Макс Кідрук, Бот

Думаю, що кожен, хто цікавиться новинками укрсучліту вже чув, або ж навіть читав новий роман  Максима Кідрука. І це не дивно, адже молодий український письменник, схоже, дуже добре розуміє базові принципи інформаційної підтримки літпродукту. Це і рекомендації, розміщені на звороті обкладинки, і активність у соціальних мережах, і про-тур.

Мабуть, не випадковим є скорочення ім'я письменника. Якщо на моєму примірнику "Мексиканських хронік" (2009) стоїть "Максим", то на стильній обкладинці "Бота" (2012) - "Макс". Очевидно,  це вказує на те, що амбіційний письменник планує завоювати не тільки літературні простори України.

А чи ж вартий він того?

Сюжет досить класичний, до болю знайомий усім шанувальникам трешу всіляких псевдофантастичних і хоррор-історій. Є бяки науковці, є зловісний і небезпечний продукт їхньої діяльності, є купка людей, які намагаються порятувати світ, і в першу чергу, себе. Ага, ще лінію із підступним американським урядом забула додати до переліку.

Майже за тією ж класикою жанру, та жалюгідна купка людей, що потрапила в епіцентр подій, ставатиме все меншою і меншою.

В чому ж новина такого, здавалося б, невибагливого сюжету?

І в цьому я бачу першу із заслуг Максима Кідрука. На основі одного з найпримітивніших сюжетів він творить справді якісну історію, залучаючи найсучасніші досягнення науки. І це виходить у нього дуже переконливо. У книзі читач познайомиться із деякими азами теорії хаосу, програмування, фізики, фрактальної геометрії, географії, будови мозку, психології та найновішими досягненнями військової техніки.

Насиченість деталями  у деякій мірі навіть творить відчуття псевдодокументальної атмосфери відтворюваних подій.

Звісно, що сильна наукова база роману зумовлює і якісність основних ідей технотриллеру Максима Кідрука.

Ідемо далі. Свого часу Григорій Квітка-Основ'яненко заперечив своїми творами те, що українською мовою не можна відтворювати щось ніжне і чуттєве, Тарас Шевченко додав, що не тільки почуття можуть бути відтворені, а й глибокі роздуми. Максим Кідрук здійснив не менш епохальний внесок - тепер українською мовою можуть говорити і круті хлопці. :)

Звісно, що справжні круті хлопці не звертаються один до одного на "Ви" і "Любі друзі", вони грубі, прямі і їх сльози лікують рак. А ще у них є яйця, тому ця фізіологічна особливість чоловічого організму виступає чи не окремим героєм роману Максима Кідрука.

А якщо серйозно, то мені справді дуже сподобалася мова героїв цієї історії. В ній застосовано багато незаслужено забутих багатств української мови і взято мінімум від "вєлікого могучєго матєрного". Останнє дуже добре вирізняє Кідрука від інших сучасних письменників, які не гидують лайкою.

До того ж, в цілому, мова письменника на значно вищому рівні, ніж це було раніше. Видно ретельну роботу в цьому напрямку і автора, і вельмишановної пані редакторки.

Попри засилля у тексті детальних наукових пояснень, роман надзвичайно легко читається. 

І чи не головне для, змученого невгамовним "потоком свідомості" укрсучліту читача, - ТУТ Є СЮЖЕТ!!!

Звичайно, безумовним плюсом є творення позитивного мужнього героя-українця. Це Вам не рефлектуючий інфантильний програміст із "Записок українського самашедшого". Боюсь, зараз мене почне заносити на поворотах і класики мене не зрозуміють, тому мовчу.

А тепер поговоримо про деякі огріхи, які, втім, не зіпсували загального позитивного враження від прочитання "Бота".

Хоча автор використовує теоретичні надбання Карла Юнга, головним героям технотрилеру бракує навіть не глибини (все-таки це, справді, не "Війна і мир"), а банальної прописаності. Такої, яка, по-перше, дозволила б їх відрізняти один від одного, а по-друге, їм співчувати. Тому більш-менш якісь почуття, як у читача, Тимур Коршак і Ріно Хедхантер викликали у мене вже десь після 200-ї, чи 250-ї сторінки книжки, коли їх образ утворився вже більше внаслідок їх активних дій, ніж спроб письменника познайомити їх з читачем.

Особливо це відчутно у жіночих персонажах твору. Про це вже говорилося у найперших відгуках на "Бот" в інтернеті. Героїня роману Максима Кідрука - це по своїй суті той самий чоловік, який має певні фізіологічні особливості, що дозволяють їй викликати реакцію - сексуальне збудження у чоловіків. Все, ніяких більше нюансів.

Тому все, що стосується взаємовідносин статей і сексуальності у романі мало якийсь надто схематичний спрощений вигляд. 

Схоже, що за численними подорожами авторові не було часу добряче порефлексувати над проблемою взаємовідносин статей. Звичайно, і логічний підхід науковця, такий виграшний у інших справах, також не допомагає у тій сфері, де необхідно, в першу чергу, відчувати.

Мовчу про те, що деякі сцени сексуального характеру, як то визнає сам автор, у дусі  Квентіна Тарантіно і Чака Паланюка, взагалі викликали у мене, як пуританки, приступи огиди...

Втім, у цілому, книга є надзвичайно якісним продуктом у сучасному літературному процесі, чи не одним із найкращих, що мені траплялися останнім часом.

Суб'єктивне враження: 5-/5


P.S. Вже написавши рецензію, перечитала відгук на "Бота" Кокотюхи. От дивні ці створіння чоловіки: у трилері їм любові не потрібно ніскілечки, зате пан Кокотюха шкодує, що сцена колективної мастурбації не була достатньо романтичною. Хм...
Кому цікаво, раджу почитати, добре написано.
Кокотюха, втім, добре підмітив одну деталь. (Я на цю тему писала, але з першопочаткового тексту рецензії стерла).
На рівні тексту - ця деталь відстежується у всезнаючій позиції автора, значно мудрішого за героя.
Але якщо копнути глибше, це взагалі показує не дуже добру тенденцію молодого автора до просвітництва і проповідництва. Як говорив великий Кастанеда, женіть ПВВ (воно ж "почуття власної важливості") у три шиї.
Це те, що може стати ложкою вічутного дьогтю у діжці меду, і зіпсувати не тільки текст, а й життя.
Ось такий філософський P.S. получився.

Інше цікаве з української сучасної літератури:

Некрофільський роман Олеся Ільченка "Моя кохана К'яра"

Для жіночої душі про принцес і драконів - "Ритуал" Марії і Сергія Дяченків

Алхімічна комедія "Голова Якова" Любка Дереша