пʼятницю, 15 серпня 2014 р.

Інтуїція, Анатолій Власюк, 2014

Книга Анатолія Власюка "Інтуїція" викликала у мене суперечливі відчуття, тому навіть не знаю, як почати свою рецензію...

Отже, цю повість заявлено як антиутопію, соціальну фантастику, детектив і любовний роман. Дія починається тоді, коли головний герой прокидається у якомусь закладі, схожому на витверезник і абсолютно не пам'ятає, хто він і як він сюди потрапив.

Можливо, мої деякі негативні емоції щодо книжки викликані невідповідністю моїх очікувань тому, що я отримала насправді. Адже повість важко назвати повноцінною антиутопією. Світ тоталітарної держави невиразний, накреслений штрих-пунктиром. А без переконливо відтвореної атмосфери альтернативної реальності справжню антиутопію  уявити важко.

Не побачила я тут і детективу. Цей жанр передбачає розкриття певної таємниці, пов'язаної із злочином, динамічний сюжет... Натомість головний герой "Інтуїції" шукав у першу чергу себе, та й то не наполегливо. 

Любовний роман? Хм... Невдале злягання старшого чоловіка із молоденькою дівчиною та побутові класичні сварки подружжя - це ще не привід називати твір любовним романом.

Отже, про що ця повість насправді? Я б охарактеризувала її, як пошук автора себе у власному і колективному несвідомому. Книга цілком лягає у постмодерністський і психоаналітичний дискурс, який тяжіє до звільнення від влади злої і величної Системи.

Не випадково й зображений "антиутопічний" світ показано так неясно й контурно, а текст здебільшого базується на суб'єктивних відчуттях автора. Тому сюжету тут як такого й немає, також майже відсутні описи зовнішнього світу. Тому й органічними є ремінісценції із дитинства, які б у іншому контексті вибивалися із загального ритму. Складається враження, що вся оповідь ведеться письменником, який лежить на канапці доктора Фрейда.

Навіть обладинка, ніби за "обмовкою" Фрейда говорить про те, що це глибоко суб'єктивний твір, де й головного героя звати, як письменника. Хоча, як на мій смак, фото автора ліпше розміщувати на звороті.

Зізнаюся, мені важко читати літературу, створену поколінням моїх батьків (чудові новелки моєї мами не рахуються). І на прикладі "Інтуїції" Анатолія Власюка я ще раз розумію, чому. У мене психологічна несумісність із цим безрадісним вузьким світом, у якому навіть справжньої надії немає. Де навіть фантастичні сюжети мають прісний смак буденності сала з часником й драних  колгот. Я про це вже писала у пості про творчість Людмили Тарнашинської, де згадувала також Євгенію Кононенко і Людмилу Таран.
Це не в докір письменнику, звичайно. Кожен є представником свого покоління.

Попри все, написане вище, я розумію, що повість написана добре. Текст органічний, цілісний (хай читача не бентежить останній розділ, він потрібний, і дуже добре показує єдність внутрішнього і зовнішнього світу), а ідея цілком розкрита. 

Водночас повість дає багатий матеріал для роздумів і власних рефлексій щодо особистого, внутрішнього життя, і тих соціально-політичних подій, які відбуваються зараз.

Суб'єктивне враження: 4/5.

Немає коментарів:

Дописати коментар