Дмитрий Гойченко, Красный Апокалипсис: сквозь раскулачивание и Голодомор

Сьогодні нарешті дочитала Дмитра Гойченка у виданні "А-ба-ба-га-ла-ма-ги". 

Дмитро Гойченко (1903-1993) - українець, народився десь на Півдні. Свідчення цінні тим, що їх автор належав саме до тих, хто активно впроваджував колективізацію, а в 1937 р. сам потрапив під арешти. Дивом, Дмитру Гойченку вдалося уціліти і під час Другої світової війни потрапити на Захід. За нез'ясованих обставин він назавжди втратив зв'язок із коханою дружиною і дітьми, і все наступне життя прожив, як монах. 

Спогади були написані у 1940-х - 1950-х рр., а "знайшлися" лише у 1994 році в еміґрантському архіві Сан-Франциско (США).

З темою Голодомору і репресій я знайома давно і добре. Починаючи з того, що одна моя бабуся згадувала, як вже лягла на лаві і сказала своїм батькам, що буде помирати. Врятували її свинячі помиї, які приносив з колгоспу її тато. Один з моїх прадідів втратив у голод двоє дочок. Їх імена (Любка і Мотря) наша сім'я дізналася лише нещодавно, відвідавши музей Голодомору. На щастя, син прадіда Кирила, мій дід Гаврило, вижив.

До того ж ще у шкільні роки я читала Роберта Конквеста "Жнива скорботи" і "Сад Гетсиманський" Багряного. (Тоді ще по телевізору - о, диво! в дитячий час! - ішла цікава екранізація останнього). Зараз по роботі мені доводиться читати спогади про ті страшні 1930-ті рр., про "Розстріляне Відродження".

Одним словом, що я хочу сказати - фактами мене не здивуєш. Хоча у спогадах Гойченка я все-таки знайшла деяку нову інформацію щодо організації процесу колективізації, про самі механізми дії системи.

Для мене книга стала цінною у розкритті якихось психологічних моментів: як ламали людей, народ, перекроювали ментальність. Хоча я до кінця і не змогла збагнути цього всього. Адже те, що відбувалося, стоїть поза межами людського глузду. 

Цікаво, що сам Дмитро Гойченко також мав подібне відчуття абсурдності і нереальності того, що відбувалося.

Водночас книга мене підштовхнула до переоцінки деяких поглядів. Зокрема, ролі "маленької людини". Я не знімаю відповідальності за всі ці жахи з вождів, зокрема з Сталіна. Але без дрібних виконавців система не могла існувати. І навіть у тих жахливих умовах, коли не те що висловлювати свою альтернативну точку зору не можна було, будь-який твій вчинок, або відсутність такого, могли бути причиною арешту, тортур, позбавлення майна, розстрілу, - все одно було два шляхи. Або продатися остаточно, або ж лишитися із чистим сумлінням. 

Міра продажності теж була різною. Хтось тримався до кінця, і у фізичному сенсі цього слова. А хтось, як Максим Рильський, після арешту 1930-го почав писати вірші про Сталіна, але був тим, хто  не відвертався від сімей репресованих і навіть намагався їм якось допомогти.

Чесно кажучи, я не знаю, що я робила б за тих умов. Наприклад, якби потрапила у "м'ясорубку" допитів, як Дмитро Гойченко.

Інша справа, що багато елементів з свинської поведінки "маленьких людей" в часи терору, я стала помічати у буденному житті на прикладі знайомих, ба більше, - у своїх вчинках і рішеннях. Я переконана, що саме на таких дрібних маленьких угодах із совістю будувалися ті жахливі тоталітарні системи, що забрали життя мільйонів людей у  ХХ ст.

Державна влада є відрображенням внутрішніх виразок у суспільстві, яскравим наочним прикладом розкладу і деструктивних процесів... Щоб змінити зовнішній світ, необхідно починати із розбудови свого внутрішнього.

Одним словом, сьогодні у мене вийшла не рецензія, а думки на тему.

Резюме: книгу читати обов'язково, бо не знаючи минулого, втрачаєш орієнтири у теперішньому.

Суб'єктивне враження: 5/5.