Викличте акушерку, Call the Midwife, 2012

"Викличте акушерку" (2012) - симпатичний британський міні-серіальчик (всього 6 серій). Він розповідає про молоду дівчину Дженніфер Лі, яка в 50-х роках ХХ ст. оселяється у монастирі, що опікується бідним районом Лондону. Це чудове зворушливе і надзвичайно атмосферне кіно буде цікавим, за невеликим винятком, виключно жіночій аудиторії. :)

Як це часто буває, із хорошим, але не геніальним фільмом, мені бракує слів для рецензії. Адже після перегляду всіх серій у мене лишилося просте світле добре відчуття.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Пурпурні фіалки, Purple Violets, 2007

Схоже на те, що серіал "Обдарований" (2011) на другий сезон не продовжать. А шкода, бо я за кілька днів стала фанатом Патріка Уілсона. Дуже вже йому личила роль харизматичного, мужнього, стильного, рішучого, впевненого в собі, неймовірно талановитого нейрохірурга... ;)

Ось я й помандрувала по фільмографії цього актора. Натрапила на фільм "Пурпурні фіалки", який на теренах російськомовного кінопростору обізвали "Однокласниками".

Сюжет наступний: два друга, дві подруги - раніше зустрічалися у коледжі. Через десяток років вони зустрічаються знову і глядач має змогу спостерігати за їх любовними перипетіями.

В принципі, ідея для класичної мелодрамки непогана. Але сильно вже реалізація її занудна вийшла, я б сказала "ні риба, ні м'ясо". Узагальнено: фільм показує наскільки безглуздо можуть складатися-розпадатися людські стосунки. 

Навіть і не знаю, що сподвигло мене все ж таки на подвиг додивитися це кіно до кінця. :( Бо навіть Патрік Уілсон був якийсь сірувато-невиразний.

Додавала неприємного присмаку не зовсім, м'яко кажучи, симпатична акторка у головній ролі - Сельма Блер. Думаю, найвдаліший момент у кіно в неї був у "Жорстоких іграх", де її красунчик ГГ-й скинув з ліжка :)

Суб'єктивне враження: 3-/5.

Резюме: дивитися, коли вже зовсім нічого дивитися і взагалі весняний депресняк.

Р.S. Дивіться ліпше Патріка Уілсона у 

серіалі "Обдарований" (2011)

і фільмі "Ціна пристрасті" (2011)

Обдарований, A Gifted Man, 2011

Останнім часом тільки те й роблю, що натрапляю на актора Патріка Уілсона. У "Бідній багатій дівчинці"  (2011) в якості зразкового сім'янина він мені особливо не запам'ятався. Але й фільм такий дивний, що я про нього вирішила не писати рецензію.

А ось в "Ціні пристрасті" (2011) він вже грав зовсім іншу роль - баптиста-фанатика, який підштовхує коханця своєї дружини до самогубства...

Було в ньому щось таке, що зачепило і змусило переглянути список його фільмографії. Так я й вийшла на серіал "Обдарований" (2011).

Здавалося б фільми про лікарів вже набили оскомину. Але цей серіальчик мене щось так зачепив, що переглянула дві серії підряд і поставила на закачку третю.

Сюжет: талановитий хірург Майкл Холт має гроші, успіх, славу і власну клініку. Одного вечора він зустрічіє свою колишню дружину. Чудесне спілкування давніх знайомих - буденна річ, але на ранок Майкл дізнається, що Анна вже два тижні, як померла.

Анна своє життя присвятила безплатній клініці у неблагополучному районі міста. Тепер вона прагне, щоб її незавршені справи були зроблені Майклом.

Одним словом, містика і любов - все, що я так люблю.

Патрік Уілсон грає просто чудово. Дуже реальна реакція людини, яка звикла керуватися логікою і здоровим глуздом, і раптом зустрічається з чимось ірраціональним і потойбічним. 

До того ж образ героя мені надзвичайно привабливий суто з жіночого погляду :))

Сюжет поки тримає у напрузі. Побачимо, що буде далі.

Ціна пристрасті, The Ledge, 2011

З фінальних титрів фільму "Ціна пристрасті" (2011) ми дізнаємося, що він присвячений Діку Чапману і Бену Дункану. Це одна з перших гомосексуальних пар, зареєстрованих у 2005 році. Їхнє кохання триває понад 50 років.

Це дає нам розуміння головної ідеї, яку було закладено у фільм його творцями. У центрі конфлікту і любовного трикутника - атеїст Гевін, віруючий Джо та його дружина Шана. Релігійні суперечки Гевіна і Джо дають поштовх подружній зраді. І так, як релігія засуджує перелюб, так само вона не схвалює гомосексуалізм.

Ось таку паралель проводить режисер і сценарист Метью Чепман (доречі, традиційної орієнтації).

Психологічна складова фільму відтворена надзвичайно якісно. Я була приємно здивована. До того ж є оригінальна ідея. Тому мені трішки не зрозуміло, чому кіно отримало такий низький рівень у кінокритиків.

Звичайно, для мене, як для віруючої людини, було неприємно спостерігати саме за такою подачею віри. Дуже примітивне сприйняття. Але я намагаюся, на відміну від головних героїв :) , толерантно ставитися до будь-яких поглядів. До того ж у творців фільму всі три головні персонажі вийшли не ідеальними. Що тішить.

Глядач більше має симпатизувати Гевіну. Мужньому, харизматичному і тому, який втілює у собі "дух свободи". Щоправда, свободу підлітки і адепти західної поп-культури чомусь асоціюють із випивкою, цигарками, матюками і вільними сексуальними стосунками. (Хм... написала і подумала, ну, й ханжа, ти, шановна авторка ;)))

Втім, Гевін має і позитивні риси: він розумний і чуйний, і врешті, як виявилося, здатний взяти на себе відповідальність за свої вчинки.

Джо - наш антигерой. Він класичний тип релігійного фанатика, людина абсолютно гнучка і нетолерантна. Звичайно, він строгий, майже грубий, із дружиною. Є натяк, що і в ліжку також...

Найцікавіший тут персонаж - Шана, втілений вже старіючою Лів Тейлер. Її чоловік свого часу в повному і переносному сенсі цього слова "врятував". Вона з ним із почуття вдячності, але цього замало для щасливого шлюбу. Вона не прийняла його поглядів, вони суперечать її внутрішній суті. У неї кілька варіантів: зробити зусилля і добровільно прийняти їх (що надзвичайно важко), жити так далі, поступово вбиваючи себе цим, або ж втекти. Її спосіб втечі - це зрада з Гевіном, який ближче їй по духу, ніж Джо.

Тому вона не тільки жертва, а й активний учасник. Це вона зробила помилку, вирішивши бути з чоловіком лише через його хороше ставлення до неї. Це вона прийнявши його допомогу, не прийняла його самого і його спосіб життя. Саме вона відкриває свої інтимні переживання (що у ведичній психології кваліфікується, як зрада) - не чоловіку, а випадковому знайомому. І це вона піде на рішуче зближення тоді, коли Гевін буде зберігати дистанцію.

Я розуміла, що всі троє не ідеальні і чинять не гарно, але всім їм співчувала впродовж перегляду... Хороший фільм.

Суб'єктивне враження: 5-/5.

На закуску, подаю вам уривок із фільму із класичною для атеїстів суперечкою про Бога. Частково погоджуюся із аргументами Гевіна проти релігійного фанатизму. Але мене завжди дивувало, чому атеїсти змішують поняття релігії і віри в Бога.

Заручини, які не відбулися, Socha Na Tha, 2005

Будемо вважати, що сьогодні - у моєму блозі день індійського кіно. :)

Якщо Ви стомилися від сумного Рітупарно Гхоша, то раджу всім дівчаткам (хлопчики хай не випробовують свою психіку на міцність) переглянути "Заручини, що не відбулися" (2005).

Сюжет - типовий для традиційної мелодрами. Підкорившись вмовлянням батьків, які мріють "пристроїти" свого непутящого сина, Вірен вирушає на оглядини до Адіті. Там він чесно зізнається, що у нього вже є дівчина. І хоча заручин не відбулося, але між ними виникає справжня дружба, яка стає джерелом цілої купи проблем.

Це дотепний добрий фільм, наповнений вестернізованими танцями, співами і романтичним візуальним рядом. 

Творцям фільму вдалося показати, що для кохання головне бути  не найкращими, а добре один одному підходити. Зокрема, Адіті і Вірен - можуть бути, з стороннього погляду, абсолютно нестерпними і несимпатичними у своїх вчинках. Але їм не можливо відмовити у тому, що вони, дійсно, ідеально підходять один одному. Не дивно, що у них була хороша синастрія (астрологічна сумістність).

Також той, хто в курсі лекцій Р. Нарушевича, може помітити, як майже правильно розгортаються  стосунки Адіті і Вірена: обставини дають їм можливість пізнати один одного. Оскільки з початку вони зберігали певну дистанцію між собою (не були зацикленими) - це дало їм можливість бути розслабленими і розкритися один одному. Тому й їх зв'язок відбувся таким глибоким.

Фільм протипоказаний хлопчикам, фемінізованим дівчаткам та антипатикам індійського кіно.

Суб'єктивне враження: 5-/5. (Звичайно, в межах жанру).

Палац, Antarmahal: Views of the Inner Chamber, 2005

Продовжуємо знайомитися із творчістю Рітупарно Гхоша. Його сумовитий почерк, сповнений безнадії, який ми спостерігали у "Зустрічі під дощем" (2004), зберігається і у фільмі "Палац" (2005).

Тут також вся дія відбувається у одному замкненому просторі. Цього разу це маєток заможного поміщика (70-ті рр. ХІХ ст.). У нього дві мрії - отримати почесний титул Рая Бахадура і зачати спадкоємця. Методи досягнення цих бажань водночас здивують і шокують  пересічного європейця.

"Палац" - за сюжетом і атмосферою подібний до фільму "Підніми червоний ліхтар" (1991) Чжана Імоу. І, на мій, суб'єктивний погляд китаєць все ж таки перевершує у майстерності індійця.

Втім, робота Рітупарно Гхоша теж заслуговує на позитивну оцінку. Мені найбільше сподобалося створення абсолютно неполярних образів головних героїв. Відсутність чіткого поділу на добро і зло - це, на мою думку, - перший крок до глибокого твору, і в кіно, і в літературі.

Зокрема, це лиш на перший погляд здається, що молодша дружина поміщика і молодий скульптор - позитивні персонажі. Вона - жертва свого жорстокого чоловіка, він - закоханий романик. Але, якщо поглянути прискіпливіше, саме їм притаманний егоїзм і безвідповідальність.

Особисто мені більш симпатична перша дружина. Так, їй бракує чистоти й невинності другої, її погляди часом цинічні і зухвалі. Але саме в неї знаходимо доброту, яка поширюється на скульптора-голодранця, тирана-чоловіка, молодшу дружину та інших.

Знову ж таки, повторюся, й скажу, що творчість Рітупарно Гхоша - це делікатес на любителя.

Суб'єктивне враження: 4/5.

Зустріч під дощем (Дощовий плащ), Raincoat, 2004

Які у Вас виникають асоціації, коли Ви чуєте про індійське кіно? - Пісні, танці, яскраві кольори, і якщо драматизм, то вибуховий і надзвичайно пафосний.

Якщо Ви хочете спробувати на смак індійський арт-хаус - ласкаво просимо до перегляду кінотворчості режисера Рітупарно Гхоша. Це вже зовсім інший Боллівуд.

Фільм "Зустріч під дощем" (або ж в оригіналі "Дощовий плащ") було створено за мотивами одного з оповідань О'Генрі. Якого, не буду говорити, щоб не зіпсувати інтригу.

Чоловік і жінка зустрічаються через шість років після того, як вона вийшла заміж за іншого. Іде дощ і вони мають час, щоб розповісти, як склалося їх життя після розлуки.

Це фільм не для любителів стрімкого розгортання сюжету. Більша частина дії відбувається у темній кімнатці. Суцільну атмосферу безвиході і суму не будуть розбавляти ні гумор, ні привабливий візуальний ряд. Тут також Ви не знайдете різноманіття психологічних нюансів. Я вже помітила, що це не притаманно східному психологічному кіно, яке натомість обирає одну думку і схиляється до лаконізму і простоти.

Емоційна напруга вибухає лише у фіналі, не залишаючи альтернативи чутливому глядачу, як самотньо поплакати над ноутбуком....

Зважаючи на це все, фільм придатний для споживання виключно гурманам від кіно.

Суб'єктивне враження: 4/5.