«Фелікс Австрія» Софія Андрухович.

На цю книгу я чекала з нетерпінням, обриваючи телефон книгарні «Є». Чому? Зізнаюся щиро, - ревність! Я ж бо ось-ось чекаю на вихід свого історичного роману. Відтак мені цікаво, як у моєї ровесниці (та ще й не історика! А я ж бо «кандідат»!) вийде така справа, як зображення початкуХХ ст.

Читала хапливо й прискіпливо, але, на жаль, чи на щастя, мушу визнати – Софія Андрухович безумовно талановита письменниця.

Текст зіткано вправно, без «дірок» і «вузликів», укладаючись у тонке вишукане полотно із химерними візерунками. Це єдине ціле без характерних для початківців слабких місць і «провисання сюжету». Утім, письменниця й не є початківцем.

Чому я говорю в першу чергу про текст? Тому що саме він й педантичне відтворення дрібничок повсякдення, а не сюжет є головним у романі.

Утім, роман важко назвати історичним, бо попри численні відомості з міського  побуту початку ХХ століття, текст занурює читача скоріше у міжчасся магічного роману. Відразу пригадується «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса із його віковічними дощами.

Попри це сюжет у романі присутній. Він проступає, ніби зображення на фотоплівці, спершу нечітко, а потім все виразніше й виразніше, завертаючись, ніби зашморг на шиї. Саме такі асоціації у мене виникли під час прочитання останнього розділу.

Не розкриваючи деталей, скажу – за такі кінцівки письменники погано завершують життя (це мені в пам’ятку Маргарет Мітчел). Звісно, я не хочу наврочити, це так... власні відчуття.

Кажучи прямо, роман «Фелікс Австрія» - це історія служниціСтефи та її господині Аделі, які проживають у Івано-Франківську у 1900 році. У історії вплетені елементи детективу, любовної інтриги і тонкої психології. Остання спершу губиться між пампушок і кнедликів, про які так щедро розповідає авторка, але потім несподівано визирає, вивертає усе спіднє назовні, обеззброює, розгублює... Мабуть, це одне з найталановитіших зображень типу старої дівки в літературі (а я знаю про що говорю J).

Книга, повторюся, написана безумовно талановито і викликає у мене дивне відчуття захоплення від розуміння того, що я так ніколи не напишу. Мій фактологічний розум історика не може так віртуозно писати ні про що, розсмаковуючи, розплямкуючи якісь незначні, на мій погляд і темперамент, деталі. Філологи, звичайно, у цьому неперевершені. І ті, хто любить ось таку густу прозу, наповнену ілюзорними сенсами, - отримають справжній вишуканий літературний оргазм гурмана.

Та все ж я не отримала свого повного задоволення від читання, чи то пак катарсису, бо люблю ось цю ницу і упосліджену масову літературу, яка звертається до несвідомого, і де як казав дядечко Фрейд, читачі впізнають у відтворених бажаннях власні напруження й згнічення та звільняються від них за допомогою авторового фантазування.

А «Фелікс Австрія» має претензію вже на щось вище, ніж на інстинкти, вона лоскоче не тваринне «я», а його величність розум.