В основу сюжету фільму покладена реальна історія українця Івана Доценка (Даценка), який пройшов крізь вогонь Другої світової війни, потрапив до Канади і став індіанським вождем.
Фільм справив, в цілому, позитивне враження.
Щодо першої причини мого схвального ставлення до цього фільму можна провести паралель із зародженням українського театру на початку січня 1882 року. Про це пише у своїх спогадах «Двадцять п’ять років українського театру» Людмила Старицька-Черняхівська. «... звозчики лавами сунули просто до театру; тротуарами надбігали з обох боків «обитатели высших сфер». Двері театру грюкали та й грюкали, пускаючи разом з хмарами морозяної пари гурти нових людей; полохане газове світло щоразу кидалося у два боки, немов хтіло зірватись і втекти кудись од свого ріжка; було тісно, голосно, весело... (...) То там, то сям маячить по ложах яскраві фарби українських жіночих костюмів. Он ціла ложа – і діти і батьки – в українському вбранні. Чутно рідну мову і там, і тут. І серце починає стискатись од якогось надзвичайного почуття».
Це був дебют українського театру. Не зовсім вдалий, але дуже очікуваний.
Друга причина полягає в тому, що фільм має кілька позитивних моментів. Зокрема, образ головного героя – мужнього чоловіка. Нарешті, нарешті – сучасна українська культура позбувається слабких чоловічих образів, яким раніше могли опонувати лише сексуально стурбовані «вічні підлітки».
Іван Доденко втілює у собі вже образ зрілого чоловіка – не тільки мужнього й хороброго, а й вірного, відданого сімейним цінностям. В ньому присутнє вже почуття відповідальності обов’язку, якого ми не зустрічаємо в «підліткових типах».
Також мені надзвичайно сподобалася містична складова. Паралелі з козацьким характерництвом вдалося уникнути приторного «шароварництва». Це вже цілком органічна інтеграція народного у сучасне.
Симпатичне вирішення мовного питання: кожен говорить тою мовою, як це було б в реальному житті. Але й неймовірно приємно було почути з екрану українську мову.
Звичайно, є ще над чим працювати. Про примітивну комп’ютерну графіку не висловлювався, мабуть, тільки лінивий.
Також, як вдало у одних коментарях до фільму на одному з кіносайтів сказав якийсь глядач, під кінець фільму «аистов зажарить хочеться». :) З цим елементом патріотичної тематики, дійсно, сильно переборщили.
Найменш вдалою, на мій погляд, є початок індіанської частини і остання сцена із негативним героєм. Зрозуміло, що за такого бюджету, без роботи з натурою, індіанське, в принципі не могло бути на висоті. Але сцени марень негативного героя лишаються на совісті режисера і сценариста.
Але головне, що мені бракувало – це нормального розгортання сюжету, який би узгоджувався із логікою і здоровим глуздом, і не лишав «білих плям». Хорошого монтажу. Хоча вийшло краще, ніж я сподівалася.
Ці традиції «українського поетичного кіно» мені абсолютно не зрозумілі. Як на мій погляд, це тяжіння українського мистецтва (кіно і літератури) відтворювати потік свідомості, а не викладати цілісно і структуровано, – деструктивне, і не доброзичливе до глядача / читача. На моє глибоке переконання, значно важче написати, зфільмувати щось сюжетне, наповнивши причинно-наслідкові зв’язки глибоким психологічним і філософським змістом, ніж творити образами і потоком думок.
Звичайно, можна було б ще кілька сторінок написати про ляпи і можливості. Але робити цього не варто. Цей фільм – великий крок назустріч до українського глядача. І сподіваюся, що в українського кіно буде той самий шлях, який зробив свого часу театр Кропивницького – від вистав з «убогою обстановою, бідної людьми» (За Людмилою Старицькою-Черняхівською) до «театру корифеїв».
Резюме: всім в кіно!
Немає коментарів:
Дописати коментар