четвер, 24 вересня 2015 р.

Артур Н'юман, Arthur Newman, 2012

Мені навіть бракує слів, щоб описати свої відчуття, пояснити те, що цей неймовірно депресивний і гіркий на смак фільм - просто фантастичний. Це ніби сеанс дайвінгу у глибини своєї душі.

Якщо я вже зірвалася на такі пафосні слова, то мушу пояснити детальніше, що й до чого.

Отже, це історія про невдаху, який інсценує своє самогубство, купує документи на ім'я Артура Н'юмана, і вирушає в подорож. Дорогою йому трапляється вдвічі молодша, трішки божевільна дівчина, яка просить, щоб він називав її Майк. 

Вони хочуть бути ким завгодно, тільки не собою... Їх п'янить повітря свободи, але... чи можна втекти від себе?

Чудовий дует двох моїх улюблених акторів (Емілі Блант, її я суб'єктивно люблю трішки більше). Герой Коліна Фьорта класичний тип "людини у футлярі". Чоловік, обмежений правилами настільки, що проживає цілком ординарне життя, не знає, що таке справжні емоції і цим руйнує свої стосунки із близькими. Він розлучений, його взаємини з дівчиною не клеяться, син ненавидить, а для перемоги в улюбленому спорті - гольфі - бракує необхідного драйву і впевненості в собі.

Героїня Емілі Блант навпаки, як очікувалося, людина без гальм. Вона тікає від відповідальності й марнує своє життя... 
Водночас такі різні "Артур" і "Майк" мають багато чого спільного. Вони обидва ніби велика рана, яка час від часу нариває і кровить.
На мій погляд, їм неймовірно пощастило один з одним. Вони отримують досвід прийняття себе кимось у момент, коли досягли найнижчої точки падіння. Психолог Карл Роджерс був упевнений, що для психологічного зцілення людини необхідна одна-єдина умова, - щоб тебе, такого різного, а надто слабкого, невпевненого і нікчемного, хтось прийняв на 100%. І, здається, "Артуру і Майку" це вдається.

На жаль, у реальному житті, скільки б людей нас не оточувало, ми, як правило, самотні на цій дорозі.

Цей фільм також є хорошим показником еволюції людської думки у кіно. Якщо раніше у подібних "Бонні-Клайдових фільмах" акцент робився на досягненні стану свободи (взяти хоча б "Солодкий листопад"), то тепер йде мова про те, що з нею далі робити.
Таким чином подається замкнений цикл внутрішньої ініціації людини, ну, якщо ви розумієте про що, якщо ні, то теж ок...

Суб'єктивне враження: 5/5
Резюме: дивитися тим, кому знайомо, що таке криза "середнього віку", або ж пошук самого себе. Хто вважає, що життя прекрасне і немає чого даремно паритися - вам не сюди.
Від 25+

пʼятницю, 18 вересня 2015 р.

Рабині й друзі пані Векли, Олег Поляков

Нарешті я віднайшла рецензію для "Моє книги", якою я так пишаюся! Продовжую традицію дублювання, бо у спільноті все губиться.

Сюжет: після незвичної співбесіди із загадковою екзотичною красунею Веклою у головного героя роману, Артема, розпочинається нове життя. Тепер перед ним стоїть амбіційне і абсурдне завдання водночас – переконати світ у нових стандартах краси.
Манера письма – це те, на що читач звертає увагу в першу чергу. Той, хто любить старий добрий реалістичний виклад сюжету – вам не сюди, ви помилилися дверима. Автор відпускає віжки і дозволяє подіям відбуватися так, як їм заманеться, підкоряється кожній примсі головних героїв. Отже, роман буде довподоби тим, хто любить поринати у штучні фантасмагорійні світи, де бурхлива фантазія автора заганяє читача у дивний стан, подібний до наркотичного сп’яніння.
Тому роман розчарує прихильників жанру фантастики. Справді, дія відбувається у близькому майбутньому, і автор навіть показує якісь нові соціальні тренди, напрямки розвитку науки і техніки. Але, схоже, письменник не ставив собі за мету показати епічне полотно майбутнього, або ж дати відчути його атмосферу повсякдення. Дію роману з легкістю можна було б перенести у будь-який час існування незалежної України.
На місце головної ідеї роману проситься протиставлення штучного світу і світу природних, «елементарних речей». Автор цікаво грається із темою формування суспільної думки, із впливами на колективне несвідоме. Головне – вразити натовп, дати йому поживу у якості «хліба і видовищ».
Як бачимо, часто орієнтиром у житті може бути навіть політичний плакат у туалеті (дотепні алюзії на деяку персону із сучасного політичного Олімпу).
Полюс штучного світу у романі показаний через світ моди, віртуальну розвагу «Володар серця», «театр-бордель» а також, мені здається, навіть через середньовічне місто Томи. І зовсім не випадково, на мій погляд, епізодично згадуються вуличні бунти проти манекенів у вітринах крамниць і макетів на виставках.
На іншому полюсі простота життя на природі у селі, чи в монастирі, світ подорожей і навіть вудження риби.
Утім, роман у кінці оповіді не показує торжество природності. Це вам не «Бійцівський клуб». Парадоксально, але і стиль, і манера письма, і кінцівка історії дають зрозуміти, що перемагає все-таки віртуальний світ. Недарма Тома підбирає стяг, який випав з рук Векли (символічно, звісно).

Непередбачуваність сюжету інколи змушує запитувати себе: «Чи має це все сенс?» Мабуть, сенс у тому, щоб не мати сенсу, розірвати шаблони, засобом провокації змусити переглянути старі канони, задуматися над тим, що вважається нормою. 
Хуліганство, притаманне постмодерному письму, яке розмиває жанрові межі і бунтує проти всього усталеного – за віком найліпше відповідає підлітковому часу. І чимось текст Олега Полякова мені нагадує підліткову літературу з її експресією, гіперболізацією емоцій і їх вираження, із філософськими роздумами про життя і смерть.

Окремо слід сказати про головних героїв роману. 
Якщо сюжет роману скидається на фантасмагорійний театр, то й головні герої видаються не живими людьми, а ляльками, масками, маріонетками абсурдного штучного світу. Вони діють поза межами здорового глузду, причинно-наслідкових зв’язків і логічних мотивів вчинків. Власне найбільший мотив дій головних героїв – це та сама підліткова «красива драматична поза».
Здається, вони усі трішки божевільні, навіть найневиразніша з усіх героїнь – Лариса – і та потрапляє на деякий час до психіатричної лікарні.
Тому, мені здається, письменник дарма увів почергову оповідь від «я-особи» Артема і Томи. Адже окрім загальних фактологічних відмінностей, ми не бачимо суттєвої різниці між ними у способі мислення. 
Також зливаються між собою і жіночі героїні – Тома, Векла, Лариса. Вони не вирізняються якимсь особливим характером, який би виявлявся у логіці їхніх дій, слів, манері говорити, будувати своє життя.

Хотілося б зупинитися на особливостях чоловічих і жіночих персонажів.
Головний герой, Артем, так би мовити, Анімус – займає пасивну вичікувальну позицію, інколи спостерігача. Він позбавлений глибоких рефлексій. Ми так і не дізнаємося про його пошуки себе, свого місця у життя, чому він обирає саме такий спосіб життя і діяльності. Як жити йому розповідають жінки. Безумовно підкорюється будь-яким жіночим примхам й інший чоловічий персонаж, загадковий будівельник Роман.

Тома і Векла подібні настільки, що до середини роману їх просто не розрізняєш, аж поки автор чітко не дає вказівку, що це все-таки різні жінки. Врешті, вони й перетікають одна в одну, як дві половинки Місяця, почергово змінюючи свій полюс на «плюс» і «мінус». Зокрема, Тома стає Тінню Векли і реалізовує те, про що Векла тільки писала у своїй анонімній статті. 
Але обидві страшенно подібні: наділені грошима і владою, мають надзвичайні навики, екзотичну біографію, керують, ба більше – домінують над чоловіками. А також проживають певний трансформаційний період, пов’язаний із травмою (символічною, чи справжньою) і усамітненням.
Навіщо автор «каструє» своїх жінок? – виникає непрохане запитання. Навіщо він їх позбавляє влади? Одну через символічну імпотенцію – нездатність продовжувати діяльність далі, а іншу також через знерухомлення – параліч? Що це? Спроба взяти верх над домінуючою жінкою?..

Як на мій погляд, роман у рамках обраної автором форми написаний добре, але все-таки відчувається, що він перший. Є у ньому якесь передчуття другого, кращого роману, який ми, безумовно, будемо з цікавістю очікувати.
Здається, справжній розквіт письменницького таланту Олега Полякова ще попереду, адже він має хороший козир – нестандартне мислення й несподівані цікаві ідеї.

вівторок, 8 вересня 2015 р.

Коли прокинешся, Ольга Деркачова

Ольга Деркачова, "Коли прокинешся"
Марта прокидається після шести років у комі і розуміє, що життя змінилося: чоловік вже має іншу сім'ю, батьки померли, особисті речі роздано на благодійність... І загалом світ став іншим.
Вона не може пригадати деталей автомобільної аварії, яка прикувала її на роки до ліжка.
Вона не знає, що круто змінила життя одного чоловіка.
А поруч живе собі кіт-філософ....

Загалом мені книга нагадала романтичні історії, які пишуть дівчатка в діапазоні 15-25 років. Одним словом, не книжка, а страшний сон Андрія Кокотюхи. Тут багато рефлексій, слів філософського змісту. Звісно, є ідеальний коханий, який з'являється нізвідки у найпотрібнішу хвилину, який розуміє твої бажання і майже телепатично читає твої думки. Тут буде багато обійм, млинців і романтичних мізансцен.
Тут буде солодко-солодко, і трішки трагічно, щоб поплакати чутливим панянкам і паням.
Тут буде незрозумілий кіт, про життя і філософські роздуми якого я не в силі була читати і просто пропускала (дуже зручно виділено курсивом),

Я розумію, що ще пару таких рецензій і письменники, об'єднавшись, зберуться і поб'ють мене...
Ну, що ж книжка хороша для романтичних сентиментальних дівчаток і жіночок. На жаль, вона потрапила до мізантропа (-пки), яка не розуміє весь цей сахарний сахар, як казав Хвильовий.

понеділок, 7 вересня 2015 р.

Роман з містом, Світлана Горбань, Наталя Лапіна

Книжку придбала, спокусившись відгуком.... а дарма...
Отже, що я очікувала, прочитавши анотацію? Що буде відтворено атмосферу 30-40-х рр. міста Львова. Що будуть розкриті нюанси перепетій закоханості головної героїні. Що буде глибоке занурення у психологію головної героїні, яку зарекомендовано як мало не другу Скарлет О'Хару. 
Жодне з цих сподівань себе не виправдали. Дія у книзі розвивається так стрімко, що занурення в атмосферу книги, співжиття і співпереживання із героями - абсолютно неможливе. 
Історія кохання Магди і Матея, нібито головна інтрига першої частини книжки, - взагалі опиняється на узбіччі. Натомість деякі сюжетні лінії зависають у повітрі.
Слабкою мені видалася і психологічна складова роману: від портретів головних героїв, мотивації їхніх дій (на мій погляд, інколи надуманих або спрощених) до штучних діалогів.

Врешті я була готова кидати книжку після 100 сторінок, але в другій половині справи пішли якось жвавіше: було більше Магди, екшену, і власне, сама майстерність письменниць поліпшилася.
Я думаю, попри все у авторок є потенціал, я навіть сподіваюся, що наступна книга може вийти ціліснішою. Можливо, не варто так поспішати (я не прихильниця Льва Толстого, але це ще одна крайність), приділити увагу героям, дати їм ожити...
Книжка, у принципі, стравна. Завдяки невеликому об'єму вона підходить для одного вечора, чи поїзда/маршрутки/метро. Трішки Львова, трішки історії України і людської долі в контексті.