Коли всі шаленіли від "Коду да Вінчі" Дена Брауна я ліниво переглянула перші пів години екранізації, позіхнула і вирішила, що це не моє. Прочитавши книгу Сергія Лободи "Час Ліліт", я остаточно зрозуміла, що денобрауноманія - не для мене.
Отже, вже український автор береться досліджувати апокрифічні тексти Біблії та нумерології, витворюючи свою версію "як воно все було" і "звідки ноги ростуть". Тут вам і ангели сумнівної місії і моральності, і тема реінкарнації і розвиток ідеї "всі жінки відьми".
У головного героя, лікаря і науковця Єгора Дорна, щось не складається по життю: дружина померла, друзі теж надто часто помирають, з наукового проекту відсторонили.
Врешті виявляється, що корені причини сягають аж біблійних часів, коли Бог створив Адама і його першу дружину - Ліліт.
У цілому, насправді автор непогано впорався із своїм завданням створення містичного детективу. Читається легко, текст не провисає, у кінці - пазл складається.
У своїй ніші і жанрі - книга хороша, більш-менш якісна.
Але мені чогось бракувало. І далі йде моє дуже-дуже суб'єктивне враження, суто на рівні відчуттів, які ледь можна пояснити словами:
- світ, створений письменником, не ожив у моїй уяві;
- я дуже скептично ставлюся до таких "ігор розуму", як висування письменником своїх теорій. Як не спеціаліст, я не можу оцінити ідеї автора тверезо. Я починаю сумніватися і це підриває мою довіру до тексту цілком. Взагалі, я люблю вірити книзі, а містифікації від початку вірити важкувато;
- надто багато описів почуттів, а також ідей, не інтегрованих у текст. Тобто думки ніби й записані у діалоги героїв, але ліпше їх було передати через події, чи якось іншим чином. Надто нарочито;
- головні герої книги мені виявилися нецікавими, співчуття і співпереживання у мене ніхто не викликав;
- книжка видалася мені якоюсь пластмасовою і прісною;
Мені здається, що частково винний ментальний розрив між мною і письменником. Я цю розбіжність інколи спостерігаю по відношенню до тих авторів, для яких світогляд у цілому сформувався у 80-х - 90-х рр. минулого століття.
Що характеризує тих людей, які надто активно пережили "перебудову" і "бурхливі й голодні" 90-ті? Пережили, але якорі підсвідомості лишилися там. - Це якесь гнітюче відчуття безнадійності, яке розливається на дуже банальний і вузький повсякденний світ.
От і в Сергія Лободи ніби й містика, а світ вузесенький, малесенький....А от у покоління, яке почало "якоритися" трохи пізніше, цього вже немає. Для нього світ - великий і сповнений можливостей. Так, у ньому є місце і розпачу, і безнадії, але світ - ВЕЛИКИЙ.
Власне, ось тому дуже багато із творчості хороших письменників для мене залишається закрито. І мені навіть не хочеться чомусь долати цей бар'єр.
Суб'єктивне враження: 4-/5.
Резюме: для любителів Дена Брауна, містики і сюжетної літератури загалом.
Немає коментарів:
Дописати коментар