Острів Білої Сови, Марина Гримич

Останнім часом я сформулювала для себе наступну класифікацію читабельної літератури: для серця, для розуму, для душі.

Звісно, що в ідеалі, книга має зачіпати всі ці три рецептори сприйняття. Але не будемо прагнути майже неможливого. 

Зокрема, фільм легше сприймається, якщо його розглядати в межах чітко визначеного жанру. Що є для романтичної мелодрами «гуд», того від психологічної драми не варто вимагати.

Зокрема, типовими фільмом «для розуму» є «Темні поля» і «Лінкольн для адвоката».

Типовою книгою для дівчачого серця, що збурює потаємні підсвідомі бажання є «Сутінки» Стефані Меєр. Не дивно, що вона така популярна. І хай інтелектуали пухнуть від заздрості.

Так от, цей довгий відступ був мені необхідний для того, щоб охарактеризувати дві останні книги Марини Гримич.

На мій скромний погляд, твори Гримич – це література для лоскотання розуму.

Я довго думала, чого ж саме мені не вистачає у книгах письменниці, якщо тут є і гумор, і легкість письма, і цікава ідея для сюжету. Тобто майже все для того, щоб бути якісним літературним продуктом.

А потім зрозуміла, що я передусім як літературний, так і кінопродукт сприймаю через емоції і серце. Можу вибачити численні огріхи, якщо фільм просто добрий.

Мені здається, у книгах Гримич бракує психології і глибинного відтворення характерів. Я належу до того мерзопакостного типу читачів, що через головних героїв пізнають світ і сюжет. Вони є головними, вони диктують умови.  Натомість у Марини Вілівни головні герої слугують ідеї, і сюжету. Це ми бачимо і у «Острові Білої Сови» і у «Second life».

В будь-якому разі я не закликаю не читати книги Марини Гримич. Адже навіть про Лесю Українку Василь Стус говорив щось приблизно таке: «Ну який із тебе, Лесю драматург? Смикаєш ти своїх персонажів за ниточки, і вони виголошують твої ідеї». 

Почнімо з «Острова Білої Сови». Українка (трохи за тридцять) Софія одружується з канадійцем-лікарем Робертом. Вони оселяються на острові Білої Сови. Українка відверто нудьгує, аж поки не довідується, що місцеві мешканки вірять у «непорочне зачаття» від привида. Від нічого робити Софія береться за розслідування цієї містичної історії.

Із найкращого в книзі – це антропологічні містифікації головної героїні. Не буду розкривати суті, але Марина Гримич достатньо влучно й іронічно поглумилася над роботою польових антропологів. А цей матеріал вона знає блискуче, адже сама є доктором наук, етнологом і тим типом викладачів, від якого студенти просто шаленіють від захвату.

Саме заради цієї частини я б рекомендувала книгу «Острів Білої Сови» усім студентам-етнологам у списку обов’язкової літератури до прочитання.

Психологічні відступи тут трапляються. Втім у найзворушливіший момент, коли читач вже приготував носові хустинки, виринає традиційний гумор авторки.

В цілому, книга вийшла дуже позитивна, добра і світла. Письменниця написала легкий дотепний детектив без жодного вбивства.

Але в будь-якому разі, книга не для любителів так званої "густої прози".

Суб'єктивна оцінка: 5 -  /  5

Резюме: Цілком погоджуюся із Світланою Пиркало: 

"Острів білої сови" - це книжка, яких у нашій літературі недостатньо: це саме те, що хочеться взяти з собою у відпустку чи почитати перед сном, аби не перевантажити мізки.