Обрати цю книжку для читання мене підштовхнули кілька причин: рекомендація Оксани Забужко, присутність у топах 2015 року і тема Таро, яким я цікавлюся.
Якщо відкинути весь флер всього містичного й інтелектуального, яким оповитий роман, то сюжет досить таки благенький і простий. Я б сказала, що навіть банальний. Емігрантка із слабкою психікою западає на звичайного буденного психопата і весь роман бореться із своєю залежністю від нього. Читач досхочу наїсться душевних страждань і снів головної героїні. Це називається «любовним життям».
Тлом оповіді виступає емігрантське життя вихідців із Східної Європи. Хоча повною мірою соціальним романом ця історія не є.
З точки зору суто художньої літератури, як мистецтва оповідання, то книга мене страшенно розчарувала. Те, про що розповідається так піднесено і подається як щось нетривіальне і особливе, є навдивовижу пустим і банальним. І це той ґандж, який перекривав мені усі позитивні риси роману, наприклад дуже хорошу мову.
Також було неприємно весь час варитися у цих стражданнях-«коханнях».
У книзі Оксана Луцишина постає перед читачем у двох іпостасях: письменниці і літературознавця, адже в кінці письменниця подає своє тлумачення свого тексту через систему карт Таро. І варто сказати, що остання іпостась цікавіша, а, отже, перемагає.
Для мене роман «Любовне життя» є не циклом «шляху героя» за Таро, а архетипом Диявола (я маю на увазі саме архетип, а не оцінку, я не є християнкою для цього), п’ятнадцятий аркан. Чому? Тому що раціональний і емоційний аспекти тут розкриваються через свої негативні якості, головна риса якої є «надмірність».
Я ще вагалася, чи не є головна героїня арканом Місяця за її любов до того, щоб постраждати, але це все-таки Дияволиця, яка є дзеркалом для Диявола-Себаст’яна. Бо справжні стосунки залежності з психопатом не можливі без людини, схильної до надмірної ідеалізації і залежності від партнера.
Як так трапляється, що у романі перемагає Диявол? Оксана Луцишина звертається до архетипів для тлумачення свого тексту. В той же час архетип – це породження індивідуального, чи колективного несвідомого. Ірраціонального! А панове інтелектуали прагнуть творити «інтелектуальне» чтиво, вольовими зусиллями наповнюючи його символами. Ірраціональне, загнане у штучні рамки, деформує простір й цілком відповідає архетипу Диявола.
Роман вже не штучно, а зовсім природно лягає у дискурс Жертви, возведений у канон ще нашими класиками ХІХ століття, і який ми ніяк не можемо подолати. Це світобачення, де людина стає хорошою лише тоді, коли страждає, де неможливо бути щасливою (тому так чи інакше Інга тут сприймається як зрадниця, яка покинула свою подругу), де світ ворожий і чужий (і не важливо, де ти: серед сім’ї, чи в чужій країйні).
Через гіперболізацію страждань героїні цієї теми – для читача це аж занадто.
Таким чином, роман ніби то й цікавий, підіймає цікаві пласти колективного несвідомого, поєднуючи у собі і тему Жертви, і тему диявольського письма, притаманного постмодернізму, але сам текст «для любителя»... постраждати.
Немає коментарів:
Дописати коментар