Оголошуючи свій Тиждень українського кіно, я сподівалася насправді на те, що роблю щось хороше. Сама дізнаюся щось про нього і іншим розповім. Але вже третій день, а мої кіноперегляди мені все більше здаються якоюсь збоченою формою мазохізму і панщиною. Виходить, я своїми постами роблю ще гірше - створюю антирекламу українському кіно?
Ось візьмемо чотирьохсерійний "Гетьман" про Богдана Хмельницького. Ніби вже над якимсь відтворенням історичної атмосфери попрацювали, і герої чогось хочуть... любов, політика... А як уявлю, що окрім першої серії (45 хвилин) треба ще три проглянути, так здається, що ліпше повіситися.
Щоб не бути голослівною аргументую. В першу чергу кидається в очі брак харизматичних персонажів, які мали б хорошу психологічну основу. Може, комусь здається, що я маю апріорі співчувати невиразному Богдану Хмельницьку, але це не так. Логіка дій Гелени кульгає. Чаплинський - якийсь картонний герой з підручника, або лякалок для дошкільнят. "Поганий дядя" із зловісним сміхом.
Окрім того (це стосується і попередніх стрічок, про які я писала), відчувається, що творцям фільму здається, що якщо вони поставлять, як у театрі, стілець, то глядач дофантазує квартиру. І навіть, коли в цьому серіалі вже постаралися, щоб не тільки стілець у кадрі був, то не подумали, що то має все ожити.
Кумедно, коли Гелена спілкується з Чаплинським, а на задньому фоні стовбичать три служниці, тримаючи в руках по платтю. Як декорації. Кумедно, якби не було так сумно.
Немає коментарів:
Дописати коментар