В основу фільму "Двоє у Всесвіті" покладено красиву аналогію: стосунки головних героїв розвиваються за законами астрономії: зірки вже згасли, а вчені продовжують їх вивчати і спостерігати за їхнім життям.
Ед помирає, але намагається залишитися присутнім на деякий час у житті своєї коханки, набагато молодшої за нього Еммі. Для цього він розробляє складну систему листів, повідомлень й відеозаписів.
Від фільму про кохання сподіваєшся отримати якийсь світлий і приємний післясмак, але тут буде зовсім по-іншому. Історія, нібито кохання, - важка і, в цілому, неприємна. Чому?
Як на мене, це історія не про кохання, а про некрофілію. Ед не прагне живого контакту з Еммі: бачаться вони рідко й під час зустрічей він приховує від неї, що він хворий. Тобто конструює для неї якийсь певний фасад себе, відмінний від реального. Водночас він прагне її контролювати до найдрібніших речей, знати про неї все, грубо заходить у її особистий простір, руйнуючи кордони її особистості. Складаються не стосунки, а механічна мертва конструкція, у якій, справді, не обов'язкова присутність живої людини.
Не випадково, якісь позитивні наслідки інвазії Еда у життя Еммі сприймалися мною як щось штучне. А ось розхристаність й розгубленість героїні, її повна дезорієнтація в житті мали досить-таки органічний і закономірний вигляд.
Останнім часом мала можливість переконатися і в своєму житті, що те, що з боку сприймається як щось дуже романтичне, може бути дуже далеким від кохання, а, по суті, бути витонченою формою психологічного насильства.
Немає коментарів:
Дописати коментар