Вчора я здійснила подвійний подвиг: прочитала книгу Айзека Маріона "Тепло наших тіл" і подивилася її екранізацію. Отже, отримала подвійне задоволення, яке, втім, має певні нюанси, з якими я і збираюся поділитися з вами.
Головний сюжет наступний: цивілізація пережила серію катаклізмів, фінальною крапкою яких стала поява живих мертвяків. Свою історію читачу/ глядачу розповідає нетиповий зомбі "Р", який одного прекрасного дня закохується у дівчину Джулі. Це стає поштовхом для незворотніх змін не тільки у житті цих двох, а й всього світу.
Ага, і паралелі із "Ромео і Джульєттою" очевидні.
На текст книги дуже яскраво накладає відбиток особистості самого автора.
Отже, як повідомляють скупі інтернет-джерела, Айзек Маріон має близько 32 років, ніколи не навчався у коледжі, не одружувався, не має дітей і обирав для себе дуже дивні роботи, такі як: постачальник смертних лож пацієнтам хоспісу, або наглядач батьківських зустрічей у будинках опіки. Зараз цей дивак позиціонує себе як письменник і музикант.
Ось воно - ліниве покоління цивілізації, яке не зазнало голоду, війни, але з молоком матері всотало ідеї "Бійцівського клубу". Яке наситилося благами Західного світу і створило явище дауншифтінгу. Покоління, яке і в тридцять не може вилізти з повзунків підліткового віку. (Камінь у мій город теж).
Тому ідеї і герої книги видаються гіперболізовано революційними, такими, які притаманні саме підлітковому незрілому світогляду. Це гімн заперечення і чорно-білого героїчного світу. Алегоричний зміст прозорий: є "Кістки" - старе покоління і є "жива" молодь. Книга просто переповнена філософськими роздумами викриття "старого світу".
Цікаво, через які елементи автор намагається показати те, що його головна героїня Джулі - "жива". Дуже типово для підліткового протестного світу: вона пробує наркотики, полюбляє випивку і травичку, яскраво декорує свою кімнату плакатами і кольорами, має особливе ставлення до музики, а також досвід спроби покінчити життя самогубством.
Радикальний підлітковий світ рідко знає вихід із світоглядних лабіринтів протесту. Він розуміє, що жити так, як раніше, не можна. Але не знає, як потрібно. Тому виходи найчастіше деструктивні: саморуйнування і заперечення.
Це знайшло свій відбиток і у книзі, і частково у фільмі. Ми бачимо, що у головних героїв немає і натяку на план дій. Вони просто бігають туди сюди, аж поки ситуація не розв'язується сама собою.
Сценаристи у фільмі спробували цей момент трохи "причесати". З одного боку, це додало трохи логіки і попсовості водночас. З іншого, - фінал все-одно вийшов абсолютно прісним. Кульмінація так і не вибухнула феєрверком.
Звичайно, що фільм не міг бути таким філософським, як книга. В даному випадку тут змістилися акценти: від депресивно-філософського до іронічного (комедійного все-таки не достатньо, як не хотів би нас у зворотньому переконати трейлер).
Як правило, екранізація - це ще одна можливість для читача пережити історію, яка тебе захопила. Але не в повному обсязі, а як акт пошанування, що вже має в своїй суті щось некрофільське. Фільм "Тепло наших тіл" не став у цьому правилі винятком. Посередненько, але, в цілому, стравно.
Після усіх цих "фе" потенційний глядач/читач може подумати, то, може, й не варто знайомитися із фільмом/книгою?
Навпаки. Дуже раджу для усіх шанувальників жанру постапокаліптики і містичних любовних історій, а також підлітковій аудиторії. Надто книгу, це справді якісний продукт.
Суб'єктивне враження (у межах свого жанру!!!):
Книга: 5-/5
Фільм: 4-/5.
Немає коментарів:
Дописати коментар