Природа всіх речей, Елізабет Гілберт

Як так трапилося, що я, обираючи собі книги поруч із «Сніданком у Тіфані» й «Дівчиною з перловою сережкою», звернула увагу на «Природу всіх речей» Елізбет Гілберт. Перший аргумент буде банальним – звісно, я читала «Їсти, молитися і кохати», навіть долучила до своєї наукової статті про тревелоги, звісно, бачила екранізацію із Джулією Робертс, і навіть окремі фрази з книги досі у мене прокручуються в голові. Окрім того, останнім часом інтерес до постаті письменниці посилився через низку інформаційних приводів. Адже нещодавно помер милий дідок з Балі, просторами соціальних мереж поширився черговий надихаючий пост письменниці, а сама Елізабет Гілберт оголосила про розлучення з «чоловіком своєї мрії» заради того, щоб бути з своїм новим коханням – подругою, яка помирає від раку.

Отже, так чи інакше роман «Природа всіх речей» не мав шансів пройти непоміченим.

Утім, читачі, які виходили саме із попереднього досвіду знайомства із творчістю письменниці, будуть здивовані. Адже «Їсти, молитися, кохати» й «Природа всіх речей» дуже різні, навіть може здатися, написані різними авторами. Якщо перша книга напрочуд автобіографічна, то в другій письменниці майже не видно. І справді, що може бути спільного із успішною сучасною письменницею й Алмою, жінкою-бріологом з ХІХ століття?

Майже сімсот сторінок охоплюють більше як століття людської історії. Оповідь розпочинається із передісторії – опису життя батька головної героїні, Генрі Віттекера. Його життєвий шлях з низів у верхи – це класична надихаюча американська мрія про людину, яка зробила самого себе. Певно, це моя найулюбленіша частина цього масивного тексту.

Але врешті-решт поволеньки читач добрідає до народження (1800 рік, легко потім рахувати), дитинства і юності Алми. І ось тут я почала пробуксовувати. Чому?

На мій погляд, книжку загубило багатослів’я. Вона значно краще б сприймалася, якби була в половину менша. Не зрозумійте мене неправильно, я не проти об’ємних текстів. Взагалі, я вважаю, абсолютно несправедливим тезу, що ми живемо в епоху коротких текстів. Як таке можна говорити тоді, коли ледь не кожний бестселер претендує на трилогію? В час, коли шалено популярні Джордж Мартін і Джоан Роулінг?

Чи ви дорікнете мені в байдужості до біології? Бач яка, не любить інтелектуальне чтиво! Так, біологія – це не те, що мене збуджує, але як бути з тим самим «Марсіанином», де я геть не розуміла наукові обґрунтування, але мені було страшенно цікаво читати?!

Тому власну втому від багатослів’я Елізабет Гілберт я ставлю на карб саме письменниці, а не собі, як читачу.

Чого мені не вистачало, як читачці, - це також ефекту присутності й доступу до співпереживання. Як відомо, цю функцію у великій мірі забезпечують діалоги. Але  письменниця надає перевагу описам. Так, тут є діалоги, але їх мало, і, як правило, вони відтворюють наукові суперечки, які мені більше хочеться назвати інтелектуальною мастурбацією. Ага, останньої також буде достатньо.

Не сказати, щоб я була ханжею і я уникала сексуальних сцен, але особисте життя головної героїні якесь суцільно… бридке й огидне… Письменниця чомусь обирає вивести за головних героїв досить гротескні типи. І тут мене, вже навіть не як читачку, а як письменницю, турбувало питання: чому Елізабет Гілберт обрала саме таких героїв? Саме ось такі теми? Адже, коли ти щось пишеш, то живеш у цьому із максимально глибоким зануренням. Чому їй захотілося ось те, що вона описала, зробити частиною свого життя, та ще й на тривалий час?

Звісно, гротескні персонажі, які більше є типажами, ніж психологічними особистостями, здатними на багатогранність й еволюцію, додають самій історії певної штучності й механічності. Тому тут спостерігаємо той парадокс, як і в «Фелікс, Австріє!» Софії Андрухович: нібито й маємо історичний роман, насичений багатьма цікавими елементами епохи, відчуваємо велику пошукову роботу авторки, і в той же час хочеться крикнути «Не вірю!»

Хороші шматки тексту й сюжетні повороти трапляються, але вони губляться серед сімсот сторінок роману. Як я вже казала, в першу чергу, це історія Генрі Віттекера. Також цікавим є типаж класичної пуританської матері Беатрікс і опису виховання дітей у ХІХ столітті, навіть з реверансами на те, що Алму і її названу сестру Пруденс виховували все-таки нетипово. Окрім того, одним із найзворушливіших моментів, на мою думку, є трансформація Алми на острові Таїті під час жіночої гри.

Загалом, я рада, що прочитала цей роман, але не рада, що я його читала. Так, це не найгірша з тих сорока книг, які я прочитала у 2016 році. Але за співвідношенням ціна-якість, очікування-отримане, час-задоволення - це вірогідний лідер рейтингу книжкового розчарування цього року.

P.S. Так. звісно, можна було б багато чого сказати про феміністичний контекст роману, але він настільки нав'язливий, очевидний і банальний, що навіть це речення стомливо писати.