Увага! Це не відгук, а спроба психоаналітичного розбору!
Як я люблю "прості", майже казкові історії. Чому? Тому що саме в них простежуються архетипічні сюжети нашого колективного несвідомого. Відтак вони інколи набагато глибші за інтелектуальні виверти постмодерністів.
От, візьмімо "казочку" "Віктор Франкенштейн" (2015). Здавалось би, навіть попри спробу сценариста подати кілька філософських діалогів, сюжет - ну, аж надто простий. Винахідник, чий розум знаходиться десь між геніальністю і божевіллям, одержимий ідеєю створити штучну людину. Йому допомагає в минулому цирковий горбун-потвора і водночас талановитий лікар, Ігор.
Паралельно розвивається лінія кохання Ігора до циркової акробатки Лореляй (Джесіка Браун Фіндлі, відома роллю померлої Сібіл з "Аббатства Даунтон").
Також Віктора Франкенштейна прагне зупинити детектив поліції.
Здається, і весь сюжет.
Але не все так просто! :)
Як на мене, це дуже хороша історія про Творця і його Дитину (Дітище).
Віктор Франкенштейн рятує Ігора від його циркових власників, а також дає йому нове життя, заняття і ім'я. Але чи став вільним Ігор, чи не лишився маріонеткою? Здається, тільки характер його неволі набув тонших рис: якщо раніше ним маніпулювали через страх і примус, то тут вплив здійснюється через провину і вдячність до свого творця-благодійника.
Віктор Франкенштейн не може породити щось по-справжньому живе. І потвора, склеєна із різних органів, й Ігор, - мають спільне: вони, на думку, винахідника повинні відповідати його очікуванням, відповідати створеному ним лекалу. Але мертве лишається мертвим доти, доки Франкенштейн не відпускає Ігора. Він іде і пише в листі: "Живи, як знаєш".
Бо мертве може ожити лише тоді, коли отримає свободу волі.
Епізод із батьком Франкенштейна аж ніяк не є зайвим. Він є абсолютно логічним, адже показує, що й сам Франкенштейн став "деформованим" саме через стосунки з батьком, коли він не відповідав його очікуванням. Також Віктора гнітило почуття провини, що є антижиттєвим і руйнівним.
Тільки убивши у собі установки й очікування батьків та інших людей, почуття провини, все те, що створює "неживих агресивних потвор", ми стаємо по-справжньому вільними і живими.
Цікавим є антагоніст Франкенштейна - інспектор поліції Турпін. Все, проти чого ми боремося, врешті-решт є лише кривим дзеркалом нас самих.
Лореляй - є втіленням доброї Аніми, яка допомагає Ігорю знайти самого себе. А ще Лорейляй у фантастично-прекрасних костюмах просто прикрашала фільм.
Гарний візуальний ряд, кілька вдалих жартів і динамічний простий сюжет - це те, що дозволяє насолодитися фільмом поза психоаналітичним дискурсом.
Немає коментарів:
Дописати коментар