Останнім часом читаю багато українських перекладів, які з'явилися вже після того, як книжку було екранізовано. Ось і те, що мій вибір зупинився на "Епосі невинності" Едіт Вортон пояснюється тим, що я ще пам'ятаю однойменний фільм 1993 року з Мішель Пфайфер і Вайноною Райдер у головних ролях.
Також я пригадую неприємного для мене Деніеля Дей-Льюїса, образ якого мені цілком перегукується із тим, яким я його сприймала, читаючи роман. Таким самим неприємним.
Насправді фільм я пам'ятаю дуже невиразно. Тому зазначу тут лише те, що якби акторки мали один вік, то краще їх було б поміняти місцями. Так, Мей більше б відповідала б образу Діани з великими спортивними руками, а Еллен - маленькій смаглявій темноволосій красуні.
Але, даруйте мене за непослідовність і хаотичний виклад, і повернімося до початку. До сюжету. Отже, Етід Нортон (1862-1937), американська письменниця, звертає увагу читача на ту затхлу атмосферу "добропорядності", яка панувала у нью-йоркському вищому світі у 1870-х роках. Саме так - "звертає увагу", адже з перших сторінок її роману кидається в очі своєрідний дидактичний стиль, який притаманний літературі ХІХ століття.
Молодий аристократ Ньюланд Арчер збирається одружитися на чарівній і невинній Мей, але саме напередодні весілля знайомиться із кузиною своєї обраниці.
Її поява супроводжується скандалом, адже Еллен Оленська покинула свого зрадливого чоловіка, польського графа. Нью-йоркський вищий світ не приймає її, адже збереження шлюбу вважає одним із основних ознак порядної людини.
Між Арчером та Еллен спалахує іскра, але на них тисне почуття обов'язку і репутаційні ризики.
Зізнаюся, цей роман не викликав у мене аж такого захвату. Смак до читання розгорівся лише на четвертій сотні сторінок. Знову маю справу і з тією ситуацією, що якби це була електронна книга, то я б давно спинилася б на пів дорозі.
Отже, темою роману заявлено важку атмосферу несвободи у вищому світі у 1870-х роках. Для контрасту ми бачимо віяння нового часу в останньому розділі книги, який показує нам події двадцять шість років потому.
Але для мене ця книжка у першу чергу про стосунки між чоловіком і жінкою, і тим як вони трансформуються у сімейному житті. Мені здається, ті проблеми, які спіткали Мей і Арчера актуальні і до цього часу, не зважаючи на те, що ми живемо у суспільстві, де не соромно сказати слово "секс".
Обережно, далі будуть спойлери!
На мій погляд, якби Арчер набрався мужності, щоб бути з Еллен, він зазнав би такого самого розчарування, як з Мей. Власне, його вибір наприкінці книжки це підтверджує. Йому було більш цікаво фантазувати, ніж мати справу із реальними жінками.
Почнімо з того, що він був закоханий більше в образ Мей, невинної дівчини, яка стане глиною в його умілих руках. І розчарування прийшло тоді, коли він побачив, що Мей не відповідає його вигаданому ідеалові. Бачимо, що його дратувало те, що вона вже у шлюбі з ним, коментуючи прочитані ним поезії, висловлювала свої думки, а не повторювала його власні, як це було у часи залицяння.
Так само Еллен як жінка його не надто цікавить, а більше як фантазія про свою свободу, на яку він ніколи не мав мужності. Тому й почуття його так трималися довго, бо весь час між ними була відстань та інші перепони.
Тому трагедія Арчера не в тому, що кляте суспільство не дало йому прожити своє життя вільно і так, як би йому того хотілося, а в тому, що він не спромігся пізнати хоча б якусь жінку у своєму житті, не спромігся на справжню близькість.
Причиною цього був брак відвертості, традиція не проговорювати важливі речі вголос. І якщо у часи Арчера це було частково зумовлено правилами пристойності, то зараз, коли ніби то ніхто цього не забороняє, люди не ідуть на близькість через інші причини.
Як про це сказав син Арчера: "Адже ви ніколи ні про що одне одного не просили, еге ж? І ніколи нічого одне одному не говорили. Просто сиділи і дивилися одне на одного і намагалися здогадатися, що у кожного з вас відбувається всередині. Так би мовити, божевільня для глухонімих, слово честі!"
Окрім того, дуже цікаво показано те, як працює сімейна система. От вже тема, яку нечасто зустрінеш у сучасній літературі. Зараз якось мало зустрічаємо усвідомлення того, що, одружуючись, поєднуєш свою долю не тільки з однією людиною, а цілим родом.
Цікаво також читати спостереження Арчера, як поступово Мей перебирала у їхньому подружньому житті сценарії поведінки своєї матері, і як поволі йому доручали роль її батька.
І знову повторюся. Якщо письменниця ці процеси пояснює суспільною традицію, то я все-таки схиляюся до думки, що ці явища не пов'язані аж так прямо із суспільно-політичним ладом, хоча, звісно можуть слабнути, або навпаки міцніти.
Немає коментарів:
Дописати коментар