явився також фільм, що розповідав історію життя Корінни.

Поставила на закачку :))